Велика українська юридична енциклопедія і розвиток науки господарського права

Вийшов Том 15 Великої української юридичної енциклопедії «Господарське право» – важлива віха у розвитку науки господарського права.

Вихід господарського права окремим томом енциклопедії, в якій для різних галузей права відводяться окремі томи, знаменував собою визнання господарського права самостійною галуззю права вже на енциклопедичному рівні. На законодавчому рівні це сталося 15 років тому з прийняттям і вступом в дію Господарського кодексу України. Тому передував тривалий період відокремлення господарського права від інших галузей права і формування його як комплексної, а потім як самостійної галузі права. Перша школа господарського права виникла і пішла в історію разом з непом, друга в особі її представників була розстріляна в 1937 році. Після хрущовської відлиги початок новим процесам було покладено в працях Лаптєва і Мамутова. Уже в 1970-ті роки була зроблена спроба ухвалення господарського кодексу, розроблений його проект, але вона не увінчалася успіхом, причиною стала спрямованість на обмеження свавілля центральних органів виконавчої влади для захисту прав підприємств і звичайно нестача сил для перетворення державної машини. Завдяки цій праці до 1980-х років в науці остаточно сформувалася концепція господарського права як комплексної галузі права. А на початку 1990-х з переходом до нових умов господарювання Мамутов Валентин Карлович і його найближчий соратник Знаменський Георгій Львович висунули концепцію господарського права вже як самостійної галузі і приступили до розробки проекту Господарського кодексу на основі нової школи господарського права, в центрі якої, як і раніше, стояло підприємство - ключовий учасник суспільного виробництва, безпосередній товаровиробник. Після титанічних зусиль по просуванню прийняття Господарського кодексу, в 2003 році кодекс був прийнятий.

В енциклопедії знайшли відображення основні положення господарського права, які отримали закріплення в Господарському кодексі, численні нові законодавчі норми та наукові положення, які з'явилися на світ до і після його прийняття. І це грандіозно багато. Але все-таки, з точки зору наукових потреб, катастрофічно недостатньо. Адже головне питання в усі часи було і залишається не в букві, а в дусі. З часом на зміну одним явищам, поняттям і визначенням приходять інші, але дух, якщо був, залишається. Він продовжує діяти, проникаючи в нову реальність, животворячи і освоюючи її, формуючи нові поняття, удосконалюючи визначення, розвертаючись в комплекси правових норм, нові системи правовідносин, баланси прав і обов'язків і далі.

Дух господарського права, він же суть господарсько-правової ідеї, зробив Мамутова видатним вченим, наповнивши собою його наукові праці. Чи вдалося в достатній мірі передати його в присвяченому господарського праву томі енциклопедії, щоб можна було сподіватися, що, як сьогодні, і в майбутньому вчені та юристи-практики, аспіранти і студенти юридичних факультетів переймуться господарсько-правової ідеєю і підхоплять її, надаючи подальший розвиток. Ми, сучасники Мамутова, проникнуті досвідом особистого спілкування з ним. Завдання передати дух Мамутова нащадкам повинна була виконати енциклопедія. Чи впоралася вона з цим завданням – є побоювання, що ні. При таких розкладах дух Мамутова в господарському праві незабаром може бути втрачений. Що говорити, якщо вже сьогодні ми не знаходимо в енциклопедії такі терміни, як «Магдебурзьке право», з якого зароджувалося господарське право в Україні і пам'ятник якому став емблемою закладеного Мамутовим на початку 1990-х років Інституту економіко-правових досліджень НАН України. Не знаходимо в енциклопедії і таких термінів, як «господарсько-правова ідея», «господарсько-правова концепція», «господарсько-правовий підхід», «господарсько-правова школа», «наука господарського права», «історія господарського права» (або «періодизація зародження і розвитку господарського права»), «перспективні напрямки розвитку господарського права». Немає в енциклопедії також таких фундаментальних термінів, як «основні проблеми господарського права» (або «підприємство об'єкт чи суб'єкт права», «співвідношення понять «підприємство» і «юридична особа»). Не знаходимо серед термінів і теорій, покладених у свій час в основу формування господарсько-правової концепції, таких як «теорія колективу» і «теорія оперативного управління», тоді як потрібно було б відобразити в енциклопедії й їх розвиток в сучасних дослідженнях (теорію правового інституту і теорію господарювання[1]). Немає інших дуже важливих для господарського права термінів – «колективна власність», «трудові колективи як суб'єкти господарського права» тощо.

Але ж це перші питання, які цікавлять вчених, а якщо не цікавлять, то хіба це не наша недоробка, що питання, які цікавили Мамутова, не цікавлять нас. І хіба не наше завдання прищепити широкий інтерес до них нинішнього і нових поколінь вчених в Україні і за кордоном.

Завдання це могло бути вирішене на енциклопедичному рівні. Якби Мамутов дійсно входив до складу редколегії 15-го тому, воно б було виконане, але стан здоров'я не сприяв повноцінній редакційній роботі, та й підписаний 15-й том до друку через рік після його смерті. Хоча автором тому «Господарське право» Мамутов, безумовно, був, адже під його керівництвом сформувалася переважна більшість енциклопедичних положень, на жаль, з незрозумілих причин він займає в складі редколегії скромне четверте місце, і в списку авторів суворо за алфавітом. Але чому не на почесному першому місці, не на чолі енциклопедичного процесу?

Не виявилося в складі редколегії і Знаменського, який міг би забезпечити чистоту відображення господарсько-правової концепції згідно Мамутову. Його немає навіть у складі авторського колективу. З «легкої» руки нового керівника Інституту, який прийшов на зміну Мамутову, із Знаменським просто не був продовжений контракт[2]. Багатьом був не до вподоби «гордовитий норов» Георгія Львовича, але досить було схвального мовчання або як завжди геніального критичного спічу від Знаменського, щоб тримати руку на пульсі і рухати науку у вірному напряму.

Аби не опинився Знаменський осторонь, не сталося б в енциклопедії того прикрого непорозуміння, що може виявитися трагедією для науки господарського права. Десятиліттями вона доводила самостійність господарського права, відмежовуючи його від адміністративного, фінансового та інших галузей права. А тепер ми опинилися перед загрозою скочування в попередню стадію розвитку господарського права як комплексної галузі? Чого варте одне викладення терміна «державне регулювання господарської діяльності».

