Столиця острову Афродіти – Місто Білих Богів

Столиця острову Афродіти – Місто Білих Богів

Їхали ми, їхали, аж раптом зненацька розпочалася Нікосія. Перше, що ми побачили на нашому шляху – це якийсь стадіон, ремонтно-будівельні роботи на дорозі (зовсім як у нас у Києві зараз на бульварі Лесі Українки), після чого з-за оригінального білборду з радісним футболістом, руки якого від радості перемоги простягнулися аж за межі рекламного щита, вигулькнуло індустріально-комерційне передмістя – стандартні будинки зі стандартними баками для нагріву води від сонця та панелями сонячних батарей, стоянки вантажного транспорту, розважальні та торгові центри, пам’ятники, заправки, церкви... все змішалося у передмісті Нікосії...

Столиця Кіпру – це єдине місто, яке розташоване не на узбережжі. Воно знаходиться на висоті 150 м над рівнем моря, і оточене горами (з півночі Пентадактилосом, а з південного заходу – Троодосом) так, що у ньому спостерігається "ефект термоса", як назвав це гід, коли влітку стовпчик термометра сягає відміток 42-43 градуси, і ця температура залишається майже незмінною, а взимку – 0 градусів з тим же результатом.

Кіпріоти називають це місто – Лефкосія (турки – Лефкоша), що означає, як ви вже знаєте з назви репортажу, "Місто Білих Богів". Назва Нікосія з’явилася під час правління франкської династії Лузіньянів (тих самих, що прикупили собі Кіпр у Ричарда Левине Серце), які чи то не могли, чи то не завдавали собі клопоту правильно вимовляти місцеву назву міста, а тому врешті-решт спромагалися говорити лише “Нікосія”, але назва закріпилася на міжнародному рівні.

Нікосія – остання розділена столиця світу. Посеред міста проходить кордон, або так звана "Зелена лінія", яку у 1964 році темно-зеленим маркером (звідси і назва) прямо по головній вулиці Нікосії, що зветься Ледра, провів генерал-майор Пітер Янг, командувач миротворчими силами ООН, як лінію припинення вогню. На північ від неї місто (та острів) контролюється турками, а на південь – кіпріотами. Штаб-квартира військового контингенту миротворчої місії ООН знаходиться у міжнародному аеропорту Нікосії (http://discovery.amelito.com/pod/nicosia-airport/), який не приймає літаки з 1974 року (правда, тут нібито базуються ООН-івські гвинтокрили).

Що ж там у них сталося на Кіпрі, і що вони – турки та кіпріоти – не поділили так, що аж розділили цілий острів?

Почалося все ще у далекому 16 столітті, коли Османська імперія міцніла та розросталася. На Кіпрі у той час панувала Венеція, яка, однак, сплачувала Константинополю чималу данину. Втім, якогось дня турки занервували, побачивши, як венеціанці заповзято будують на Кіпрі фортифікації, та вирішили, що надійніше буде прибрати острів повністю до рук, та й так і зробили влітку 1570 року.

Втім, часи були неспокійні – Туреччина весь час з кимсь воювала: то з іспанцями та венеціанцями, то з Росією, а то з Британією, Францією та Росією разом взятими, оскільки ці країни свого часу підтримали боротьбу Греції за незалежність від Туреччини на початку 19 ст. (втім, пізніше, як це часто буває у великій політиці, британці та французи виступили проти своїх колишніх союзників росіян).

У 1878 році Росія відвоювала у Туреччини значну частину її східної території під назвою Анатолія, що не сподобалося англійцям, у яких були свої види на землі Близького Сходу. Тож Британія швиденько подружилася з Туреччиною у невеличкому політичному альянсі, розмінною монетою у якому став Кіпр. Ось так Британія і встановила своє панування на острові упродовж 82 років, аж поки Кіпр не отримав незалежність 16 серпня 1960 року. Втім, в умовах цієї незалежності були закладені підвалини майбутнього поділу острова, адже гарантами нової Конституції Кіпрської Республіки виступали Британія, Греція та Туреччина, кожна з яких отримували право на свій розсуд захищати незалежність Кіпру.

У тому ж 1960 році було обрано першого Президента Республіки Архієпископа Макаріоса ІІІ (по дорозі нам трапився його пам’ятник – шукайте на фото), якого називали “етнархом”, що означає правитель етносу або народу. Він залишався на цьому посту упродовж 17 років аж до завершення свого земного шляху 13 серпня 1977 року.

У 1967 владу у Греції захопили “чорні полковники” під керівництвом генерала Пападопулоса. 15 липня 1974 року вони організували путч проти Макаріоса, який Туреччина використала як привід для захвату Кіпру через 5 днів після перевороту. Розпочалася війна, яка тривала приблизно місяць. За цей час, як розповів гід, турецька армія захопила 37% території, де знаходилося 70% плодючих земель, а також 60% діючої туристичної бази та 87% туристичного будівництва. Розвинутий сьогодні туристичний центр Айя-Напа почав своє зростання лише після 1974 року, а на той час у місті було всього два готелі. Великі туристичні центри Керинья та Фамагуста і кілометри пляжів залишилися на півночі. На третині острова знаходилося 2/3 кіпрської економіки. За словами того ж гіда, упродовж цієї місячної війни загинуло 4 500 людей, 1619 – зникли без вісті, а 200 000, 40% населення станом на 1974 рік, стали біженцями у власній країні. Новостворену Турецьку Республіку Північного Кіпру визнала лише Туреччина. Сьогодні щодо невизнаної світом території діє міжнародне економічне ембарго.

Оглядини Венеціанської стіни кінця 16 ст., площі Свободи, Візантійського та інших музеїв Нікосії (на турецькій стороні також є Собор Св. Софії, перетворений, звичайно, на мечеть, відому як Селіме) ми відклали на інший раз, оскільки дуже поспішали дістатися монастиря Кіккос, до якого було дві години гірської серпантинної дороги…