ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ЧИ ВЕРХОВЕНСТВО ЗАКОНУ

17 июня 2019, 20:48
0
19

Що означає справедливе рішення, за яке нам всім не буде соромно

Конституційний Суд завершив розгляд справи про розпуск Верховної Ради згідно Указу Президента України Володимира Зеленського на відкритій частині пленарного засідання. Надалі закрита частина розгляду справи. Провадження позначене як невідкладне, тому рішення має бути укладене протягом  місяця.

У справі багато юридичних тонкощів, на яких було акцентовано увагу на засіданні. Серед основних – чи є коаліційна угода правовим документом, чи можуть позафракційні депутати входити до складу коаліції, чи мав Президент України в Указі про розпуск Верховної Ради вказати підстави  (не лише статті, а й факти, які дають право достроково розпустити парламент).

З чого виходив Президент, видаючи Указ про розпуск Верховної Ради? Представник Президента пояснив, що із загальноприйнятого факту про відсутність коаліції. Дещо інакше маркував причини розпуску Верховної Ради Президент України Володимир Зеленський. Ні разу не згадав про відсутність коаліції, а заявив у своїй промові, що рішення повністю відповідає Конституції, вказав на критично низький рейтинг довіри громадян до Ради, який впав до 4 %, та апелював до таких категорій, як справедливість і совість. «Сподіваюсь, ви приймете справедливе рішення, за яке нам всім не буде соромно», - сказав Президент.

По суті, загальноприйнятим фактом є те, що причиною розпуску Верховної Ради є саме критично низький рівень довіри народу України до Верховної Ради, про що свідчать результати всенародного голосування на президентських виборах. Тоді чому у відкритому судовому засіданні цей факт не потрапив на щабель першорядної уваги, основний акцент на ньому зробив лише Президент. Мабуть тому, що це вважається юридично не значущим (для захисту інтересів народу доводиться шукати підстави десь інше, увага прикута до другорядного питання про відсутність коаліції, причому ніхто не може з достатньою мірою впевненості спрогнозувати, яким буде рішення Конституційного Суду).  Ні в кого не виникло враження, що з нашою юриспруденцією щось не так?

Сьогодні ми маємо справу з правовою кризою.  Ситуація з Указом Президента про розпуск Верховної Ради стала кульмінаційною точкою кризи юридичного позитивізму (нормативізму) в нашій державі. Не випадково Президент акцентує на сподіванні, що суд прийме «справедливе рішення, за яке нам всім не буде соромно». Треба звернути на це особливу увагу.

Мимоволі приходить на думку яскравий історичний приклад. За свідченням французького юриста XV ст. Ф. Хотманa (Franciscus Hotomanus) в його цікавому творі "Antitribonian", панування коментаторів призвело правосуддя того часу до такого стану, що суспільство зненавиділо юристів, як крючкотворів, софістів і ошуканців («sophistes, chicaneurs, abuseurs et imposteurs de justice»). У ті часи коментаторська (постглоссаторська) юриспруденція стала викликати загальне незадоволення, юристів обсипали глузливими прізвиськами - juris perditi вместо juris periti («підлі правознавці» замість «вправні правознавці» (гра латинська словами perditus - peritus), «Juristen böse Christen» (юристи погані християни) тощо.[1]

Сьогодні на наших очах така участь може постигнути юрпозитивістську (нормативістську) юриспруденцію, яка прийшла на зміну коментаторській (постглосаторській) юриспруденції й більш пізньому юснатуралізму та за декілька століть встигла не лише стати традиційною, а й перерости себе. Тому конче потрібно повернутися обличчям до народу, а не до юрпозитивізму (нормативізму), не творити з останнього кумира (молитися не на нього, а Богові), що дасть можливість прийняти «справедливе рішення, за яке нам всім не буде соромно». Відповідальність перед Богом зазначена в преамбулі Конституції України, отже пронизує всі її норми.