 

«Зараз не сформовано цілісного уявлення про змістовне наповнення цього поняття… Встановлені актами чинного законодавства України засоби державного регулювання господарської діяльності застосовуються відповідно до обраного державою методу правового впливу на сферу господарювання. Переважно виокремлюються 2 методи: адміністративний та економічний (стимулюючий). Перший метод спрямований на примушення суб’єктів господарювання до здійснення певних дій у суспільних інтересах незалежно від їх економічної вигоди, зокрема податки і інші обов’язкові платежі… Другий передбачає використання комплексу правових засобів, спрямованих на стимулювання економічної активності» (с.174, цитата у скороченому вигляді).

 

Цитата викликає подив. Чому ж не сформовано цілісного уявлення про державне регулювання господарської діяльності, якщо воно закріплене в статті 12 ГКУ:

 

«Державне регулювання господарської діяльності  застосовується державою для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм економічного і соціального розвитку. Основними засобами державного регулювання господарської діяльності є державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; технічне регулювання; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій».

 

Помилково плутати реалізацію економічної політики і виконання програм економічного і соціального розвитку, що передбачено ст.12 ЦКУ, з фіскальною діяльністю держави, звалюючи все в одну купу. Адміністрування податків та інших обов'язкових платежів ніколи не входило в сферу регулювання господарського права, а податки цікавили господарників виключно з точки зору впливу їх на ефективність господарської діяльності і захисту прав суб'єктів господарювання у відносинах з державними органами.

Розмежування господарського та адміністративного права від початку було каменем спотикання в суперечках з цивілістами. Багато хто помилково ототожнював господарське право з адміністративним у радянський період і після, відмовляючи господарському праву у визнанні самостійною галуззю і відповідно в праві на прийняття Господарського кодексу (наполягали на тому, що вертикальні відносини регулюються адміністративним, а горизонтальні цивільним правом). Виходить, ми відстояли прийняття Господарського кодексу, а тепер відкочуємося в історії господарського права назад, до комплексної галузі?

Що це – нерозуміння господарсько-правової концепції чи бездумне розбазарювання досягнень господарсько-правової науки, якщо не сказати ревізіонізм? Навряд чи це піде на користь науці господарського права, всім її школам. Адже хто не йде вперед, той іде назад. А хто йде назад, той і зовсім втрачає з поля зору дорогу вперед.

Навпаки, потрібно просувати вже усталену самостійну галузь господарського права на ще вищий щабель розвитку - системоорганізуючої галузі права, яка справляє системоорганізуючий вплив на інші галузі права, що регулюють відносини в господарській сфері, забезпечуючи синергетичний ефект. Концепція господарського права здатна синтезувати в собі обидві школи господарського права, благо що вони зберігаються на сьогоднішній день – і київську (як комплексної галузі права), і донецьку (як самостійної галузі права), залучаючи їх у спільний процес формування нової школи господарського права як системоорганізуючої галузі. Для цього, в енциклопедії потрібно було забезпечити повне відображення досягнень господарсько-правової науки (в тому числі дискусійних), без спотворень і відкушування принципових моментів, що створюють ефект відкочування назад.

Третя і четверта школи господарського права (київська як комплексної галузі і донецька як самостійної) мають кожна свій сенс, відмовлятися від якого не можна. Невипадково вони мирно співіснували протягом майже трьох десятиліть. І та, і інша містять в собі раціональне зерно. Їх можна було б назвати консервативною і прогресивною, і та, і  інша функція, як відомо, конче потрібні для рівноважного, сталого розвитку. Помилкою буде вважати, що право на існування принципово може мати лише одна з цих шкіл, і коли пальму першості відхопить одна, інша відійде в історію (це наслідок  дихотомічного мислення). Навпаки, завдяки співіснуванню обох із них, сьогодні вимальовується перспектива їх сполучення у рамках п’ятої школи господарського права як системоорганізуючої галузі.

Тому скочуватися до третьої школи господарського права, замовчуючи прогресивні досягнення четвертої, неправильно. Тим більше, що відстояти їх мав Інститут економіко-правових досліджень НАН України як ексклюзивний представник школи Мамутова. Інші прибічники господарсько-правової концепції знаходилися на різних стадіях тяжіння до третьої чи четвертої школи. Тому не дивно, що у змістовній частині тому 15 спостерігається певний різнобій. Відслідкувати  повноту відображення досягнень четвертої школи господарського права мав голова редколегії, який став наступником Мамутова на кріслі директора Інституту.

Дивує, з якою легкістю 15-й том жонглює методами в господарському праві. Тут і адміністративний, і економічний (стимулюючий) метод (с.174), поряд з методами обов'язкових приписів, автономних рішень і рекомендацій (с.444). Але сформульований Знаменським метод рівного підпорядкування громадському господарському порядку як метод не згадується. Хоча це формулювання мало прозвучати в енциклопедії якщо не в якості базового, то хоча б у порядку дискусійного. Немає в термінах і визначення поняття суспільного господарського порядку, що було висунуте Знаменським і міститься в преамбулі Господарського кодексу. Цей термін лише згадується в тексті 15-го тому, хоча багатьох цікавить питання про його значення, про співвідношення суспільного господарського порядку і правового господарського порядку (обидва терміни є в Господарському кодексі). Добре було б дати Георгію Львовичу можливість відповісти на це питання, яке цікавить багатьох. Навіть якщо питання дискусійне, то в спорі народжується істина. До речі, надзвичайно актуальне питання у світлі нинішнього засилля нормативізму, який потопляє у своїх крайнощах ідею правової держави.

Наукова громадськість і сучасна, і її нова хвиля, має право знати, про що сперечаємося, про що дискутуємо, виростати на нашому науковому досвіді і просувати його, роблячи нові відкриття. Хіба це не ознака живої науки? Як тут не згадати суперечку цивілістів і господарників, яка стала плідним ґрунтом для розвитку науки господарського права. А якщо ми навіть не сперечаємося, а просто відсікаємо дискусійні питання і «незручних» вчених, то хто тоді ми?

Інше питання, треба вчитися культурі дискусії. Претензії на істину в останній інстанції ніколи не прикрашали науку, як правило, є наслідком дихотомічного мислення і завжди дуже далекі від бачення цілісної картини світу. Але ж не виключено, що через роки сформульований Знаменським в 1990-і роки метод господарського права як самостійної галузі може стати загальновизнаним. За найсміливішими припущеннями статися це може найближчим часом, а саме, після давно назрілого включення в поняття суспільного господарського порядку категорій морального плану, що чітко окреслить відмінність суспільного господарського порядку («порядок – дитя розуму») від юрпозитивістського правового (який часто стає жертвою вузькокорисливих інтересів). Ще одне формулювання методу господарського права, яке озвучувалось пізніше – метод балансу інтересів[3] (такий же лаконічний, як і метод рівності в цивілістиці) – по ідеї, виявиться сутністю методу Знаменського, його наріжним каменем або сухим залишком сформульованого Знаменським методу господарського права як самостійної галузі права, бо точно відповідає грецькому слову metodos - «шлях крізь». Одночасно виявиться сутністю комплексу методів (методу обов'язкових приписів, автономних рішень і рекомендацій), що відстоюються київською школою господарського права як комплексної галузі. Метод балансу інтересів створює основу для синтезу обох шкіл господарського права – київської і донецької. А це вказує на те, що формування нової школи господарського права як системоорганізуючої галузі права вже почалося.

