Проблеми відводу суддів, що затверджували угоду про визнання винуватості

Час змінити підходи через новітнє рішення ЄСПЛ у справі «Муча проти Словаччини»

Кожній особі, яка постає перед судом, гарантується право на справедливий судовий розгляд, безстороннім і неупередженим судом. Це обумовлює законність і справедливість судових рішень та їх подальше виконання. Не становить виключення й кримінальний процес, оскільки неупередженість та безсторонність суддів у кримінальному судочинстві має більш чутливе значення. Так, постаючи перед судом підозрювані або обвинувачені особи розраховують на незалежний та об’єктивний суд, справедливий розгляд його справи. 

Після зміни у 2012 році КПК і запровадження окремих новел, особливо гостро постало питання справедливого судового розгляду кримінальних провадженнях, в яких судом затверджено угоду про визнання винуватості (далі - Угоду) щодо одного з обвинувачених, проте продовжується розгляд справи по суті, відносно інших фігурантів. У таких ситуаціях завжди виникає питання про те, яким чином суд може залишатися неупередженим і безстороннім, якщо спочатку останній затвердив угоду про визнання винуватості особи, яка фігурує в якості співвиконавця, пособника або організатора злочину, тим самим констатував факт вчинення злочину, наявність шкоди і причинно-наслідкового зв'язку між подіями описаними в обвинувальному акті. Проблема заглиблюється коли подальший розгляд кримінального провадження щодо інших обвинувачених здійснює суд у тому самому складі, який до цього затвердив Угоду.

З позиції органу досудового розслідування, укладання угоди про визнання винуваті значно полегшує процес доказування вини обвинуваченого перед судом, сприяє економії процесуального часу учасників провадження, зменшенню обсяг витрат з державного бюджету. Проте за таких умов постає питання чи є неупередженими судді, які розглянули спочатку Угоду однієї особи, що за твердженням сторони обвинувачення вичинила злочин у співучасті і оцінивши докази постановили обвинувальний вирок, а далі, розглядають «пов’язану» справу, у якій факт наявності цього самого злочину тільки необхідно доводити в процесі розгляду зібраних досудовим розслідуванням доказів, які у багатьох випадках є аналогічними.

У частинах 1-2, 4 ст.80 КПК встановлено, що за наявності підстав, передбачених статтями 75-79 цього Кодексу, слідчий суддя, суддя, присяжний, прокурор, слідчий, дізнавач, захисник, представник, експерт, представник персоналу органу пробації, спеціаліст, перекладач, секретар судового засідання зобов’язані заявити самовідвід. За цими ж підставами їм може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у кримінальному провадженні.

Заяви про відвід під час досудового розслідування подаються одразу після встановлення підстав відводу. Заяви про відвід під час судового провадження подаються до початку судового розгляду. 

У відповідності до п.4 ч.1 ст.75 КПК слідчий суддя, суддя або присяжний не може брати участь у кримінальному провадженні за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості.

Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом.

Зміст наведених у статті 126 Конституції України гарантій незалежності суддів розкрито у рішенні КСУ№19-рп/2004 від 01.12.2004 у справі за конституційним поданням ВСУ про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу), відповідно до якого незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону.

Поняття незалежності охоплює можливість суддів приймати самостійні рішення виходячи із конкретної ситуації, керуючись вимогами закону та власною правосвідомістю і сумлінням, без вказівок та наказів. Незалежність суддів забезпечує реалізацію принципу верховенства права, який включає таку складову як право на справедливий судовий розгляд. 

Право на справедливий суд - це право особи і воно гарантується статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, кожна особа має право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов’язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред’являється особі. 

Рекомендацією CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів наголошується, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону. 

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються вони у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Міжнародні договори України, які набрали чинності у встановленому законом порядку та встановлюють інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідних актах законодавства України, мають перевагу над внутрішньодержавними законодавчими актами. Однак у ч. 2 ст. 9 Конституції України встановлено, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Таким чином, з наведеного випливає, що міжнародні договори, які пройшли ратифікацію, за своєю юридичною силою є вищими від національних законів.

Зауважу, що особливе місце серед міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, належить Конвенції, ратифікованій Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Україна ратифікувавши цей міжнародно-правовий документ взяла на себе зобов’язання у сфері захисту прав людини, зокрема й щодо визнання Україною юрисдикції ЄСПЛ, яка поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та її  протоколів. Так, у ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-ІV) встановлено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Стаття 9 КПК містить норми, які є логічним продовження названих вище зобов'язань. Зокрема, законодавець зауважив, що  у разі якщо норми цього Кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України.

Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.

Окрім того, у ч. 2 ст. 8 КПК передбачено, що принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.

