Лісабон сьогодні вихідний

Лісабон сьогодні вихідний

У понеділок наступного дня Лісабон узяв собі вихідний. Я вийшла на вулицю десь о десятій годині та, поки прогулювалася до пізнього післяобіду, не зустріла майже жодного португальця - місто заполонили переважно люди з картами у руках. кросівками на ногах і рюкзаками за спиною, що очевидно видавало у них закордонних туристів.

У мене не було якоїсь конкретної мети, що дивитися чи куди йти, тож я вирішила просто повештатися вулицями.

Проспектом Свободи, на якому неподалік Монументу загиблим під час Першої світової війни (пам’ятник 1931 року) знаходився мій готель, я спочатку дійшла до Площі Рестаурадореш або Площі відновників, назва якої пов’язана з відновленням незалежності Португалії у 1640 році після 60 років панування Іспанії – посередині площі стоїть обеліск з іменами та датами часів тодішньої Війни за незалежність.

Якщо серед вас, дорогі мої музично обізнані та різносторонні читачі, є фани Hard Rock Cafe, то шукати його слід саме на цій площі, до того ж довго блукати не доведеться – ви його одразу впізнаєте за модерністським рожево-теракотовим фасадом і трирівневим рельєфом на романтично-космічну тему (принаймні так я її собі інтерпретувала, у черговий раз начитавшись напередодні вечері про піонерські подорожі американських астронавтів до природного супутника Землі).

Тут же можна побачити чудові приклади архітектури 18-19 століть, зокрема триповерховий і вишукано декорований Паласіо Фоз, а також колишній Кінотеатр “Едем” у стилі ар-деко (сьогодні готель), збудований у 1930-х роках. Поруч знаходиться залізничний вокзал Росіу, прикрашений в ажурному стилі нео-мануеліно – саме звідси відправляються електрички до Сінтри.

Далі починається центральна частина міста, яка називається Байша. Середньовічна архітектура цього району була повністю зруйнована лісабонським землетрусом 1775 року, тому знищений лабіринт вулиць був замінений на мережу прямих і широких вулиць прямокутного планування. Роботами з відновлення міста керував такий собі маркіз Помбал, у той час прем’єр-міністр країни, тому архітектурна стилістика цієї частини міста отримала назву “помбаліно”, а район також називають Байша-Помбаліна.

Однією з принад цього району є ліфтовий підйомник Элевадор-ді-Санта-Жушта або Элевадор-ду-Карму, широко розрекламований, як проект самого Гюстава Ейфеля. Насправді ж, як я з’ясувала пізніше, авторство цього інженерного шедевра належить креслярським інструментам учня проектувальника знаменитої паризької вежі Рауля Понсарда.

Недалеко знаходиться один унікальний пам’ятник, поруч якого я побувала ще у день свого приїзду до цього міста. Це частково зруйнований кафедральний Лісабонський собор (вечірнє відвідування цього місця робило його особливо загадковим…). Збудована у 1150 році, ця монументальна споруда пережила багато руйнувань внаслідок землетрусів, включно з великим землетрусом 1775 року, який завдав значної шкоди головній готичній каплиці собору. Кажуть, що церкву спеціально зберігають у такому стані, як нагадування про ту страшну подію…

Неспішно прогулюючись, я дійшла до Торгової площі, яку раніше називали Палацовою площею, оскільки на ній колись знаходився палац, зруйнований тим же землетрусом 1775 року. На площі стоїть пам’ятник королю Жозе І, за часів правління якого і стався землетрус. Саме він опікувався відбудовою міста, за що вдячні нащадки увіковічили його пам’ять. Площа сумно відома тим, що саме тут застрелили передостаннього короля Португалії Карлуша І та його старшого сина, спадкоємця престолу (при цьому молодший син, який став останнім королем Португалії, був поранений у руку).

Площа виходить прямо до річки – тож я якийсь час розглядала вітрильники, що пропливали мимо, а потім пішла по набережній, поки не звернула на одну з вуличок, яка повела мене кудись вгору – так я собі далі блукала, куди очі дивляться, фотографуючи всіх і вся, хто викликав якийсь інтерес – зворушливі лісабонські трамвайчики, транспаранти з рекламою політичних партій, які залишилися після виборів, що відбулися на тиждень раніше, декоративну плитку, що є характерною ознакою лісабонських будинків, чоловіків, які мили бруківку після святкувань передодня, різнокольорові вуличні прикраси…

Тим часом я дісталася Палацу Сан-Бенту або Палацу Національного зібрання (парадна біла будівля з колонами та сходами), у якому засідає португальський парламент.

Від нього я пішла знов вгору вулицею, де один з будинків був прикрашений портретом королеви португальської національний музики фаду Амалії Родрігиш. По дорозі також бачила старовинний віадук. Дійшла до офісу якоїсь політичної партії, а звідти рушила якимось широким проспектом з сучасними будинками, минувши офіс Асоціації футболу Португалії

Так я опинилася на площі маркіза Помбала, як виявилося з іншого боку проспекту Свободи, тож мала нагоду швиденько дочимчикувати до свого готелю, аби відпочити та перекусити після своєї довгої прогулянки…