Вже на цьому прикладі бачимо, що наукові розробки своїх колег не варто замовчувати, навіть якщо вони дискусійні. Адже нинішнє і нові покоління повинні мати можливість вбудовуватися в дискусії, щоб рухати їх далі, шукати і знаходити відповіді, відкриваючи нові дискусії. Саме це називається наступністю в науці. Отож перше завдання енциклопедії – не так передача положень і норм, які можна вважати загальновизнаними, як передача духу господарського права.

Осягнути його неможливо без розуміння того, що в економіці та господарському праві «світ крутиться навколо» товаровиробника (не навколо державного регулювання або будь-якого іншого інституту). Центральним інститутом господарського права традиційно є підприємство, а основною метою кодифікації – 
 захист його прав у всіх відносинах, які складаються за його участі. В умовах централізовано керованої економіки радянського періоду це були вертикальні і горизонтальні відносини. Після переходу до ринкового господарства їх доповнили відносини по діагоналі. Пізніше стало підніматися питання про захист підприємств не тільки в зовнішніх, а й у внутрішніх відносинах, зокрема, у відносинах з власниками. Надзвичайно актуальне питання сьогодні. Залежно від конкретно-історичних умов змінюються лише правові засоби забезпечення господарської самостійності підприємств і ефективності їх господарювання, які розробляються наукою господарського права. І в цьому несплинна затребуваність науки господарського права, його конструктивна організуюча і творча роль. За радянських часів мова велася про розширення прав підприємств, за підсумком до кінця 1980-х років отримала законодавче визнання їх господарська самостійність (госпрозрахунок, самоокупність, самофінансування). Після переходу до ринкового господарства, навпаки, відстоювалася ідея державного регулювання економіки і захисту підприємств від крайнощів ринкової саморегуляції і розгулу «грабіжницького капіталізму».

Часи змінюються, а захист прав і свобод суб'єктів господарської діяльності, товаровиробників залишається. Державне регулювання може розширюватися або звужуватися, воно відіграє допоміжну роль. Отож не сотвори кумира, адже державне регулювання – не самоціль. Методом доведення до абсурду (а ми живемо в епоху абсурдних ситуацій) можна навіть припустити, що господарсько-правова наука перейде до відстоювання повної ринкової саморегуляції як менш збиткової або більш обнадійливої у головному питанні – економічної ефективності діяльності безпосередніх товаровиробників. Щоб не доходило до абсурду, не кидалися економічні відносини з одних крайнощів до інших, як це сталося на початку 1990-х років, потрібно вже сьогодні, і навіть давно вчора, задуматися про створення захисного, амортизуючого механізму – шукати «золоту середину» між централізовано керованою економікою і повною ринковою саморегуляцією, як говорили господарники вже в 1990-х роках.

Рух до створення такого механізму в нинішніх умовах був позначений автором цієї публікації в 2011 році, коли вперше запропоновано визнавати обов'язковими для державних підприємств тільки ті акти державного регулювання, які формувалися з їх участю (або створених ними громадських організацій). Після 2014 року, з виходом на арену політичних подій громадянського суспільства, випала нагода поширити цей принцип на всі суб'єкти господарювання, визнати за ними право вимагати врахування їх інтересів при формуванні актів державного регулювання, аж до відшкодування збитків, Тим самим створити фундамент для саморегуляції громадянського суспільства, яке вдається до державного регулювання економіки як послуги, що надається йому державою строго відповідно до параметрів, сформованих громадянським суспільством (за участю держави як одного з його інститутів). У цьому ключі вимальовується довгоочікувана можливість приступити до налагодження індикативного планування як форми реальної участі інститутів громадянського суспільства в регулюванні економіки.

Необхідність індикативного планування підкреслювалася господарниками з початку 1990-х років. На жаль, перша п'ятирічка після зміни епох, починаючи з 2014 року, не принесла суспільно корисних епохальних змін. Може бути і тому, що наукою не докладається достатньо зусиль для організації громадянського суспільства. Навіть ті зачатки, які є в теорії господарського права, замовчуються, а їх подальший розвиток гальмується,

Цим грішить і 15-ий том енциклопедії. Багато положень з представлених редколегії текстів потрапили під скорочення. У моєму авторському випадку це були принципові моменти, які були обґрунтовані під керівництвом Мамутова, але, мабуть, потрапили під гарячу руку голови редколегії в силу обставин ненаукового характеру[4]. Щоб хоч якось компенсувати втрату, яка через бойкот при підготовці тому 15 енциклопедії «Господарське право» може стати втратою в цілому для науки господарського права, в додатку наводяться найбільш важливі терміни і фрагменти авторського тексту, що потрапили під скорочення. В цілому є пропозиція започаткувати формування додаткового видання «Критика до тому 15 Великої української юридичної енциклопедії». Хочеться сподіватися, що цю ініціативу підхоплять і інші томи енциклопедії. Адже якщо в галузі права не ведеться дискусій, це говорить про що завгодно – про її закостенілість, обмеження свободи наукової творчості, що завгодно інше, але тільки не про те, що ця галузь динамічно розвивається.

В енциклопедії не отримали відображення ряд нових досягнень, важливих для подальшого розвитку науки і законодавства. Серед найбільш важливих – господарсько-правова розробка проблеми розрізнення права і закону; господарсько-правове трактування міждисциплінарних проблем; основні проблеми господарського права та їх вирішення в сучасних дослідженнях; розвиток в сучасних дослідженнях теорій Венедиктова, на базі яких формувалися і розвивалися школи господарського права з середини ХХ століття.

