Вашингтонський вишнецвіт

Вашингтонський вишнецвіт

Так співпало, що у три з чотирьох відвіданих нами великих міст східного узбережжя, ми прибували далеко за північ. Ось і Вашингтона ми дісталися десь о першій годині ночі, виїхавши з Нью-Йорка автобусом о дев’ятій вечора. Нічна американська столиця зустріла нас сніжно-білим цвітом вишень на фоні густо засіяного золотими зорями чорнильно-чорного неба…

Вашингтон, або як його називають американці "ДіСі" (DC - District of Columbia), щоб відрізнити від штату Вашингтон на північному заході США, - це унікальне місто. Виявляється, його створення передбачено самою Конституцією США, відповідно до якої національна столиця має існувати як спеціальний округ. Через це округ Колумбія не входить до жодного штату і підпорядковується безпосередньо федеральному уряду. Округ також має точну дату народження - 16 липня 1790 року, а саме місто Вашингтон було створене у ньому наступного 1791 року і назване за іменем першого президента Сполучених Штатів Джорджа Вашингтона (1732-1799 рр.).

Як я вже згадувала, ми потрапили до Вашингтона у прекрасну пору, а саме коли там квітнуть вишні. Одразу пригадалися університетські роки та тексти про столицю Сполучених Штатів, коли я вперше і з якоюсь несподіваною приємністю дізналася про те, що вишні - це своєрідне дерево-символ Вашингтона, на зразок київських каштанів. По-перше, я люблю вишні, як цвіт, так і ягоди, а по-друге - є щось таємниче, щось друїдське у особливих відносинах, що складаються між певним деревом і містом... Так от вишні, а точніше сакура, з’явилися у Вашингтоні у 1912 році як подарунок місту від тодішнього мера Токіо Юліо Озакі - це був політичний жест, така собі пропозиція дружити деревами, за допомогою якої японці прагнули зміцнити свої відносин зі США. Перші вишневі саджанці посадили, ні багато, ні мало, тодішня Перша Леді Хелен Тафт і дружина Посла Японії Віконтеса Чінда на північному березі ставка Тідал-Бейзін 27 березня 1912 року, а з 1935 року у Вашингтоні проводять щорічний Фестиваль вишневого цвіту, який відбувався у місті і під час нашого перебування у ньому.

У Вашингтоні ми зупинилися у моєї доброї подруги, яка спочатку навчалася в Америці, а згодом, одружившись, переїхала туди жити. Сьогодні Люда, як звати мою подругу, живе в одному з районів Вашингтона, Арлінгтоні, разом зі своїм чоловіком Клеєм і дворічним сином Всеволодом. Я їм дуже вдячна за турботу, яку вони до нас проявили.

Знайомство з Вашингтоном розпочалося наступного ранку. Оскільки уся поїздка була присвячена космічній тематиці, то першим пунктом у нашій програмі стояв Національний музей авіації та космонавтики, у якому знаходиться найбільша у світі колекція історичних літаків і космічних апаратів. Він також включає у себе Центр Стівена Удвар-Хазі (американського мільярдера угорського походження, який, серед іншого, займається авіаційним бізнесом), розташований у Вашингтонському аеропорту імені Далласа (Джон Даллес був Державним секретарем з 1953 по 1959 рік при Президенті Двайті Ейзенхауері), куди ми відправилися наступного дня.

Для того, щоб дістатися музею, ми виїхали з Арлінгтона, проїхалися по ще пустим вранішнім вашингтонським вулицям і припаркувалися недалеко від району, відомого у Вашингтоні, як Національний Молл. Вважається, що Молл – це національний парк, але виглядає він скоріше, як національна галявина. Тут знаходяться майже усі найбільш упізнавані споруди Вашингтона, розташовані на схематичному хресті:

- у центрі розмістився меморіал президента Джорджа Вашингтона;

- на півночі - Білий дім, офіційна резиденція Президента США;

- по часові стрілці від нього на сході - "американська Верховна Рада" місцеперебування Конгресу США Капітолій;

- на півдні - меморіал автора Декларації незалежності США, одного з батьків засновників американської держави і третього президента Томаса Джеферсона;

- і на заході - меморіал шістнадцятого президента США Авраама Лінкольна.

Поки ми йшли до Моллу, з’ясувалося, що Вашингтон - це місто не лише вишень, але і магнолій, які на той час також були у своєму повноцвітті, а ще - всюдисущих вертлявих і дуже комунікабельних білок, які не бояться досить близько наближатися до людей. Шкода, що ми того дня вийшли на вулицю без горіхів… :)

Пофотографувавшись біля фонтанів поруч зі Східним крилом Національної галереї мистецтв, ми швиденько пробіглися по його фойє, де увагу привернули дивні підвісні витвори техніки та мистецтва, причеплені до стелі. Пізніше з’ясувала, що ці фігури називаються "мобілями", які офіційно тлумачаться як "кінетичні скульптури", що приводяться у дію рухом повітря. Їхнім автором є Александр Калдер (1898-1976 рр.), який прославився на весь світ саме завдяки цим виробами з пластин і дротів. Зробити такі штуки зовсім не просто, адже потрібно точно вивірити, щоб вони були добре збалансовані й при цьому апелювали до художнього смаку глядачів (http://www.nga.gov/exhibitions/calder/realsp/roomenter-foyer.htm). Знамениту колекцію музею сподіваюся оглянути наступного разу… :)

По дорозі до аерокосмічного музею з лівого боку відкрився вид на Капітолій. Перший камінь у фундамент цієї пишної споруди у стилі ампір був закладений самим Джорджем Вашингтоном 18 вересня 1793, а вже через сім років у листопаді 1800 року у недобудованому Капітолії вперше зібрався Конгрес. Вважається, що прообразом знаменитого куполу Капітолія є Собор святого Петра у Римі. До речі, цей архітектурний елемент Капітолію має визначальне значення для міського ландшафту Вашингтона, адже будинки у місті не можуть бути вищими за його верхівку.