Юридичний позитивізм (нормативізм) без сумніву дуже цінний здобуток на шляху правового розвитку, але і він, впадаючи у крайнощі, здатен вироджуватися. Цю тенденцію 20 років тому відзначав суддя Конституційного Суду України Мироненко О.М. у Окремій думці стосовно рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999р. у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України (справа про застосування української мови). Він звернув увагу на те, що Конституційний Суд України, знаходячись у тенетах жорсткого юридичного позитивізму і неопозитивізму, вузьконормативного праворозуміння, що вже протягом майже століття безмежно панують у вітчизняній правовій науці і практиці, ухвалює Рішення, які суперечать Конституції України. Нормативісти блискуче володіють "юридичним ремеслом", але не усвідомлюють ані меж, ані міри нормативної регламентації і залишаються впевненими, що правовий примус (через статтю закону, позитивну норму права) може вирішити будь-яку проблему державного чи суспільного життя. Під тиском позитивістського, вузьконормативного праворозуміння не враховується фундаментальне конституційне положення частини другої статті 3 Конституції України про зверхність людини над державою, а навпаки вона потрапляє у повну залежність від держави, а держава отримує можливість безперешкодно нав'язувати свою волю, підпорядковувати людину і суспільство (народ України) загальнодержавній волі, порушуючи природні права. В решті решт суддя Мироненко О.М. підкреслив  недолугість виключно вузьконормативного праворозуміння при офіційному тлумаченні , ухваленої на хвилі піднесення, відродження протилежного юридичному позитивізмові юснатуралістичного праворозуміння. Також підкреслив необхідність підходити з методологічних і концептуальних позицій дійсного, а не удаваного верховенства права, раціоналістичного (юснатуралістичного) праворозуміння, а не застарілої юридичної догматики нормативістів.

Цілком погоджуючись з тією позицією, що верховенство права і верховенство закону – це принципово різні речі, потрібно поряд з тим відзначити таке. В цілому має йтися не про відмову від нормативізму як застарілої концепції, а про постановку її становище, підлегле правам і свободам людини і громадянина, тобто про пріоритет останніх, що власне і передбачено Конституцією України.

Цим окреслюється потреба застосування у правовому регулюванні і правозастосуванні збалансованого підходу, вільного від крайнощів. Свого часу на зміну крайнощам коментаторства прийшов юснатуралізм, поступово крайнощі юснатуралізму зумовили формування юрпозитивізму. Сьогодні для захисту від крайнощів юрпозитивізму (нормативізму) залунали голоси про необхідність повернення до юснатуралізму. Насправді ж ми маємо захистити себе від крайнощів того й іншого (щоб не наступати на ті самі граблі), й на цьому витку історичного розвитку на основі отриманого досвіду маємо можливість виробити збалансовану концепцію права, яка б враховувала переваги і нормативізму, і юснауралізму (природно-правової концепції) та забезпечувала взаємне стримування один одного від крайнощів. Пам’ятаючи при цьому, що у будь-якому випадку згідно Конституції першість залишається за правами і свободами людини і громадянина, тоді як закону (нормам) відводиться допоміжна, регулююча, впорядковуюча роль.

Хотілося б сподіватися, що Конституційний Суд зверне увагу на зазначені аспекти правового поля України при винесенні рішення про конституційність указу Президента та започаткує своїм рішенням епоху  великих перемін у праві – відповідну устремлінням України до євроінтеграції правову реформу. Поточний момент особливо гостро дає зрозуміти, що вузьконормативне праворозуміння потребує відповідної сучасній стадії правового розвитку кореляції. І якщо 20 років тому ця проблема тільки починала окреслюватись, то сьогодні вона голосно кричить[2]. І Конституційний Суд України не просто має право, а зобов’язаний відреагувати на цей запит сучасності. Адже Конституція України містить підгрунтя для усвідомлення альтернативного і юрпозитивізму, і юснатуралізму правового підходу, який сполучає в собі їх кращі сторони, убезпечуючи від крайнощів того і іншого[3]. Саме такий підхід насправді був використаний у Конституції України, адже норми Конституції з моменту її прийняття містять юридичні підстави обмеження крайнощів юрпозитивізму правами і свободами людини і громадянина (природними правами і свободами). Саме верховенство прав і свобод людини і громадянина  лежить в основі поняття «верховенство права» у Конституції України, вказуючи на неможливість його ототожнення з верховенством закону.

Права і свободи людини і громадянина можуть реалізовуватися індивідуально або колективно. До конституційних прав і свобод людини і громадянина відносяться в тому числі права колективні права і свободи Українського народу у відносинах з державою та інших відносинах. Спроби поставити права народу України у залежність від закону означає поставити закон над природним правом народу, відповідно державу над народом, наперекір проголошеному Конституцією принципу народовладдя.

