Іван Сапун: "Наша квартира в Запоріжжі розбита"

15 ноября 2022, 14:24
Владелец страницы
0
67
Іван Сапун:  Наша квартира в Запоріжжі розбита

Одна з надій українського аматорського боксу – про спортивну кар’єру, досягнення та війну

Історія Івана Сапуна, який нещодавно став бронзовим призером чемпіонату Європи, схожа на казку чи то на справжній мотивуючий спортивний фільм. Спортсмен, увесь міжнародний досвід якого вмістився в кілька місяців, встиг стати призером двох чемпіонатів Європи – серед спортсменів до 22 років та дорослих, «завіруситися» в інтернеті та отримати неофіційне звання найкращого боксера Києва.

На відміну від багатьох своїх колег Іван ще в 14 років розмірковував, чому присвяти життя – спорту чи музиці, а переїхавши до Києва працював різноробочим на будівництвах та охоронцем, аби втілити в життя свою мету. Поки що це йому непогано вдається.

– Іване, за останні півроку кілька українських боксерських відео стали вірусними. Перше – з твоїм вигуком «Слава Україні» та потужною відповіддю із зала «Героям Слава» на чемпіонаті Європи. Це експромт, чи запланована акція?

– Я не вперше це робив. Це не заготовка, просто хотів продемонструвати, що я з України, наша країна бореться за свою незалежність і майбутнє. Я не розраховував, чи хтось відповість, чи ні. Це просто стан душі та поклик серця.

У нас просто надзвичайно дружня команда, всі один одного дуже підтримують. На моєму бою було дуже багато наших хлопців, вони - відповили.

– Друге вірусне відео – тренування молодіжної збірної на базі в Конча-Заспі при світлі ліхтариків мобільних телефонів..

– Так, бачив його. Повага до хлопців. Зараз усім із відключеннями світла доводиться коригувати свої тренування. Оскільки місце де я тренуюсь – спортивний клуб «Вітязь» – учбовий заклад, то світло у нас відключають у другій половині дня. Тому зранку проводимо роботу с парах, спаринги, а ввечері – снарядна робота, загально-фізична підготовка. Два тренування займають 4-5 годин.

Але з вимкненням світла є й свої плюси – люди більше почали спілкуватися. У нас до того ж дуже дружній колектив. Після тренувань часто йдемо до мене додому – граємо в настольні ігри, інколи в карти, спілкуємося.

– Сам винаймаєш квартиру?

– Ні, Федерація боксу Києва.

– Ти з півдня України. Давно в Києві?

– З 14 років, в 2015-му році переїхав. Закінчив дев’ять класів у Запоріжжі, й переїхав у Київ, вступати в спортивний інтернат.

Взагалі, це цікава історія. Якщо говорити з сьогоднішнього досвіду, то можу пожартувати: до переїзду по-справжньому, точніше по професійному, боксом і не займався. Але мій запорізьський тренер вірив у мене й запропонував такий варіант навчання та розвитку. Подумав: чому б ні? Якщо не вийде поступити, то хоча б Київ побачу, погуляю.

Пам’ятаю, що приїхав о сьомій ранку, а спаринги в мене були заплановані на 12 годину дня. О сьомій ранку, до речі, приїхав й мій нинішній тренер – Олександр Станіславович Позняк. І весь час, усі ці п’ять годин він був зі мною: все показував, розповідав. Ще й жартував: «Мовляв, якщо ти не вмієш боксувати, чи погано відбоксуєш, я тебе приб’ю. Скільки часу на тебе витратив. Ти маєш нормально відпрацювати». Але вже після першого раунду першого боя тодішній керівник боксерського напрямку в інтернаті Віктор Павлович Хлистов сказав: «Ми тебе беремо». Його слова передав мені тренер, сказав: «Беремо, просто добоксуй». І скажу так: саме після переїзду я почав уже серйозно займатися боксом.

– Але ж зачекай, твій перший тренер, мабуть, бачив у тобі щось, що саме тобі порадив самий такий розвиток твого життя

– У Запоріжжі мене тренували Ігор Миколаєвич Байрак і мій рідний дядько, ще й хрещений батько Роман Миколаєвич Сапун. Він сам займався боксом, майстер спорту. Я тричі на тиждень займався боксом, а також ходив у музичну школу. Грав на віолончелі.

– Незвичне поєднання.

– Але це не лише не заважало й приносило задоволення, а й допомагало. Річ у тім, що смичок ти тримаєш правою рукою. Оскільки я – шульга й боксую не в отордоксальній стійці, то ще таким чином розробляв і праву, передню для себе в боксі руку.

Тож переді мною був вибір – міг ще й довчитися в музичній школі й взяти напрямок освіти контрабас. Але я вибрав бокс, тому сталося як сталося. Але любов до класичної музики збереглася. Тренуюсь під рок, під класичну – відпочиваю.

– В школі вчився добре?