Отже, виконання Конвенції потребує від судів України правильного тлумачення її норм, яке надається саме в рішеннях ЄСПЛ. 

Зазначу, що ЄСПЛ у в власній практиці неодноразово дослиджував питання щодо підстав відводу суддів, за результатами чого було вироблено два критерії (суб'єктивний і об'єктивний). 

У пункті 66 рішення Європейського суду з прав людини від 10.12.2009 у справі «Мироненко і Мартенко проти України» (заява №4785/02) зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, наявність безсторонності має визначатися, для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції, за допомогою суб'єктивного та об'єктивного критеріїв. Так, за суб'єктивним критерієм оцінюється особисте переконання та поведінка конкретного судді. 

Відповідно до об'єктивного критерію необхідно визначити, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності (рішення у справах «Фей проти Австрії», рішення від 24 лютого 1993 року «Веттштайн проти Швейцарії»). 

З практики ЄСПЛ випливає, що суддя заявляє самовідвід від участі в розгляді справи навіть тоді, коли у стороннього спостерігача лише могли б виникнути сумніви в неупередженості судді.

Вітчизняне законодавство, зокрема ст.4 Кодексу суддівської етики, затв. ХІ черговим з’їздом суддів України, 22 лютого 2013 року передбачає, що суддя зобов’язаний взяти самовідвід у випадках, передбачених законом. Суддя заявляє про самовідвід, якщо: (а) суддя висловив свою позицію по суті справи, яка перебуває у нього на розгляді; (б) суддя володіє доказами, які мають відношення до справи, що перебуває у нього на розгляді; (в) раніше при розгляді цього ж предмета спору суддя виступав у якості адвоката, прокурора, представника сторони, свідка; (г) чоловік (дружина) судді або близький родич когось із них бере участь у справі в якості прокурора, адвоката, експерта, спеціаліста, свідка, сторони, третьої особи або їх представників; (д) суддя або члени його родини зацікавлені в рішенні у справі, яка перебуває у нього на розгляді.

Тобто, якщо особисто судді стали відомі певні обставини або факти, які потенційно можуть вплинути на прийняття ним рішення по справі або викликати у сторін сумніви в справедливості та об’єктивності судді, останній має заявити самовідвід.

Бангалорські принципи поведінки суддів від 19 травня 2006 року, які  схвалені Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27 липня 2006 року № 2006/23 передбачають принцип об’єктивності судді, як необхідну умову для належного виконання останнім своїх обов’язків. Так, об'єктивність має виявлятися не лише у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття. Суддя має заявити самовідвід від участі в розгляді справи в тому випадку, якщо для нього не є можливим винесення об’єктивного рішення у справі, або в тому випадку, коли у стороннього спостерігача могли б виникнути сумніви в неупередженості судді. Так, серед вказаних випадків зокрема є:

(а) у судді склалося реальне упереджене ставлення до якоїсь зі сторін або судді з його власних джерел стали відомі певні докази чи факти стосовно справи, яка розглядається;

(b) раніше при розгляді цього самого предмета спору суддя виступав як адвокат чи долучався до справи як важливий свідок;

(с) суддя чи члени його родини матеріально зацікавлені в рішенні у відповідній справі.

У власному рішенні ЄСПЛ по справі "П’єрсак проти Бельгії", встановивши порушення положень ч.1 ст. 6 Конвенції  зробив висновок про те, що будь-який суддя, стосовно неупередженості якого є законні сумніви, повинен вийти зі складу суду.

Зауважу, що ЄСПЛ розглядає наступні елементи незалежності суду: функціональна, персональна та організаційна незалежність від інших органів держави чи від партій; неупередженість суддів, проявляється у зовнішньому вираженні підходу судді при винесені рішення та розгляді справи; здійснювати свої повноваження в порядку належної правової процедури із забезпеченням процесуальних принципів (публічність, рівність учасників процесу тощо). 

Згідно зі ч. 7 ст. 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя зобов’язаний своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства; дотримуватися правил суддівської етики; виявляти повагу до учасників процесу тощо.

У пункті 2 розділу «Незалежність» Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя зазначається, Судді, як особи, є вільними та зобов'язані приймати безсторонні рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, без будь-яких обмежень, впливів, спонук, примусів, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин. 

У пункті 25 цієї Декларації встановлено, що суддя не може слухати судову справу, якщо є об’єктивні побоювання, що він не зможе розглядати справу неупереджено або його участь у цій справі може спровокувати конфлікт інтересів, що несумісний з виконанням ним судових функцій. 