Тоді як європейською спільнотою, куди ми крокуємо, давно вже напрацьовано правовий механізм, де держава є лише одним із інститутів громадянського суспільства. Ця європейська практика отримала назву правового інституціоналізму, от тільки  у нас вона чомусь вперто замочується, ігнорується відповідний вітчизняний науковий доробок. Правовий інституціоналізм виводить право із суспільства як його творця, позбавляє державу монополії на політичну владу, так і на право, висуває на перший план формулу «немає суспільства без права», стверджує, що право є продуктом «досвіду» всіх суспільних інститутів, не виключаючи державу. Держава лише оформляє сформоване право, але навіть якщо вона в силу тих чи інших причин не закріпила правила, вироблені різними інститутами, вони все одно є правом.

Сьогодні актуальними як ніколи є питання наукового діалогу з країнами ЄС. У нас здійснювалися відповідні дослідження задовго до подій 2014 року. Адаптована до сучасних умов України й історичних викликів вітчизняна правова інституційна теорія обґрунтовувалася у процесі багаторічних досліджень способів відтворення споконвічної християнської традиції у праві, що дозволило сформувати новий науковий підхід. На завершальній стадії вона дивним чином зустрілася із західним правовим інституціоналізмом, частково співпадає, а частково доповнює і розвиває його, зберігаючи свою унікальність. На запит Торгово-промислової палати України Гамбурзька торгова палата підтвердила, що теоретичні розробки на основі правового інституціонального підходу становлять інтерес як такі, що розвивають в умовах України правовий інституціоналізм, який використовується в країнах ЄС.

У загальних рисах вітчизняна правова інституційна теорія передбачає сходження від юридичного позитивізму (нормативізму) до правового інституціоналізму, ставить у центр права не закон, а передбачені Конституцією України та міжнародними документами права і свободи людини і громадянина, які у сутності в їх збалансованому вигляді і складають право. Переломним має стати практичне напрацювання організаційних механізмів збалансування прав і свобод, бо правове підґрунтя вже існує. Метод балансу інтересів спирається на норми Конституції України, які є нормами прямої дії: стаття 22 передбачає, що права і свободи людини і громадянина не є вичерпними, а стаття 23 фактично гарантує баланс інтересів, встановлюючи, що права одних закінчуються там, де починаються права інших. Донині ці норми Конституції фактично залишалися непрацюючими, не діставало адекватної теорії, й потрібен був організаційний поштовх для її широкого впровадження. Хотілося б сподіватися, що Конституційний Суд, розглядаючи справу про конституційність Указу Президента, покладе цьому добрий початок.

 

Далі наводиться коротке обґрунтування права Президента розпустити парламент у інших випадках, ніж ті, що передбачені положеннями Конституції України про відсутність коаліції (у вигляді витягів ключових положень із статей Конституції та окремих висновків і коментарів).

 

Президент України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст.102).

Президент України є главою держави і виступає від її імені (ст.102), забезпечує національну безпеку і правонаступництво держави (п.1 ст.106), здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України (п.31 ст.106).

До інших повноважень, визначених Конституцією України (п.31 ст.106) відноситься повноваження Президента України виступати гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст.102).

 

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст.3).

Отже, головним обов’язком Президента як глави держави є забезпечення прав і свобод людини.

 

Людина в Україні є найвищою соціальною цінністю (ст..3) В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст.8).

Таким чином, принцип верховенства права, визнання людини найвищою соціальною цінністю і забезпечення прав і свобод людини головним обов’язком держави означає верховенство прав і свобод людини (народу) над законом.

Цей висновок випливає також із статей 22 Конституції, в яких говориться про те, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст.22).

При цьому згідно статей 22, 23 Конституції права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (ст.22). Вони обмежуються лише правами і свободами інших людей: кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. та обов'язками перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст.23).

Серед невичерпних прав і свобод людини і громадянина (народу), є місце і праву на довіру до органів державної влади. Перелік різноманітних прав і свобод є відкритим, серед них право на збалансований розвиток народу України, на ефективну державну соціально-економічну політику,на захист від узурпації влади тощо. 