 

НАЙБІЛЬШ ВАЖЛИВІ ПРОБЛЕМИ,

ЯКІ НЕ ОТРИМАЛИ ВІДОБРАЖЕННЯ

В ТОМІ 15 ЕНЦИКЛОПЕДІЇ

 

1. Проблема розрізнення права і закону, забезпечення правового закону: господарсько-правове обґрунтування переходу від юридичного позитивізму (нормативізму) до правового інституціоналізму[5]

 

Починаючи з другої половини 50-х років, у 60-ті і особливо в 70-80-ті роки «вузьконормативний підхід», що грунтується на ототожненні права і законодавства, поступово втрачав своє значення і позиції. Помітно активізувався відхід від офіційного «праворозуміння». Підсумки цього виразно проявилися на проведеному в 1979 р. журналом «Радянська держава і право» засіданні «Круглого столу» за темою «Про розуміння радянського права», де в ході гострих дискусій велика група вчених (А. А. Гатинян, В. Р. Графський, В. Д. Зорькін, Р. С. Лівшиць, Л. С. Мамут, В. К. Мамутов, В. С. Нерсесянц, В. М. Сирих. В. А. Туманов, Р. Т. Чернобель)  піддала критиці нормативне розуміння права і виступила з обґрунтуванням інших трактувань права (Радянська держава і право. – 1979. – №7-8). Інтерес до розрізнення права і закону помітно посилився в 90-ті роки, коли стали можливими перші кроки в сторону права і правової державності. В даний час ідеї правової держави отримали закріплення в Конституції України та інших пострадянських держав.

Проблема співвідношення права і закону, яка має величезне соціальне значення, натомість в науці її прийнято вважати теоретично не вирішеною. Ця проблема існує давно і неодноразово була предметом гострих наукових дискусій. У даному випадку зіштовхується два підходи: один зорієнтований на те, що держава є єдиним і виключним джерелом права (юридичний позитивізм). Другий ґрунтується на тому, що право як регулятор суспільних відносин  є відносно незалежним від закону і передує йому.

У сучасних господарсько-правових дослідженнях[6] доведено, навпаки, що для вітчизняного права ця проблема вже вирішена, при чому на вищому законодавчому рівні – у Конституції України, і науці залишилося лише розставити необхідні акценти, щоб полегшити правозастосування. Обгрунтовано, що основоположну роль у понятті права згідно Конституції України відіграють природні права і свободи людини і громадянина, гарантовані розділом ІІ Конституції України, в той час як позитивно-правовим нормам (закону) відводиться допоміжна впорядковуюча, систематизуюча роль, спрямована на їх забезпечення.  

Ключову роль у процесі правотворення відіграють статті 22, 23 Конституції. Згідно зі статтею 22 права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Знідно зі статтею 23 кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23 Конституції України). Це означає, що здійснення права кожного може бути обмежене законом лише в інтересах захисту прав і свобод інших людей (про це, наприклад, ідеться у ст. 35 Конституції України). Тим самим гарантується баланс публічної влади і приватної свободи, або баланс приватних і публічних інтересів.

На цій основі окреслено перспективу сходження від категорії юридичного інституту як сукупності норм до категорії правового інституту як сукупності прав і обов’язків або правовідносин.

Закріплення цих положень у Основному законі фактично знаменувало перехід від юридичного позитивізму (нормативізму) до правового інституціоналізму.

В одному із останніх досліджень (С.М.Грудницька) в рамках запропонованого правового інституціонального підходу обґрунтовано положення про єдність суверенітету народу і держави, необхідність доповнення його суверенітетом людини і громадянина та розгляду обох в їх діалектичному зв’язку, про розподіл влади по всій структурі громадянського суспільства, його подвійну структуру – приватну і публічну, де остання включає в якості одного з основних інститутів правову державу; на цій основі обґрунтовано теорію правосуб’єктності як узгодженої приватної і публічної волі та інтересу, теорію підприємства як приватно-публічного правового інституту, де правовий інститут – це сукупність прав і обов’язків (або правовідносин) всіх учасників внутрішніх і зовнішніх відносин з підприємством, інші нові наукові положення, а також пропозиції з удосконалення правового регулювання, зокрема, про участь трудових колективів в управлінні підприємствами, участь створених підприємствами громадських організацій у виробленні державної соціально-економічної політики тощо.

 

 

2. Господарсько-правове тлумачення основних міждисциплінарних проблем: сутність правосуб’єктності, сутність юридичної особи

 

2.1. Сутність правосуб’єктності – проблема, яка була предметом гострих розбіжностей протягом усього ХІХ століття і зберігає дискусійність і зараз. Господарсько-правове визначення сутності правосуб’єктності є важливим для визначення поняття господарської правосуб’єктності.

Проблема правосуб'єктності зародилася в епоху буржуазних революцій, коли з метою усунення феодальних, станових та інших відмінностей між членами громадянського суспільства був проголошений принцип рівної правоздатності. Правоздатність була визначена як здатність особи бути носієм прав і обов'язків. Вона виникає з народженням особи і припиняється зі смертю, існує незалежно від здатності особи розуміти значення своїх дій. Носій прав і обов'язків не міг бути річчю. Тим самим не могло бути й права власності на людину, що виключало кріпосне становище і рабство. Оскільки здатність громадянина своїми діями здійснювати права і обов'язки виникає пізніше правоздатності, вона може бути обмежена в установленому порядку і т. д., виникла необхідність відокремлення окремої категорії – дієздатності. Дієздатність як родове поняття включила в себе правочиноздатність і деліктоздатність, відмінність між якими відповідає розмежуванню між правочином і недозволеною дією. Тим самим було покладено початок суперечкам, кого слід визнавати суб'єктом права – правоздатну та дієздатну людину (пануюча думка в першій половині ХІХ століття) або для визнання суб'єктом права достатньо правоздатності (друга половина ХІХ століття). У взаємозв'язку розвивалися і уявлення про сутність юридичної особи і колективних суб'єктів права – є вони фіктивними суб'єктами права або соціальними спільнотами, які, як і людина, володіють природною правоздатністю, а отже, і реальною, а не фіктивною правосуб'єктністю. Спори, зокрема, викликало питання про співвідношення волі та інтересу в суб'єктивному праві.

Вольова теорія правосуб'єктності (теорія волі) – Савіньї (перша половина ХІХ ст.), Гельдер (кінець ХІХ ст. – поч. ХХ ст.) – ґрунтується на уявленні про суб'єкта права як волездатну особистість. Тим самим суб'єктом права визнавалася тільки дієздатна людина. За словами Виндшейда, послідовника Савіньї, тільки людина є особою, бо тільки людина має волю. Логічним висновком з цієї посилки є фикційна теорія юридичної особи, обґрунтована Савіньї, поширення теорії фікції на воленездатних (недієздатних) або обмежено дієздатних громадян, здійснене за результатами гострих дискусій наприкінці ХІХ ст. Бирлінгом.

Вольова теорія правосуб'єктності панувала в науці до Ієрінга. Ієринг в теорії інтересу (друга половина ХІХ ст.) дав трактування суб'єкта права як носія інтересу, а суб'єктивного права як юридично захищеного інтересу. Суб'єкт права, згідно цієї теорії – не вольовий суб'єкт, а суб'єкт користування, тому недієздатні особи також суб'єкти права. (Ihering. Geist des romischen Rechts, drittel Teil, erste Abteilung, Leipzig, 1888. – C. 326, 328.).