У згаданих Бангалорських принципах поведінки суддів, одним із основних принципів етичної поведінки суддів є незалежність. Так, суддя повинен здійснювати свою судову функцію незалежно, виходячи виключно з оцінки фактів, відповідно до свідомого розуміння права, незалежно від стороннього впливу, спонукання, тиску, загроз чи втручання, прямого чи опосередкованого, що здійснюється з будь-якої сторони та з будь-якою метою; дотримуватись незалежної позиції як щодо суспільства в цілому, так і щодо конкретних сторін судової справи, у якій він повинен винести рішення; виключати будь-які взаємовідносини, що не відповідають посаді, чи втручання з боку органів законодавчої та виконавчої влади. При чому, він має робити це так, щоб це було зрозуміло навіть сторонньому спостерігачу (пункти 1.1 -1.3).

Пунктом 12 Висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів для Комітету міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів, передбачено, що незалежність судової влади означає повну неупередженість із боку суддів. При винесенні судових рішень щодо сторін у судовому розгляді судді повинні бути безсторонніми, вільними від будь-яких зв'язків, прихильності чи упередження, що впливає або може сприйматися як таке, що впливає, на здатність судді приймати незалежні рішення.  Суддя повинен не тільки бути реально вільним від будь-якого невідповідного упередження або впливу, але він або вона повинні бути вільними від цього й в очах розумного спостерігача. В іншому випадку довіра до незалежності судової влади буде підірвана.

ЄСПЛ в п. 66 рішення у справі «Бочан проти України» від 03.05.2007 зазначив, що безсторонність,  в  сенсі  п.  1 статті 6, має визначатися відповідно до суб'єктивного критерію, на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі - тобто, жоден з членів суду не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, та об'єктивного критерію - тобто, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити будь-які легітимні сумніви з цього приводу. Відповідно до об'єктивного критерію має бути визначено, чи наявні факти, що можуть бути перевірені, які породжують сумніви щодо відсутності безсторонності судів. У цьому зв'язку навіть зовнішні ознаки мають певне значення. Ключовим питанням є питання довіри, яку суди в демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у процесі.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" від  09.01.2013 суд дійшов висновку про те, що між суб’єктивною та об'єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об’єктивні побоювання щодо його безсторонності, з точки зору стороннього спостерігача (об’єктивний критерій), а й може бути пов’язана з питанням його або її особистих переконань (суб'єктивний критерій). Отже, у деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб’єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію наддасть вимога об’єктивної безсторонності.

До цього часу у юридичних колах України тривала дискусія щодо впливу на об’єктивність судового розгляду кримінального провадження щодо одних обвинувачених, ситуації, коли щодо інших судом затверджено угоду про визнання винуватості. Ще більшого наголосу така дискусія набувала у випадках якщо оби два провадження розглядав один і той самий склад суду. Здавалося, що розв’язання цього спору «незалежним арбітром» не існує. Проте, ситуація докорінним чином змінилася з постановленням нещодавно ЄСПЛ, а саме 25.11.2021, нового рішення у справі «Муча проти Словаччини». Вельми знаковою є позиція ЄСПЛ висловлена у даній справі . Зокрема, він констатував, що суд який схвалив угоди спільників про визнання провини, які завдають шкоди презумпції невинуватості старшого гангстера, не був неупередженим в судовому розгляді справи останнього.

У п. 48 цього рішення ЄСПЛ зауважує, що конкретні скарги заявника ґрунтуються на тому факті, що його судив і засудив той самий суд першої інстанції, який раніше засуджував його співвиконавців за злочинні дії, вчинені спільно із заявником, і що він визначив ці дії таким чином, щоб було зрозуміло, що він також брав у них участь […] Під час розгляду цієї скарги право заявника на презумпцію невинуватості повинно бути враховано.

Питання щодо неупередженості судді виникає, коли попереднє рішення вже містить детальну оцінку ролі особи, яка згодом була засуджена у злочині, вчиненому кількома особами, і, зокрема, коли попереднє рішення містить конкретне твердження про причетність заявника або коли враховано, що особа, засуджена згодом, відповідала всім критеріям, необхідним для вчинення кримінального правопорушення. Враховуючи обставини конкретної справи, такі елементи можуть розглядатися як ті, що вирішують питання про винуватість особи, яка розглядається в подальшому провадженні, і, таким чином, може призвести до об’єктивно обґрунтованих сумнівів у тому, що національний суд має неупереджену думку щодо суті справи відносно особи, яку судили згодом на початку судового розгляду (абз. 4 п. 49 вказаного рішення ЄСПЛ).

Не заперечується, що заявника судив і засудив той самий суд першої інстанції, який раніше засуджував його співвиконавців за злочинні дії, вчинені спільно з ним, і що, визначаючи ці діяння, суд першої інстанції також посилався на участь у них заявника (п. 50 рішення ЄСПЛ у справі «Муча проти Словаччини»).