 

ОТЖЕ ПРЕЗИДЕНТ ЯК ГАРАНТ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА в умовах критично низького рівня довіри народу України до державних органів України, що показали результати всенародного голосування на президентських виборах, МАЄ ПРАВО І ОБОВ’ЯЗОК РОЗПУСТИТИ ПАРЛАМЕНТ та забезпечити невідкладне перезавантаження державної влади ДЛЯ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА.

 

Слід звернути увагу також на статті 5 і 69 Конституції:

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу (ст.5). Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (ст.69).

Президент як гарант додержання Конституції України для захисту народу України від узурпації державної влади у критичній ситуації не лише має право, а й зобов’язаний невідкладно ініціювати народне волевиявлення. 

 

Заодно Конституційний Суд має відпрацювати нову для вітчизняного права, ураженого крайнім нормативізмом, категорію, до якої апелює Президент – «СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ЗА ЯКУ НЕ БУЛО Б СОРОМНО».

Треба звернути увагу – це не просто справедливість, яка може бути у кожного своя, уява про неї залежить від ступеню ураження душі людської гріхом, з відповідним викривленням погляду на навколишній світ). Президент вдається до універсального поняття «справедливість, за яку не було б соромно». Така справедливість корелює із совістю і відповідальністю перед Богом (про відповідальність перед Богом йдеться у преамбулі Конституції України). Це Божа справедливість. Людина, суспільство, які відходять від неї, не лише вимушені вдаватися до «прикривання фіговим листком соромних місць», а й збиваються з вірної, Божої путі (творчої, конструктивної), стаючи на шлях деструктиву і розрухи.

До такої справедливості апелює Президент, і вона закріплена у положеннях Конституції про права і свободи людини і громадянина, верховенство права і правову державу, в якій найвищою соціальною цінністю є людина, а не закон, адже він може бути легітимним і ні. Не допускається ущемлення конституційних прав і свобод людини (чи сукупності людей, у даному разі – народу). У РАЗІ, ЯКЩО ЗАКОН УЩЕМЛЯЄ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ (НАРОДУ), ТАКИЙ ЗАКОН ЧИ ОКРЕМІ ЙОГО НОРМИ Є НЕЛЕГІТИМНИМИ. У ЦЬОМУ ВИПАДКУ ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ НОРМИ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ПРО ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ (НАРОДУ), ЯКІ МАЮТЬ ПРЯМУ ДІЮ. Оскільки згідно ст.3 Конституції людина є найвищою соціальною цінністю, положення розділу ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», так само як і норми розділу І «Загальні засади» мають пріоритет перед нормами інших розділів Конституції України.

Конституційний Суд не може при розгляді питання про наявність підстав для розпуску Верховної Ради обмежитися лише аналізом наявності чи відсутність коаліції, а має вдатися також до аналізу вищезазначених питань та винести «справедливе рішення, за яке не було б соромно».

Загальна декларація прав людини (ООН, 1948 р.) передбачає, що кожен має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи людини можуть бути повністю здійснені, і при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (ст.28,29).

Право такий соціальний порядок гарантоване статтями 22, 23 Конституції України та іншими її нормами.

Ігнорувати ці положення при винесенні рішення КСУ в умовах соціально-політичної ситуації, що склалася, просто неможливо. Неможливо далі відкладати правову реформу для звільнення права від юрпозитивістської (нормативістської) заангажованості, ігноруючи відповідний європейський досвід. Адже побудова правової держави необхідна для вступу в ЄС.


P.S. Інші пояснення та обґрунтування можуть бути надані додатково.

 

 

 

 



[1] Покровский И.А. История римского права [Электронный ресурс] / И.А. Покровский. – М. : Статут, 2004. – 540 с. – Режим доступа : http://civil.consultant.ru/elib/books/25/page_32.html.

 

[2]   Прохання не розглядати цю тезу як спробу поставити під сумнів зміст, а не форму конституційного рішення 20-річної давності. Хоча напрацювання більш збалансованих шляхів розвитку української мови на теренах нашої Вітчизни залишається відкритим питанням.

[3] В теорії інтегрований новий підхід отримав назву правового інституціонального підходу. Детальніше: Грудницкая С. Н. Правовой институциональный подход : сб. науч. тр. (научные труды за 2007-2018 гг.). Киев : АртЕк, 2018. 640 с.

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости науки
ТЕГИ: президент,Конституционный суд,Верховная Рада,верховенство права,Конституція,законність,розпуск ради
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.