Удар, нанесений Ієрингом теорії волі, був такий сильний, що рішучу перевагу в подальшому отримали т.зв. «комбінаційні теорії», які об'єднували в поняття суб'єктивного права і елемент волі, і елемент інтересу. До початку ХХ століття пануюча думка схилилася до комбінаційних, або компромісних теорій.

У сучасних дослідженнях (С.М.Грудницька) зазначається, що компромісний підхід до визначення правосуб'єктності, по суті, відображав двоїсту сутність категорій інтересу і волі – приватну і публічну, з тієї точки зору, що кожен індивід, з одного боку, є носієм індивідуальної, приватної волі та інтересу, з іншого боку, бере участь у формуванні колективної публічної волі та інтересу. Саме це дозволяє визначати правосуб'єктність як правоздатність: для участі суб'єкта у відносинах, гарантованих волею держави, достатньо правоздатності.

З'ясування участі в категорії правосуб'єктності як приватноправових, так і публічно-правових начал дозволяє усунути непорозуміння, що створюють привід для збереження дискусій. Наприклад, по Братусю, у комбінаційній або компромісній теорії (волі та інтересу) – суб'єктивне право розглядається як поєднання волі (влади) і інтересу, а суб'єкт права як істота, яка або сама має відповідну волю, або має до своїх послуг волю іншої особи, що може реалізувати владу, що належить суб'єкту права. Разом з тим, не володіючи волею чи достатньою волею для того, щоб уповноважити іншу особу і контролювати його добросовісність, володар суб'єктивного права фактично залишається безправним, тому теоретична конструкція втрачає сенс.

Крім того, що дуже важливо, визнання двоїстої сутності правосуб'єктності дозволяє зістикувати реалістичну концепцію правосуб'єктності з юрпозитивістською (нормативістської) теорією права, яка відмовилася взагалі, зважаючи на безперервні дискусії, від категорії суб'єктивного права. Треба сказати, що юрпозитивізм (нормативізм) в цілому має свої переваги, дозволяючи забезпечувати необхідну гнучкість права, що визначається волею законодавця. Разом з тим без достатньої координації з соціологічною теорією права таїть в собі небезпеку відриву про об'єктивної реальності і деструктивного суб'єктивізму, що ми маємо можливість спостерігати на прикладах обмеження інтересів і звуження суб'єктивних прав підприємств, трудових колективів, територіальних громад і т. д. «Світ права, – писав Дюгі, – не є замкнений у собі світ, як намагаються показати нам деякі юристи, ідеальний світ, далекий від реальності; насправді це – світ конкретних фактів, які повинні бути пояснені і класифіковані, світ людських воль, які повинні бути зрозумілі в їх конкретних проявах: необхідно визначити та оцінити соціальний ефект, який ці волі виробляють...».

Юрпозитивісти (нормативісти) відірвали поняття суб'єкта права від соціальної реальності, волі, інтересу і т. д. Вони бачать суб'єкта права як штучний розумовий засіб. По Шершеневичу, суб'єкт права – це той, кому об'єктивне право присвоює в юридичному відношенні суб'єктивне право, тобто правосуб'єктність це продукт правопорядку (Шершеневич Г.Ф. Общая теория права, вып.III, 1913. – C. 574). З точки зору Кельзена, вираз «людина має права і обов'язки» означає лише, що поведінка цієї людини є змістом юридичних норм (Kelsen. Reine Rechtslehre, Einleitung in die rechtswissenschaftliche Problematik,1934, c.52,53).

Комбінаційна, або компромісна теорія правосуб'єктності генетично пов'язана з соціологічною школою права, яка сформувалася в рамках відкритого у другій половині ХІХ століття соціологічного позитивістського напряму в науці на противагу юридичному позитивізму (нормативізму).

Братусь пише, що обидві ці течії (авт. – юридичного та соціологічного позитивізму), виходячи з різних методологічних позицій, заперечують категорії суб'єкта права і суб'єктивного права (особи як носія права). Разом з тим ці слова стосуються соціологічного позитивізму лише частково. Справа в тому, що всередині соціологічного напряму можна виділити дві течії, що мають в основі методологічний індивідуалізм або методологічний колективізм у варіанті західної гілки в традиції континентального права або ж споконвічний методологічний колективізм, що зберігається в його «східній» гілці. Якщо перший напрям виходить з протиставлення, то другий – з поєднання приватних і публічних начал у правовій організації суспільства і держави, в тому числі і господарської сфери.

У ХХ столітті в рамках останнього напрямку різні підходи до визначення правосуб'єктності узгоджені і показали свою адекватність потребам правового регулювання відносин у сфері суспільного виробництва у рамках комбінаційної (компромісної) теорії правосуб'єктності. Разом з тим ця теорія вимагає свого розвитку з урахуванням сучасної реальності і накопиченого досвіду.

Якщо юридичний позитивізм і нормативістська теорія права, так само як і західний соціологічний позитивізм відмовилися від категорії суб'єкта права і суб'єктивного права (особи як носія права), то для «східної» соціологічної школи і розвинутого з неї правового інституціоналізму така постановка питання не прийнятна. Правовий інституціоналізм вимагає не заперечення категорій суб'єкта права і суб'єктивного права, а, навпаки, їх розвитку шляхом модифікації в збалансовану приватно-публічну категорію.

Пропонується формулювання господарсько-правової концепції комбінаційної (компромісної) теорії правосуб'єктності, яка повинна бути прочитана як теорія узгодженої приватної та публічної влади та інтересу в межах двоєдиної приватно-публічної категорії господарської правосуб'єктності з гнучким співвідношенням приватно-правових і публічно-правових складових.

Така концепція правосуб'єктності підприємства (в запропонованому формулюванні) може бути методологічною основою для впровадження синдикалістських елементів в концепцію підприємства, здатних опосередкувати механізм узгодження воль (влад) і інтересів учасників внутрішніх і зовнішніх господарських відносин з підприємством (суб’єктом господарювання).

Юридичний позитивізм (нормативізм) формулює проблему влади як проблему виключно публічної влади і бачить носіїв правосуб'єктності виключно як суб'єктів позитивного права і нормативно закріплених у ньому інтересів. Економічна теорія бачить проблему влади значно ширше. «Економічна система (або система економічних відносин) виступає як система влади... Влада існує не тільки «поза», «поряд» або «над» економічними взаємодіями (влада держави), влада – це ще й елемент, сторона, аспект, атрибут економічних взаємодій: відносин обміну, найму, організації та управління виробництвом; розподільні відносини також включають в себе владну складову (В.Д. Дементьев). Усе людське життя зводиться скоріше до владних відносин, ніж до грошових відносин» (Е. Тоффлер). Інституціональна економічна теорія оперує категоріями влади та інтересу у природно-правовій парадигмі, де природне право конкретного суб'єкта охоплює категорії не тільки його інтересу, але і влади з його реалізації, при цьому як таких, що отримали закріплення в позитивно-правових нормах, так і прямо не передбачених законодавством, але фактично існуючих.