– Нормально. Після переїзду в Київ оцінки погіршилися. Але вже тоді мабуть зрозумів, що ставку робитиму на спорт.

– Батьки просто відпустили в Київ?

– Думаю, їм було важко, але вони розуміли, що цей мій шанс на життя, яким я тьфу-тьфу, поки користуюсь. Дядько щось говорив моєму батьку, але тато, як справжній голова нашої великої родини, рішення приймав самостійно. Гадаю, що він сам розумів, що є шанс, яким треба максимально скористатися. Й тоді почалися ці, так би мовити екстремальні тренування.

– Що ти маєш на увазі?

– По-перше, режим. Ти прокидаєшся о 8-й, ідеш на заняття. Об 11-й – у тебе тренування, потім знову навчання, а о 17-й – друге тренування. А ми з моїм тренером приходили о 10-й – за годину до основного тренування, потім займалися з усіма, а потім знову залишалися на самостійну роботу. Ввечері – так само.

– Це схоже на якийсь мотивуючий боксерський фільм…

– Якщо чесно, сам про це думав. Раніше, коли грошей не вистачало, підробляв і на будівництвах різноробочим, і в охороні. Але навіть за такого графіку тренування не пропускав. Старався так підібрати режим, щоб встигнути скрізь. Наприклад, в суботу в мене одне тренування, в неділю немає, то намагався працювати в ці дні. Було важко, але мав мету. А коли ти маєш мету й ціль, то знайдеш способи її досягти.

Мій тренер завжди мені казав: «Треба працювати, треба терпіти». Він усе розумів, але просто вірив у мене. За ці роки невдач вистачало й було досить багато, тому цінував і ціную кожну перемогу. Але завжди йшов з його девізом: «Треба ставати краще й ти до мети».

– Чому твій тренер стільки уваги приділяв тобі? Він помітив, щось особливе? Чи хтось попросив його про це?

– Можливо, щось говорив мій тренер із Запоріжжя. Але ставив це питання іншим хлопцям, то вони сказали, що Олександр Станіславович Позняк – така людина з таким ставленням до хлопців та спортсменів. Така ж історія зі вступом до київського спортінтернату та опікою від тренера була й у мого друга – він старший і поступав раніше.

Зараз тренер для мене як другий батько. Він вірив і допомагав нам завжди, навіть, коли не було результату.

– Хтось ще допомагав?

– Дуже вдячний Олександру Володимировичу Негоді, який нині очолює Федерацію боксу Києва, де в мене повірили, коли я, якщо можна так сказати, починав розкачуватися, не мав хороших результатів. Але вже тоді, мабуть, в мені щось розгледіли: винаймали квартиру, вирішували різноманітні питання. Зараз у мене ще й зарплата від Міністерства молоді й спорту, а так як я став призером чемпіонату Європи, то буду з наступного року отримувати президентську стипендію.

– Музичні навички не втратив?

– Думаю, що це як їзда на велосипеді. Тому просто треба згадати й приловчитися, й думаю, зіграю. Зате зараз можу протистояти жартам про розумові здібності боксерів.

– Твої рідні зараз в Запоріжжі?

– Так, батьки, дядько. Моя квартира в Запоріжжі часткова розбита. Постійні обстріли. Так, для людей, які там живуть, суджу по своїм рідним, це вже звичне явище. Пристосувалися. Тяжко, але, як вони говорять, це наша земля, й ми нікуди не поїдемо.

Я сам із Запорізької області, й нашу громаду дуже часто обстрілюють. Навіть спілкуючись із рідними телефоном, чуєш вибухи.

– Про спорт у місті питати, мабуть, не дуже доречно?

– Чому ж? Мій запорізьський тренер й досі проводить заняття. Спортивний зал школи, в якій я займався, знаходиться в бомбосховищі, тому тренуватися, можна так сказати, більш-менш безпечно. Батьки дітей відпускають: як не як це бомбосховище.

– Як довго вчився в київському інтернаті?

– Поки цей учбовий заклад не залишив мій тренер. Він пішов працювати у Київський спортивний ліцей, і ми з моїм другом пішли за ним. Там довчився рік й поступив у Харківську Державну академію фізичної культури, вивчився на бакалавра.

– Яка спеціальність?

– Тренер. Зараз буду отримувати диплом спеціаліста в іншому вузі. Чому саме спеціальність тренера? Я в боксі давно, маю знання як теоретичні, так і практичні. Так, зараз можна було вивчитись, наприклад, не реабілітолога чи фахівця з менеджменту. Але тут, як на мене, вже потрібно обирати: або навчання, або спорт. Суміщати, щоб досягати результатів в обох напрямках, на мій погляд, дуже важко.

– Досвід в боксі уже солідний маєш?

– Мої перші міжнародні змаганні – турнір Странджа в Болгарії. І перший між міжнародний бій був якраз проти цього англійця  – Джорджа Кротті, за відео після бою з яким ви згадували. Тоді йому програв, причому абсолютно закономірно – далася взнаки нестача досвіду.

