Джайпур або Білий храм у Рожевому місті

Джайпур або Білий храм у Рожевому місті

Джайпур, столиця штату Раджастан, - місто відносно молоде. Воно було засноване місцевим правителем махараджею Саваєм Джаєм Сінгхом ІІ, сучасником Пилипа Орлика та Петра І, одним з найбільш освічених монархів 18-го століття ("Савай" – це титул, який означає "у один з четвертю разів більш здатний за інших"), у 1727 році. Це – перше поселення в Індії, а, за словами гіда, навіть друге у світі (після Риму), яке було спеціально сплановане як місто. Його ще називають "містом-мандалою" завдяки його чіткому дизайну з прямокутним розміщенням вулиць відповідно до канонів давньоіндійської архітектури (яких в Індії, здається, не всюди дотримуються). Місто стало рожевим у 1876 році, коли його стіни пофарбували у цей колір з нагоди приїзду англійського принца-консорта Альберта, чоловіка королеви Вікторії, і місцевим жителям так сподобався результат, що сьогодні рожевий колір будинків у Джайпурі – це закон.

Якщо в Делі я перебувала у дещо розчарованому стані, то Джайпур мені якось одразу сподобався – він виглядав чистим, привітним і спокійним після дещо засмічених і завантажено-знервованих делійських вулиць.

Була неділя, і саме собою все так склалося, що першим пунктом у моєму знайомстві з Джайпуром став вишуканий індуїстський храм Бірла Мандір, що належить до групи святилищ з білого мармуру, які по всій Індії безперервно будує родина Бірла ("мандір" означає "храм"), яка вірить у те, що коли вони припинять цю благородну справу, то доля відвернеться від них, тож десь завжди будується такий храм (хоча кажуть, що роботи ведуться дуже повільно:)… Поки ми з водієм Ракишем наближалися широкою чистою доріжкою до Бірла Мандіру, нам назустріч йшло багато індусів, які з нього поверталися, і обличчя у них були прояснені та радісні, ніби у наших людей на Великдень… Для мене це був перший досвід перебування в індуїстській святині – до неї прийнято заходити босими, тож перед входом усі роззуваються. Також десь перед входом має висіти дзвін, у який усякий прибулий дзвонить, щоб, як мені пояснили, привернути увагу бога до себе.

Я теж роззулася, теленькнула у дзвін і зайшла до просторої біломармурової зали. Звучали якісь наспіви, у які впліталися переливчасті голоси пташок, що доносилися крізь відкриті з усіх, крім олтарного, боків двері (інколи пташині пісні пурхали прямо у нас над головами). Індійці приходили та сідали, схрестивши ноги, перед завішеним олтарем (за яким була прихована фігура слоноголового бога Ганеші (бога мудрості та благополуччя, того, хто усуває перешкоди, одного з двох синів руйнівного бога Шиви), яку час від час відкривали та закривали знову), складали з пальців мудру Ом (це коли з’єднують подушечки великого та вказівного пальців, а інші пальці тримають рівними), витягнувши руки та вклавши кисті долонями догори на коліна, випрямляли спину, закривали очі, миттєво заглиблюючися у себе (принаймні так здавалося), і починали самозабутньо шепотіти молитви… Мені й самій захотілося так сісти та помедитувати, але потрібно було рухатися далі… (далі буде)