Якщо літо не йде до українця, то українець мчить до літа

Приїзд в Емірати або Якщо літо не йде до українця, то українець мчить до літа

Салям алейкум вам, дорогі друзі, з Об’єднаних Арабських Еміратів! Рада вас вітати, кого знову, а кого вперше (ахлан ва сахлан, тобто ласкаво просимо!), на сторінках мого щоденника про нову мандрівку. Я сиджу зараз у своєму номері в одному з готелів на березі Індійського океану, на який я піду дивитися завтра зранку, і, з думкою про вас, пишу початковий репортаж про свої перші враження від цієї країни, яка поки що прихована від мене під чадрою ночі – я, можна сказати, встигла хіба лише мигцем заглянути їй у очі під час посадки у міжнародному аеропорту м. Дубаї та поїздки на автобусі, та й то вже у теміні, по трасі, що пролягла між піщаних дюн, до мого готелю.

Минув певний час після моєї попередньої подорожі, і, хоч як його не любити, але Київ з його буденною рутиною та морозним завершенням зими поступово виснажив батарейку мого оптимізму, що викликало потребу негайно шукати можливості для підзарядки, перш ніж стрілка індикаторів життєвого ентузіазму та завзяття не почне наближатися до малоприємного критичного мінімуму у вигляді нестерпної у своїй сірості нудьги. Зазвичай у таких випадках ефективним способом поповнення сил на початку весни є Шарм-ель-мандрівка на Червоне море, однак цього разу доступи до джерел живлення перекрили зубасті акули та бунтівна леді Політика, тож довелося у спішному порядку розглядати альтернативні варіанти, і вибір пав на ОАЕ – по-перше, не так далеко, як Таїланд, а по-друге – хороша нагода нарешті побачити усі оті дива, якими славляться Емірати! Які? Дочекайтеся майбутніх репортажів… :)

Але тим часом про те, як я сюди дісталася.

Рейс на Дубаї з Борисполя відбуває об 11:20 з Терміналу F. Їхала до аеропорту в очікуванні довжелезного хвоста черги… Коли ж – о, диво! Черга, хоч і була, але невелика, здавалося, лише пасажири нашого рейсу – ми зареєструвалися, мабуть, хвилин за двадцять. Контроль на безпеку та паспортний контроль пройшов так само швидко, певний час очікування на посадку у літак – і ось ми вже летимо…

Треба сказати, що маршрут Київ-Дубаї проходить над дуже мальовничими місцями – спочатку ви летите над територією України у напрямку Азовського моря, перелітаєте через море (на нього, до речі, було дуже цікаво дивитися, бо воно повністю замерзло і нагадувало велетенський каток), далі йде територія Росії, потім починається Кавказ – Грузія та Вірменія (якраз коли ми перебували у повітряному просторі Вірменії, командир літака звернув нашу увагу на дві гори, які виділяються своєю формою з-поміж гірських пасм – це Мала та Велика гори Арарат (їх, виявляється, дві), до яких за легендою пристав Ноїв Ковчег). Після Кавказьких гір починається вже, здається, рідний мені Іран – ми мали нагоду подивитися на величезну метрополію Тегерану, а потім на безкрайні пустельні простори з горами та долинами, які виглядають так, ніби вони сформувалися після того, як по цій місцині проїхався здоровенний бульдозер, такі вони іноді прямі, особливо чим ближче до Перської затоки, на іншому березі якої і знаходяться Об’єднані Арабські Емірати, і зокрема м.Дубаї.

Щойно ми стали підлітати до Дубаїв, як переважна більшість пасажирів вперлися носами в ілюмінатори по правому борту літака – у далині стало виднітися одне з тих див, що для багатьох, а для мене – так точно, стало однією з принад Еміратів – стріла найвищої будівлі у світі Бурдж Халіфа…