Після цього турнір тренер запропонував поїхати на чемпіонат Європи до 22 років, який проходив у Хорватії. Але не в своїй ваговій категорії – вищій, 86 кілограмів. Подумав: Як не як це шанс, треба їхати. Поїхав, став другим. Фінальний бій, як казали всі, був рівним. Але сталося, як сталося. Причому, перед фіналом зважився – вага була 81 кілограм. І це при тому, що я пішов на зважування після сніданку – переживав, що можуть взагалі не допустити. Добре, що все пройшло так, як треба.

На цей турнір приїхав мене підтримати Кирило Шевченко – він уже став президентом Федерації боксу України. Через тиждень – у мене новий міжнародний турнір, у Румунії, який був відбірковим до чемпіонату Європи серед дорослих. Виграв бій у суперника з Грузії, причому він в останньому раунді двічі так непогано мене вдарив головую, аж очі заплющилися. Але відбір я пройшов. Поїхав на чемпіонат Європи у Вірменію, де у півфіналі програв італійцю.

– По справі?

– Взагалі до суддівства було багато претензій на цьому турнірі, й кількох наших боксерів просто вбили. Але щодо мене, то тут все по ділу.

– Але й реванш з Кротті також вдався?

– Так. Мені тренер навіть перед боєм казав: «Ти зараз не той Іван, що був два місяці тому». Та я сам це відчуваю, незважаючи на те, що міжнародний досвід, який отримав і маю, вмістився у два місяці.

– В тебе олімпійська вагова категорія, в яку перейшов один із найкращих боксерів світу Олександр Хижняк. Усвідомлюєш, що вибороти ліцензію на Ігри в Парижі буде важко?

– Так. Зараз буде чемпіонат України, потім – Євроігри, де будуть розігруватися ліцензії на Олімпіаду. Тому завдання номер один – виграти чемпіонат України, щоб потрапити на Євроігри. Далі – боротися за ліцензію. Будуть й інші турніри, звісно, й призери України також, думаю, отримають шанс поборотися за олімпійські ліцензії. Питання в тому, хто цей шанс отримає швидше.

Олександр – дуже хороший боксер. Але крім нього в нашій ваговій категорії вистачає гарних бійців, яких треба перемагати, якщо, звісно, мрієш про Олімпіаду. Той же Богдан Толмачов, якому я програв у фіналі минулого чемпіонату.

З Хижняком ми перетиналися раніше лише на тренуваннях – робота в парах. З Толмачовим же боксував: перемагав його в юніорах, він мене – на молодіжному рівні, тепер – на дорослому. Тож завдання-мінімум – зрівняти з ним рахунок.

– Це найближче завдання. А глобальна ціль?

– В спорті, коли досягаєш однієї цілі, вона вже втрачає актуальність і треба рухатися до іншої. Зараз у мене мета – потрапити на Олімпіаду. Якщо виконаю її, буду прагнути виграти Ігри. Якщо вдасться – буду ставити іншу ціль. Тому, якщо чесно, навіть не знаю, що сказати про глобальну мету. Доки в мене є умови тренуватися, бажання тренуватися та боксувати, чому б не ставити максимальні цілі? Хоча, звісно, загадувати, а тим паче в нашій сьогоднішній ситуації, справа невдячна.

Плюс, все в мене змінюється так швидко, що спрогнозувати важко. Вчора я ще нічого не міг виграти, сьогодні – призер Європи.

– Ти вже зараз готуєшся під конкретних суперників на чемпіонат країни?

– Так, звісно. Зараз моєму тренеру став допомагати відомий у минуло український боксер Євгеній Барабанов. Він теж шульга, плюс людина з колосальним досвідом.

– Свої бої переглядаєш?

– Дуже рідко. Не полюбляю це. Мабуть, дуже самокритичний, задоволення від цього не отримую.

– Поразки переживаєш довго?

– Чотири-п’ять днів постійно думаю про них. До речі, мій тренер, це теж в собі тримає. Потім приходжу в зал, зустрічаюсь з ним, і він розказує, що треба виправити і вдосконалити.

– Ти в своїй категорії найвищий боксер?

– Один із. Чи допомагає це? Важко сказати. Я не завжди боксую на дистанції, можу й «зарубатися». У тій же Хорватії, де виступав у вищій категорії – боксував на дальній дистанції. На дорослому чемпіонаті Європи – йшов уперед і пресингував. Якщо подивитися мої бої, то, напевно, у всіх – перший раунд програв, далі йшов уперед і, як кажуть, «вигризав». Розумів і життя навчило, що шанс, який отримав, треба використовувати на максимум.


Рубрика "Блоги читателей" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости спорта
ТЕГИ: бокс,Чемпионат Европы,Запоріжжя,Александр Хижняк
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.