Отже, не втрачаючи з поля зору проблему узгодження приватних і публічних інтересів, ми виходимо на проблему узгодження приватних і публічних воль (влад).

Сформульована концепція правосуб'єктності служить теоретичному обгрунтуванню господарської самостійності підприємств, у тому числі у відносинах з їх засновником (державою, приватним власником і т. д.). При цьому при такому підході ключове значення має участь різноманітних носіїв інтересів у правотворенні і реалізації прав як на рівні підприємства чи іншого суб’єкта господарювання, так і на рівні держави.

Природна правосуб'єктність індивідів і колективів у позитивному праві проявляється двояко – як приватна і як публічна. Це передбачає, з одного боку, двоїсту структуру системи суб'єктів господарського права – приватну і публічну, що сприяє узгодженню інтересів. Тобто суб'єкти господарювання одночасно виступають структурними елементами публічних суб'єктів господарського права (торгово-промислових палат та інших громадських структур з необмеженим, відкритим колом учасників), в рамках яких відбувається узгодження приватних інтересів і формування публічних. З іншого боку, це обумовлює двоєдиний приватно-публічний правовий статус підприємств та інших суб'єктів господарювання.

 

 

2.2. Сутність юридичної особи – одна із самих заплутаних проблем, яка є предметом дискусій протягом століть, в останні десятиліття вони точаться між ученими-господарниками і цивілістами.

У країнах романо-германської правової сім'ї склалося три напрями в теоретичному поясненні сутності юридичної особи. Один з них представлений т. зв. фікційними теоріями, другий – реалістичними, третій – такими, що заперечують перші і другі, агностичними теоріями. Радянська наука збагатила теоретичну спадщину ХІХ століття рядом нових теорій, які відображали процес практичної трансформації підприємства з об'єкта в суб'єкт права. Різноманітні теорії юридичної особи є предметом постійної уваги, узагальнюються і аналізуються в численних роботах сучасного періоду, знаходячи своїх прихильників і в сучасній науці.

Фікційні теорії (теорія фікції, цільового майна, колективної власності та ін.) представляють юридичну особу як реально неіснуючу, абстрактну категорію, яка створюється і підтримується правом.

У міру відокремлення підприємства в ряду фікційних теорій з'являлися теорії, які намагалися освоїти його феномен з позицій уявлення про нього як майнової сукупності – об'єкті прав юридичної особи і ставали своєрідним антиподом теорії фікції (теорія уособлення (майна), теорія колективної власності, теорія цільового майна).

Індивідулістичним фікційним теоріям, які не вбачають за фігурою юридичної особи нічого або лише майно, протистояли реалістичні теорії, що вбачали за фігурою юридичної особи людський субстрат (органічна теорія (теорія соціальних організмів)).

Точкою перетину фікційних теорій, які акцентують увагу на майновому елементі, з одного боку, і реалістичних теорій, яких, навпаки, цікавив людський елемент, з іншого, стала теорія персоніфікації підприємств. Ця теорія примикає до реалістичних теорій і розглядає юридичну особу як персоніфіковане підприємство, розцінюючи підприємство-юридичну особу як організацію, що поєднує в собі як майновий, так і людський елемент.

Для господарсько-правової науки теорія персоніфікації підприємства є найбільш цінною зарубіжною теорією, яка разом з тим не позбавлена недоліків, оскільки визнає категорії підприємства та юридичної особи аналогами, розглядає процес персоніфікації як процес наділення підприємства правосуб'єктністю, в той час як правосуб'єктність підприємства існує і до того, як мінімум право на персоніфікацію, тим більше, що точніше буде говорити про апріорну правосуб'єктність індивідів і колективів (приватних, публічних, приватно-публічних).

Тому праві були агностики, які вирішили розглядати юридичну особу не як суб'єкт права, а як юридико-технічний прийом з організаційно-правового оформлення відносин між людьми (авт. – як організаційно-правову форму).

Агностичні теорії представлені позитивістською, нормативістською теоріями, а також теорією інтересу, які взагалі не визнають існування юридичної особи і вважають, що суб'єктами права є тільки люди.

Позитивістська і нормативістська теорія права відривають категорію юридичної особи від соціальної реальності, через що навіть стало прийнятим відносити їх до групи фікціоних теорій. Натомість розривати категорії соціальної і правової реальності невиправдано. Подолати цей розрив змогла соціологічна школа права (Р.Ієринг, Н.М.Коркунов та ін.). По Р.Ієрингу помилково взагалі говорити про юридичних осіб як особливих суб'єктів права, істинним суб'єктом права може бути лише фізична особа, наділена потребами.

Таким чином, агностичні теорії пройшли шлях від оцінки юридичної особи як суб'єкта права лише в юридико-технічному сенсі, а не в соціальній реальності (позитивістська теорія) до розгляду юридичної особи як юридичної форми (нормативістська теорія) і кроків щодо розкриття соціальної сутності цього прийому юридичної техніки (соціологічна теорія інтересу).

Найбільш істотний внесок агностичних теорій у розробку проблеми сутності юридичної особи полягає в тому, що ця категорія була виведена з розряду суб'єктів права (реальних особистостей в реалістичних теорій або їх аналогів в фікційних теоріях) і віднесена до засобів юридичної техніки, юридичних конструкцій, правових засобів.

Найбільш цінним з вищенаведених є положення класиків теорії інтересу про юридичну особу як спосіб існування правовідносин між людьми, які слід розглядати як зміст юридичної форми, що становить, по Кельзену, суть юридичної особи.

Зазначені теорії знайшли своїх прихильників у радянській науці цивільного права. Аналогом теорії персоніфікації підприємства в СРСР була теорія господарського органу, згідно якій  в юридичній особи державного органу персоніфікується не саме майно, а  державний орган як господарська організація. Разом з тим на радянський період прийшлася поява безлічі нових теорій юридичної особи, що зумовлювалося необхідністю наукового освоєння результатів практичного формування нової категорії підприємства як суб'єкта права.