Відвідування Смітсонівського музею авіації та космонавтики, який я давно хотіла подивитися, стало для мене справжньою подією, яка заслуговує на окрему замітку – тож наберіться терпіння, воно того варте.... :)

Після аерокосмічних розвідок ми подалися до зоопарку. "Нічого собі поєднаннячко інтересів," – мабуть, подумали ви. Уявляю ваше спантеличене здивування і запитання, яке не може не напрошуватися у цьому місці – чого його пхатися за тисячі кілометрів за океан, щоб сходити у зоопарк??? Не поспішайте з висновками!:) По-перше, Вашингтонський зоопарк – один із найстаріших у США, його було засновано ще у 1889 році, так що це, можна сказати, історичний природний заповідник. Він, до речі, так само як і аерокосмічний музей, є частиною Смітсонівського інституту (про загадкового Джеймса Смітсона, британського мінералога та хіміка, з іменем якого, як виявилося, пов’язані ледь не усі музеї у Вашингтоні, читайте у вже анонсованому репортажі про аерокосмічний музей). А по-друге, моя сестра – гігантський фанат гігантських панд. Минулого року в Токійському зоопарку Уено ми не змогли побачити його знамениту панду Лінг Лінг, оскільки у 2008 році та відправилася до своїх предків, і ось нарешті Оксанина мрія здійснилися в іншій стороні світу.

Перших двох панд до Вашингтона привіз ще Президент Річард Ніксон у 1972 році як подарунок китайського уряду. Вони прожили у зоопарку до 1992 і 1999 років. З кінця 2000 року там нова парочка панд – Мей Сянг (Пахуча) та Т’ян Т’ян (Більше і Більше), яких зоопарк купив у того ж китайського уряду у кредит, сплативши за них 10 млн. доларів за 10 років (Клінтонові дарувати панд китайці чомусь не захотіли). У 2005 році у Мей Сянг та Т’ян Т’яна народилося дитинча, яке, вперше за історію зоопарку, вижило (на відміну від п’ятьох малят, які у різний час з’являлися у ніксонівських панд). За китайською традицією перші сто днів маленька панда жила без імені, після чого її назвали Тяй-Шань (Мирна Гора). Як власність китайського уряду, через п’ять років після свого народження Тяй-Шань відправився на свою історичну батьківщину.

Панди дійсно виявилися дуже кумедними створіннями (я їх побачила вперше), які викликають хвилі позитивних емоцій – доки ми разом з натовпом захоплених дорослих і дітей спостерігали за однією з них, вона мирно згризла кілька величезних гілляк соковитого бамбука. Нам так сподобалася ця чудо-тваринка, що ми поверталися до неї ще кілька разів і ніяк не могли нею намилуватися. Врешті, нам пощасливилося побачити обох панд – коли ми приходили перший раз, інша панда, очевидно, вдосталь наласувавшись бамбуковими гілляками, спала, розкинувшись на спині. Прийшовши вдруге, ми побачили, що ця друга панда вже прокинулася і,не звертаючи жодної уваги на людський гармидер за склом, методично наминала бамбук (мабуть, це був Більше і Більше).

Окрім гігантських панд ми також бачили значно менших за розміром прудких червоних панд, задерикуватих і галасливих полосатих зебр, сповнених королівської величності плямистих гепардів (до речі, від цих небезпечних тварин, які за три секунди розвивають швидкість до 100 км за годину, відвідувачів відділяє всього-на-всього якийсь невеличкий рів і ніяких тобі решіток… усвідомлення цього миттю зняло усю зачарованість гепардівською грацією, спонукаючи пришвидшити крок), якусь жваву сіру тваринку, схожу на маленьке кенгуру, заклопотаних лискучих чорних видр, потайливу кішку-рибалку, неспішних і вайлуватих ведмедів-губачів та сумних незворушно застиглих слоників... Хоча іноземні туристи, мабуть, нечасто шанують це місце своєю увагою, у Вашингтонський зоопарк варто сходити, якщо є час – спілкування з тваринами, хоч і на відстані, викликає позитивні, хоча і досить меланхолійні емоції…

Як і у Нью-Йорку, у Вашингтоні ми також мали нагоду прокататися у його підземці, яку там, як і у нас, називають "метро". Вашингтонська підземна залізниця значно молодша за нью-йоркську - її відкрили лише у 1976 році, вона має всього 86 станцій і залізничне полотно протяжністю трохи більше 171 км, однак при цьому є другою найбільш завантаженою підземкою у Штатах (після Нью-Йорка).

Тим часом у Арлінгтоні наші гостинні господарі приготували для нас розкішну вечерю - чудове завершення незабутнього дня…