Делі або Велика прогулянка

Делі або Велика прогулянка

Незважаючи на пізню годину (десь час ночі), рух на делійській дорозі був досить завантажений. Снували звичайні та мототаксі (або авторікші чи тук-туки, як їх тут називають), мотоцикли, легкові та вантажні автомобілі, які пересувалися переважно як їм заманеться і при цьому постійно сигналили. С лихом пополам ми дісталися міста.

Занедбані панельні коробки та гори сміття, серед яких віз мене водій, викликали у мене легкий шок – я подумала, що замовила собі нічліг у нетрях! Але, на щастя, готель виявився пристойним, нещодавно відремонтованим (грюкіт та робітники, які бігали між поверхами з мішками цементу на голові наступного дня, свідчили, що ремонт насправді іще тривав!) і досить навіть затишним. У мене була простора кімната з широким ліжком, тож я добре відпочила з дороги.

Зранку я вийшла у хол готелю, де на мене чекали гід і водій місцевої туристичної компанії, і ми подалися на екскурсію.

Делі – це друге найбільше місто Індії після Мумбаю. Воно ділиться на дві частини річкою Ямуна, найбільшою притокою священної ріки Ганг. Як стверджує Археологічний огляд Індії,на території Делі, “столиці семи імперій”, знаходиться 60,000 пам’яток світового значення, збудованих кілька тисяч років тому.

Однією з таких численних пам’яток, є мечеть Джама-Масджид або Делійська соборна мечеть, яка була першим пунктом нашої програми. Вона була зведена за часів сучасника Богдана Хмельницького “Правителя миру” імператора Шах-Джахана, який прославився у віках будівництвом Тадж-Махалу (середина 17 ст.). Це найвідоміша та найбільша мечеть Індії – у її дворі одночасно може молитися до 25,000 віруючих. Як я пізніше дізналася, тут знаходиться стародавня копія “Корану”, відтворена на оленячій шкірі.

До мечеті ми їхали крізь місцеві нетрі – обшарпані та облуплені халупи, у проходах між якими в перемішку з мокрим одягом і ганчір’ям, звисали густо переплетені електричні проводи, а між ними, немов між ліанами у джунглях, пробиралися вертляві мавпи. Прямо на вулиці під шлангом люди приймали душ, тут же продавали якісь овочі та фрукти (бо взагалі-то це був базар) і також працювали вуличні цирульні.

Оглянувши мечеть, ми поїхали до Нового Делі. Наш шлях проліг повз розташований поблизу Червоний форт (Лал-Кіла), збудований у формі неправильного восьмикутника (характерний стиль династії Моголів) нашим добрим знайомим імператором Шах-Джаханом. Червоний форт – це перша цитадель епохи Моголів. Схожі фортеці також були побудовані в Агрі та Лахорі (нині у Пакистані). У стінах Лал-Кіли колись розміщалася столиця Моголів до 1857 роки, коли британці вислали з країни останнього могольського імператора Бахадура Шах Зафара (ось звідки ростуть ноги у шаха Бабадура з фільму “Після дощику у четвер”!). Звідси прем’єр-міністр Індії звертається до нації 15 серпня, у День незалежності Індії. Це також найбільший історичний пам’ятник Старого Делі. Хоча він перебуває під контролем індійської армії, туристів туди також пускають, а вечорами навіть перетворюють на імпровізований театр і показують світлове шоу.

Нашою наступною зупинкою став мавзолей могольського імператора Хумаюна (середина 16 ст), збудований на замовлення його дружини. Це – перша гробниця-сад на Індійському субконтиненті. Вона спроектована за моделлю гробниці Тамерлана, предка Хумаюна, у Самарканді, а також є прообраз Тадж-Махала. Саме тут переховувався нещасний Бахадур під час Індійського повстання 1857 року, де його і заскочили британці. Кажуть, що у листопаді 2011 року Барак Обама знайшов час у своєму суперзавантаженому графіку і відвідав це історичне місце. Недалеко від імператорського мавзолею знаходиться будова, яку в народі називають Гробницею Цирульника, а також багато менших усипальниць.

Потім ми подалися до найбільш упорядкованого і чистого місця в Делі – урядового кварталу, де знаходяться будинки іноземних посольств і різних гілок влади Індії. Цей район називають Лаченсівське Делі, за іменем британського архітектора Едвіна Лаченса, головного проектувальника розміщення урядових будівель. У цьому районі знаходяться палац Президента Індії (Раштрапіті-Бхаван), парламент Індії, офіс прем’єр-міністра та деякі міністерства.