Погляди на підприємство-юридичну особу пройшли розвиток від теорії «цільового майна» (зокрема, А. В. Венедиктов в 20-ті роки розглядав юридичну особу як особливу участь в торговому обороті певного державного майнового комплексу) до реалістичних теорій, що характеризують юридичну особу через відносини між людьми: теорія соціальної реальності (Д. М. Генкін, Н. Р. Александров, Б. Б. Черепахін), теорія колективу (А. В. Венедиктов), теорія держави (С. В. Аскназій), теорія директора (К. Ю. Толстой), теорія організації (О. А. Пушкін), теорія соціальних зв'язків (О. А. Красавчиков).

Академік А.В. Венедиктов – автор теорії колективу – показав, що носієм юридичної особи госпоргану виступає трудовий колектив, який не стоїть за юридичною особою як щось таке, що відрізняється від нього, а є його сутністю. Таким чином, Венедиктов прочитав реальність підприємства-юридичної особи як реальність колективу, який об'єднує людей, форма відносин між якими – юридична особа. Саме колектив працівників підприємства є носієм правосуб'єктності підприємства-юридичної особи. Подібні погляди висловлювали С. М. Братусь, В. П. Грибанов, О. С. Іоффе та ін.

Крім теорії колективу, яка зайняла провідні позиції в теорії господарського права, були висунуті інші теорії, що намагаються відшукати за категорією підприємства-юридичної особи того, хто за ним стоїть – носія юридичної особи. Їх налічується близько двох десятків. Багато з них знайшли своїх прихильників після переходу до ринкових умов господарювання.

В цілому дослідження теорій юридичної особи в контексті проблем господарської правосуб'єктності дозволяє виокремити нормативістську теорію і теорію інтересу. Недоліком нормативістської теорії є підхід до теорії юридичної особи як чистої теорії, позбавленої соціологічного змісту. Саме цю прогалину прагне заповнити теорія інтересу, проте через індивідуалістичний підхід визнає суб'єктами права тільки індивідів, заперечуючи колективну правосуб'єктність як таку. Крім того, рішення проблем правосуб'єктності вимагає врахування правового значення не тільки категорії інтересу, але і категорії волі (влади). Якщо нормативістська теорія розриває соціальну і правову реальність, то теорія інтересу намагається їх поєднати, що їй не зовсім вдається через застосування індивідуалістичної методології. Саме з цієї причини теорія інтересу виявилася агностичною. Відштовхуючись від специфіки внутрішньоорганізаційних відносин, вона залишається індиферентною до зовнішніх відносин, що не дозволяє теорії інтересу набути завершеного вигляду як теорії узгодженої приватної та публічної волі (влади) та інтересу. Обидві ці теорії справедливі в тому, що юридична особа – не суб'єкт права, а лише його організаційно-правова форма. Це передбачає істотну поправку в теорії персоніфікації підприємства, яка визнає аналогами підприємство і юридичну особу. В дійсності підприємство і юридична особа співвідносяться як суб'єкт права і його організаційно-правова форма, причому не завершена, оскільки категорія юридичної особи формувалася в контексті методологічного індивідуалізму, але базова, здатна служити первинною формою для формування завершеної організаційно-правової форми підприємства у контексті індивідуалістично-колективістської методології (підприємства як приватно-публічного суб'єкта права).

Слід зазначити неповноту реалістичних теорій радянського періоду, які за інерцією намагалися відшукати за категорією юридичної особи людський субстрат, що було обумовлено індивідуалистичним підходом до вирішення проблеми, заданої ще в ХІХ столітті як проблема сутності юридичної особи. Насправді у міру переростання підприємства з об'єкта в суб'єкт права в ХХ ст. проблема трансформувалась в проблему сутності підприємства, а не юридичної особи, що стала лише однією з характеристик підприємства. У результаті вдавалося розкрити лише ту або іншу сторону або декілька сторін у сутності підприємства – у Венедиктова за фігурою підприємства (юридичної особи) стоїть трудовий колектив, у Аскназія – власник (держава), у Толстого – директор, у Красавчикова – трудовий колектив і власник (держава), у Александрова – органи юридичної особи, у Пушкіна – організація (всі її учасники), у Черепахіна – ніхто, оскільки юрособа існує і діє незалежно від зміни її людського складу. Навпаки, в правовому інституціоналізмі за фігурою підприємства стоять всі – всі вищезазначені категорії учасників підприємства як приватно-публічного правового інституту.

Основи уявлення про підприємство як приватно-публічний правовий інститут були закладені вже в 1920-і роки. Е.А. Флейшиц спиралася у своїх дослідженнях на економічне визначення підприємства, що характеризує його як «сукупність майнових засобів та особистих сил, об'єднаних організуючим господарським планом. Подібне уявлення існувало весь радянський період (напр., у Г.В.Пронської: підприємство – це не трудовий колектив, не відокремлене майно, не засновник (держава), узяті самі по собі, а організація, що інтегрує всі ці властивості). Його затребуваність у модернізованому вигляді зберігається і зараз. У рамках правового інституціонального підходу йдеться про розширення категорії колективу, використаної в теорії колективу Венедиктова, до складноструктурованого приватно-публічного колективу, що тягне за собою розширення системи правовідносин, визначених в теорії соціальних зв'язків Красавчиковым (які з'єднують інтереси і волю трудового колективу і держави) до відкритої системи приватно-публічних відносин, а також розширення категорії організації, використаної в теорії організації Пушкіна і визначенні сутності підприємства Пронської, до приватно-публічної господарської організації (підприємства) як суб'єкта господарського права з відведенням для юридичної особи ролі однієї зі складових його організаційно-правової форми. У результаті виникає можливість врахування й інших теорій – теорії держави (авт. – власника), теорії директора, оскільки і власник, і директор, є учасниками господарських відносин, у рамках правового інституту підприємства (поряд з іншими учасниками, перерахованими в ст. 2 ГК України – суб'єктами господарювання, споживачами, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією, так само як і громадянами, громадськими та іншими організаціями, які виступають засновниками і здійснюють організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності). Сама можливість фронтального врахування численних теорій, які виявили кожна своє раціональне зерно в складному багатогранному явищі підприємства, підтверджує достовірність правового інституціонального підходу.

 

 

 

3. Основні проблеми господарського права, їх розвиток у сучасних дослідженнях

 

3.1. Кваліфікація підприємства як суб’єкта чи об’єкта права – одна з основних проблем, яка є предметом дискусій як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці.

