Делі або Намасте, дорога Індіє!

Делі або Намасте, дорога Індіє!

Пригоди перед самим від’їздом в аеропорт уже стали доброю традицією. Коли я вирушала в Іран, то забула вдома фотоапарат, і моя сестра Оксана наздоганяла мене з ним у таксі; коли збиралася до Андорри, то, випадково прокинувшись о 6 ранку, з’ясувала, що мені потрібно було через півтори години бути в аеропорту (при цьому валіза була зовсім незібрана!), а я думала, що відлітаю наступного дня (це ще добре, що я того вечора забрала з роботи свій закордонний паспорт!). Цього разу я мала бути у Борисполі о 8:50, але до цього часу мені потрібно було терміново закінчити один текст, тож довелося почати працювати ще затемна. Не встигла моя айфонівська арфа сповістити мене про схід сонця, як зателефонував колега та повідомив, що нашому “носієві Прада” негайно потрібні авіаквитки та деякі документи. Тож картина маслом: слухавка між вухом і плечем, рот говорить, пальці друкують, права півкуля думає про текст, ліва – про квитки, а кора головного мозку – про те, що непогано було б скласти речі для подорожі! Після авіакас довелося по черзі обдзвонити своїх колег, які могли відкрити офіс – після трьох невдалих спроб один насилу зголосився це для мене зробити – я, поспіхом запхавши, що трапилося під руку, у рюкзак, примчала під свою контору як було домовлено, прочекала на нього тридцять хвилин, а він так і не прийшов (ох, вже ці чоловіки!!). Тим часом розпочалася реєстрація на мій рейс, тож, щоб надолужити змарновані півгодини, ми з таксистом включали першу космічну швидкість і стрімголов понеслися в аеропорт, поки я намагалися вирішити усі робочі питання у телефонному режимі. Аж тут, як навмисне, для проїзду якогось кортежу перекрили Південний міст! Невже я не встигну???

На щастя, дорогу скоро відкрили, і я приїхала у Бориспіль ще до завершення реєстрації.

Переліт пройшов комфортно і без пригод. О п’ятій хвилині по півночі за місцевим часом колеса нашого “Боїнга” торкнулися другої найдовшої в Азії (4,43 км) посадкової смуги Делійського міжнародного аеропорту ім. Індіри Ганді.

Мені все не вірилося, що я в омріяній Індії – сучасний аеропорт, здавалося, нічим особливим не відрізнявся від інших аеропортів світу. Втім, поки ми з пасажирами нашого рейсу дріботіли до паспортного контролю, нова реальність почала поступово опановувати мою свідомість: електронні рекламні екрани ясно сповіщали, що я перебувала у Делі, де саме було 30 градусів тепла і наступного дня очікувалася сонячна погода; зі входів до “санітарно-технічих приміщень” посміхалися чарівні індійки та індійці в національному вбранні, портретами яких на всю стіну позначалися жіноча та чоловіча половини.

По дорозі мені також стали траплятися бородаті пілоти з чалмами на голові – у дитинстві я ототожнювала індійців саме з такими чоловіками. Оцю чалму носять сикхи, що означає “учні”, послідовники однієї з релігій (сикхізму), яка сповідується в Індії. Як у кожного сикха, у цих моїх пілотів десь при собі мали бути п’ять предметів, назва кожного з яких починається на “K” (звідси носіння таких предметів і називають “правилом п’яти “К”): кеш (нестрижене волосся, сховане під чалму), кагха (гребінь, який притримує волосся), кара (сталевий браслет), качх (короткі спідні штани) і штука, з якою, начебто, у літак заходити неможна – кирпан (меч або кинджал, прихований під одягом) (ні, я не перевіряла, чи вони справжні сикхи!)))

Таємничу індійську атмосферу створює розміщена над зоною паспортного контролю композиція з ряду мудр (“мудра” з санскриту перекладається як “печатка” або “знак”), особливого положення кистей рук і пальців, що є способом взаємодії людини з простором навколо себе, корені якої заглиблені у традиції Аюрведи, давньої індійської медицини.

Тож під благословенням цих чудодійних мудр я швидко пройшла паспортний контроль і поринула у незнаний індійський світ… (далі буде)