Кхаджурахо або Кам’яна Камасутра

Кхаджурахо або Кам’яна Камасутра

Знаю, що дочитавши мою попередню замітку, у якій я оголосила про своє відвідування Кхаджурахо, ви цілих два тижні щодня по кілька разів заходили на “Я-Корр", сподіваючись, що я опублікувала свою нову розповідь (з фотографіями звісно…), тож сьогодні ваша наполегливість буде нарешті винагороджена – ось яке воно, це загадкове Кхаджурахо…

Задля нього мені довелося частково змінювати маршрут і навіть втратити один авіапереліт, але я була готова на все, аби лишень дістатися до цього фантазійного містечка (і потім якось вибратися з нього для продовження моєї подорожі). Саме так, блукаючи інтернетом у пошуках можливого рішення, я знайшла індійську туристичну фірму “Gets Holidays”, яка дуже допомогла мені під час мого пересування країною.

Тож вранці 1 травня мій потяг прибув з Агри у Кхаджурахо, про яке я стільки всякого різного чула (впевнена, що і ви також (хитро підморгую). Залізнична станція знаходиться десь посеред поля, поруч не видно ніяких поселень (чи принаймні складається таке враження) – світ навкруги простий і спокійний.

На пероні мене зустрів місцевий туристичний представник (мабуть, з якоїсь особливої касти, бо стрімголов перечіплятися через чужі чемодани, щоб допомогти мені з моїми валізами він не став), і незабаром ми поїхали до готелю.

Дорогою минули аеропорт Кхаджурахо (саме у той день 1 травня він не обслуговував жоден рейс, тому мені й довелося подорожувати потягом), який, за словами мого супутника, через два роки має стати міжнародним – тож охочим з усіх куточків світу буде значно простіше дістатися цього невеличкого, але вельми принадного населеного пункту.

Того дня я розмістилася у чудовому, просторому, світлому та затишному готелі "Рамада". З предметів його інтер’єру мене особливо порадували чудові зі смаком підібрані картини, що відображали індійське світосприйняття. Також дуже доречним виявився басейн у внутрішньому дворику, де я пізніше не впустила нагоду позасмагати та освіжитися після екскурсії.

За 620 км на південний схід від Делі, колись загублене у віках Кхаджурахо, що означає "той, хто несе пальмову гілку", бо тут, начебто, колись була велика пальмова алея, славиться на весь світ найбільшою групою середньовічних індуїстських і джайнських храмів. Ця місцина з усім її архітектурним багатством якогось погожого дня випадково трапилася британському інженеру Т.С. Бурту, а пізніше генералу Александру Каннігему (ото вони, мабуть, зраділи, як угледіли, що їм підкинула щедра Доля!). Саме останній відмітив Кхаджурахо на карті, після того, як дослідив його від імені Археологічного огляду Індії.

Індуїстські храми Кхаджурахо з характерними параболічними баштами споруджувалися з піщанику без будівельного розчину упродовж двох століть у 954-1150 роках (для наших країв це часи хрещення Русі Володимиром Великим і князювання його сина Ярослава Мудрого та їхніх найближчих нащадків). Збереглося близько 20 храмів, які стоять трьома групами, відомими як західна, східна і південна. Храми викликаються захоплення своїми формами, але ще більше захоплення викликають зображені на ньому форми!!...

Знамениті сцени, на які туристи, включаючи мене, злітаються з усіх усюд, як ті мухи на мед, нібито зображають тантричні сексуальні практики і, хоча кажуть, що вони складають лише одну десяту від усіх композицій, розміщені вони у найвидніших місцях, куди замилувано витріщається кожен відвідувач, не в силі відвести від них очей. Цікаво, що усі скульптурні картинки на еротичну тему зображають лише людей і сексуальну взаємодію між ними та знаходяться на певній відстані від богів. Стіни храмів також щедро прикрашені фігурами незчисленних аспар, прекрасних індійських німф, необтяжених зайвим одягом, які у всіляких знадливих позах накладають макіяж, миють волосся, грають в ігри, танцюють, зав’язують і розв’язують пояси (і хтозна що у них при цьому на умі!).

Гід детально розповів про структуру храмів (ага… угу…), а також звернув увагу на (гм… гм…) найефектніші (де-де?? Покажіть! Ну й ну…) декоративні сценки, про які я цнотливо промовчу – краще поїдьте та подивіться самі…

Сьогодні ці святилища заходяться посеред дуже красивого і тихого парку, що є їхньою додатковою окрасою. Виявляється, у 1947 році, коли Індія здобула незалежність, тут була лише гола, як деякі скульптури, що прикрашають кхаджурахівські храми, але, мабуть, не така принадна, пустеля.

Щовечора у цьому парку проходить звукове та світлове шоу, у якому розповідається про історію, філософію та мистецтво тамтешніх скульптур. А у перший тиждень лютого можна відвідати фестиваль класичного індійського танцю.

Потім ми поїхали дивитися інший комплекс храмів, також прикрашених скульптурами, однак головним чином такими, що зображали богів, тож без усіляких еротичних надмірностей. Втім, від цього їхня краса ніяк не постраждала, адже чоловічі та жіночі боги зображені у ніжному духовному союзі одне з одним, якому, за задумом, мають повчитися і люди…

Завершилася моя екскурсія відвідуванням діючого джайнського храму.

Повернувшись у готель, я певний час відпочивала біля басейну, потім ласувала фруктами запиваючи їх напоєм лассі, який я особливо уподобала в Індії (він готується за допомогою збивання йогурту з додаванням води, солі, спецій та фруктів (кажуть, що у деяких штатах та з особливої нагоди, наприклад якогось свята, у нього ще підливають настоянку коноплі, але я не такий не куштувала)).

Десь о шостій вечора мене підвезли на вокзал, звідки я мала знову потягом їхати до Делі, а звідти вилітати наступного дня о 10-й ранку в Ченнай, столицю штату Таміл-Наду, що на півдні Індії. Мені було трішки шкода так швидко покидати це умиротворене місце, але пригоди кликали рухатися вперед… (далі буде)