Суд зазначає, що рішення про затвердження угод співвиконавців заявника про визнання винуватості містили детальний фактичний опис їхніх злочинів, включаючи роль заявникав них як спільного виконавця, тоді як точний фактичний опис деяких їхніх злочинних дій був ідентичний точному фактичному опису приписуваних йому злочинних дій. Хоча ці рішення не містять жодного окремого висновку про вину щодо заявника як такого (див. також пункти 27 і 28 вище), їх слід розглядати у світлі складових елементів злочинів, про які йдеться, зокрема, створення, задумування та підтримання злочинного підприємства, що передбачає узгоджені злочинні дії з боку спільних виконавців. 

Таким чином, засудження співвиконавців заявника у цих злочинах на основі наданого опису їхніх злочинних дій, що включало точне фактичне визначення конкретної ролі заявника в них, в принципі могло викликати сумніви щодо того, чи не призвело це до ситуації при якій його було визнано таким, що скоїв кримінальні правопорушення, про які йдеться (п. 55 рішення ЄСПЛ у справі «Муча проти Словаччини»).

Посилання на заявника та його дії в такий спосіб може в принципі порушити захист його права на презумпцію невинуватості. Суд усвідомлює, що будь-яке можливе втручання в це право мало місце насамперед у провадженні щодо співвиконавців заявника […]. Тим не менш, засудження його співвиконавців було частиною справи проти заявника (п. 56 рішення ЄСПЛ у справі «Муча проти Словаччини»).

Суд повторює, що принцип презумпції невинуватості буде порушено, якщо судове рішення або заява, зроблене державною посадовою особою щодо особи, обвинуваченої у кримінальному правопорушенні, відображає думку про те, що вона або вона є винною до того, як ця особа була фактично визнана винною згідно з законом.

Крім того, Суд також встановив, що, навіть якщо закон прямо вказує, що не можна зробити жодних висновків про винність особи з кримінального провадження, в якому вона не брала участі, судові рішення мають бути сформульовані таким чином, щоб уникнути будь-яких потенційних попередніх висновків про вину третьої особи, щоб не поставити під загрозу справедливий розгляд обвинувачення в окремому провадженні.

Зазначені посилання жодним чином не були сформульовані таким чином, щоб вказувати на те, що на даний момент заявник є лише обвинуваченим і переслідується в окремому кримінальному провадженні. Разом з тим, жодне таке формулювання чи будь-яке інше пояснення щодо того, що його вину законодавчо не встановлено, не фігурує ні в обґрунтуванні вироків, які засуджують співвиконавців, ні де-небудь ще. 

Правда, що у вироках, які засуджують співвиконавців, на заявника посилаються лише під його ініціалами та псевдонімом. Однак, як також зазначено в рішенні, очевидно, що суд першої інстанції чудово знав його особу. Більше того, і що ще важливіше (оскільки точне фактичне визначення власних злочинних дій заявника ідентичне визначенню його співвиконавців), не може бути сумніву, що його участь у їхніх злочинних діях була конкретно та індивідуально визначена у вироках, у яких встановлені такі винні співвиконавці (п.61 рішення ЄСПЛ у справі «Муча проти Словаччини»).

Оскільки суд першої інстанції щодо заявника вважав засудження його співвиконавців частиною справи проти нього, принаймні, на перший погляд, він мав очевидний стимул залишатися послідовним зі своїм попереднім набором рішень, оскільки будь-які суперечливі висновки, зроблені в перше могло підірвати довіру до останнього (див. Навальний і Офіцеров, цитоване вище, § 108). Так само – враховуючи, що власне засудження заявника значною мірою ґрунтувалося на свідченнях, наданих співвиконавцями, які вже інкримінували йому зізнаннями, які вони дали під час угоди про визнання винуватості – у них також був очевидний стимул не суперечити їхнім попереднім заявам (п.64 рішення ЄСПЛ у справі «Муча проти Словаччини»).

З огляду на  формулювання вироків проти співвиконавців заявника, вони завдали шкоди його праву заявника вважатися невинним доти, доки його вину не буде доведено. Враховуючи роль, яку вони відіграли у судовому розгляді заявника, який проходив у тому ж суді, його сумніви щодо його неупередженості були об’єктивно виправданими (п. 64 рішення ЄСПЛ у справі «Муча проти Словаччини»).

Отже, рішення ЄСПЛ у справі «Муча проти Словаччини», щодо такої чутливої проблеми, як об’єктивність та неупередженість суду, що по суті повторно розглядає ту саму справу стосовно осіб, яким прокурор не робив пропозицію або які відмовилися від укладення угоди про визнання винуватості, має стати дороговказом у переосмисленні правниками України доселе існуючого необґрунтованого і формального підходу до відводу суддів у подібних процесах.