Тут також проходить “королівська дорога” (Раджпат), яка сполучає Ворота Індії з президентським палацом. Ворота Індії, що нагадують Тріумфальну Арку в Парижі, це меморіал 42 метри у висоту, збудований у 1931 році у пам’ять про 90,000 солдатів, які загинули під час першої світової війни та англо-афганських воєн. Тут горить вічний вогонь і знаходиться Могила невідомого солдата. Колись через це місце проходила залізниця. Сьогодні звідси відходить багато важливих доріг, виправдовуючи назву монументу.

Оглянувши здалеку та швиденько (бо автомобілям біля нього заборонено зупинятися) президентський палац, ми поїхали дивитися Храм Лотоса. Він привернув мою увагу, коли я писала свою замітку про Бахайські сади у Хайфі (Ізраїль). Храм Лотоса – це також байхайська споруда, спроектована тим же іранським архітектором Фариборзом Сахба, який брав участь у проектуванні Хайфських садів. У Храмі Лотоса, відповідно до вчення бахайських текстів, люди усіх вірувань можуть збиратися, щоб поклонятися своєму Богу. Дизайн цієї споруди, яка отримала багато відзнак і нагород, складається з 27 пелюсток лотоса, згрупованих по три, щоб утворити число 9, священне для бахаїв. Подейкують, що до Храму Лотоса навідується більше людей, ніж до Тадж-Махалу.

З іншого боку Храму розтягнулася довжелезна черга до храму богині Калі, розлюченої іпостасі дружини бога Шиви Парваті (саме було її свято). Індійці – люди дуже набожні: храм або святилище можна побачити ледь не на кожній вулиці.

Потім ми подалися до Кутб-Мінара – найвищого цегляного мінарету у світі, висота якого 72,6 м. Делійські правителі якось побачили Джамський мінарет (12 ст) в Афганістані та й схотіли побудувати і собі такий же, тільки кращий. Тож на кінець 12 ст. у них була своя вежа перемоги, що стверджувала силу ісламу у завойованому краю. На руїнах 27 зруйнованих індуїстських і джайнських храмів вони також звели мечеть Кувват-уль-Іслам (“могутність ісламу”), перший мусульманський храм, побудований після ісламського завоювання. Індуїтська доля також не була милосердною до нього – сьогодні від нього залишилися лише руїни.

А ще тут знаходиться колона з метеоритного заліза – кажуть, що коли стати до неї спиною і охопити її руками, то це принесе щастя. Для цього, однак, доведеться перелазити через огорожку, що може принести нещастя, якщо це помітить місцева охорона…

Після Кітб-Мінара ми з гідом пішли пообідати. Мій 27-річний поводир збирався за кілька місяців одружуватися. Розповів, що його шлюб, як це трапляється начебто у 90% випадків в Індії, влаштували батьки. Подзвонили йому якось одного дня та й кажуть: “Ми знайшли тобі дружину”. На що він їм відповів: “Та добре, але я хочу спочатку глянути на неї, чи вона мені хоч сподобається.” Молодим влаштували зустріч, вони з`ясували, що нічого проти один одного не мають та й роз’їхалися до самісінького весілля – бачитися вони не можуть, але можуть хоч щодня спілкуватися телефоном (“і говорити про що завгодно”, – багатозначно сказав гід). “А як же кохання?” – запитала наївна я. “Якщо ти закохався, ти – поза межами суспільства,” – відповів індієць.

Пообідавши, я сходила на сеанс аюрведичного масажу, про що буде окрема замітка, і вже потім почувалася занадто переповненою враженнями, щоб іще щось дивитися. Тож ми поїхали назад у готель.

По дорозі нам трапилася одна скульптурна композиція, яка заслуговує на особливу згадку. Це був пам’ятник, що зображає Махатму Ганді, за яким іде десять послідовників. Цей динамічний монумент з чорного граніту називається Г’яра Мурті або “Одинадцять фігур” і відтворює “соляний похід” під проводом Махатми Ганді (“Махатма” означає “велика душа”) у 1930 році, коли “батько індійської нації” разом зі своїми послідовниками пройшли понад 390 кілометрів до одного приморського селища, де вони три тижні демонстративно випарювали сіль на знак порушення британської соляної монополії.

Приїхавши до готелю, я трішки відпочила, потім пройшлася по місцевих вуличках та й пішла назад – завтра мене чекає Джайпур… (далі буде)