У вітчизняному законодавстві утвердився двоякий підхід до правової оцінки підприємства як суб'єкта чи об'єкта права, що часто позначається дослідниками як одна з проблем неузгодженості ГК та ЦК України. Окремі цивіл істи висловлюють критичні зауваження з приводу виділення таких суб'єктів господарювання, як підприємства, спираючись на те, що відповідно до ЦК України підприємство – це об'єкт цивільних прав. З цього приводу господарники звертають увагу на те, що в Цивільному кодексі передбачена можливість створення підприємств як юридичних осіб публічного права (в організаційно-правових формах державних та комунальних підприємств (ч. 2 ст. 176, ч. 2 ст. 169 ЦК), в інших формах, встановлених законом (ч. 1 ст. 83 ЦК). У ГК України підприємство виступає як суб'єкт права (ст. 152, 167, 169, 708, 722 та ін. статті ГК). Підприємство як суб'єкт права розглядається в Конституції України (ст. 37, 46, 86, 103, 120, 142, 143), у Бюджетному, Земельному, Кримінальному кодексах, в переважній більшості інших законодавчих актів. Аналогічний підхід застосовується в Німеччині та інших країнах, в законодавстві Європейського Союзу (наприклад, у ст. 85, 86 Римського договору 1957 р.).

Поряд з цим ГК України розглядає підприємство як цілісний майновий комплекс, що є об'єктом права. Цілісний майновий комплекс підприємства визнається нерухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод (ст. 66, 283). Таким чином, на рівні законодавства проблема кваліфікації підприємства як об'єкта або суб'єкта права знайшла своє вираження в одночасному визнанні підприємства і суб'єктом, і об'єктом права. Разом з тим у науці дискусійність цієї проблеми зберігається.

Цивілісти зазвичай апелюють до дореволюційного законодавства, де підприємство розумілося як об'єкт права його засновників. Дійсно, дореволюційне законодавство оперувало поняттям обороту підприємств, натомість в літературі аналізуваляся недосконалість в регулюванні обороту підприємств і численні зловживання, якими цей оборот супроводжувався. В СРСР після проведеної націоналізації підприємств оборот підприємств був припинений, і вони розглядалися виключно як суб'єкти права. Після розпаду СРСР і проведеної приватизації підприємств разом з історичним та зарубіжним досвідом у вітчизняну науку була привнесена і проблема кваліфікації підприємства як об'єкта або суб'єкта прав. В результаті господарники традиційно розглядають підприємство як суб'єкт права, визнаючи також можливість його виступу в окремих випадках як об'єкта права. Цивілісти розглядають підприємство виключно як об'єкт прав, не визнаючи цей двоякий підхід.

Проблема вважається невирішеною і в зарубіжній науці. Поряд з постійним наростанням нормативного матеріалу про підприємства як суб'єкти права, в Європі вже більше століття діють норми про обіг підприємств, і склалася велика правозастосовна практика, аналіз якої свідчить про затребуваність в економічному обороті конструкцій угод з підприємствами як об'єктами прав. Цей «симбіоз» підходів до правової оцінки підприємства як об’єкта і суб’єкта права є предметом дискусій в зарубіжній літературі.

Проведені дослідження проблеми в контексті історичного розвитку (С.М.Грудницька) свідчать про еволюцію категорії підприємства в напрямку від об'єкта до суб'єкта прав. Дореволюційна література і законодавство дійсно тяжіли до визнання підприємства об'єктом права, але вже тоді намітився перехід до визнання підприємства суб'єктом права. У радянський період спочатку поняття підприємства-суб'єкта права пов'язувалося з поняттям юридичної особи, проте вже до кінця 20-х років відбувся перехід до поняття підприємства як основної ланки промисловості, і весь подальший розвиток організаційно-правової структури державної промисловості йшов по шляху посилення ролі основної ланки – підприємства. Подальші постанови були спрямовані на зміцнення госпрозрахунку підприємств, у т. ч. трестованих, якы не володіли правами юридичної особи, і самостійної участі як автономних, так і трестованих підприємств в цивільному обороті. Вже в 30-ті роки сформувалася позиція, що всі підприємства-суб'єкти права (і автономні, і трестовані) повинні бути визнані юридичними особами. Надалі ця позиція продовжувала відстоюватися вченими по відношенню до підприємств – структурних одиниць виробничих об'єднань (комбінатів), що набули поширення у другій половині ХХ століття в процесі укрупнення організаційної структури галузей народного господарства. На положенні структурних одиниць виявилося багато самостійних підприємств зі сформованим відносно автономним циклом виробництва. Частина авторів відводила таким підприємствам роль представництва, інші вважали незавершеним правовим інститутом, який потребує подальшої розробки, господарниками відстоювалася позиція, що оскільки виробничі одиниці володіють всіма формальними ознаками юридичної особи, необхідно наділення їх цим статусом. Це сприяло розвитку тенденції розширення прав підприємств – виробничих одиниць, аж до наділення їх правами юридичної особи у процесі приватизації після переходу до ринкових умов господарювання в 1990-х роках. За приватизаційним законодавством право виділятися в самостійні підприємства з правами юридичної особи отримали структурні одиниці, що володіли цілісним майновим комплексом. За цим законодавством, яке пізніше було  кодифіковано в ГК (ст. 146, 283 та ін), під цілісним майновим комплексом розуміється майно виробничо-технічного призначення, що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). Підприємство як цілісний майновий комплекс – господарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання (ст. 283 ГК України). Зазначені процеси послужили основою для позиціонування в господарському законодавстві підприємства як цілісного майнового комплексу (підприємства як об'єкта). Разом з тим було збережено основне досягнення науки господарського права радянського періоду – визнання підприємства суб'єктом права.

Як видно, революційні події в історії нашої країни, викликали необхідність пристосування до умов крайньої централізації, сприяли якнайшвидшому, в порівнянні з зарубіжними країнами, відокремленню підприємства від свого засновника і становленню категорії підприємства як суб'єкта права. Західне законодавство просувалося до того ж результату – законодавчого визнання правосуб'єктності підприємств – еволюційним шляхом. По мірі наростаючих потреб подальшого юридичного відокремлення підприємства від підприємця у західних країнах відбувається поступове зближення уявлень про підприємство як об'єкт права з уявленнями про підприємство як суб'єкт права. Цей процес зближення особливо яскраво простежується у розвитку відповідних теоретичних поглядів в Німеччині.

Еволюція наукових уявлень і правового регулювання свідчить про об'єктивну тенденцію розвитку категорії підприємства в напрямку від об'єкта до суб'єкта права, зокрема, пропонується виділити декілька етапів в правовому розвитку категорії підприємства:

середні віки – підприємство розглядається як особисте майно комерсанта;

ХYІІІ–ХІХ ст. – перший етап відокремлення підприємства від власника (держави як підприємця), підприємство розглядається як відокремлене майно – об'єкт права власності підприємця, основне теоретичне забезпечення становить теорія персоніфікованого майна;

XX ст. – другий етап відокремлення підприємства від власника, зокрема, в умовах СРСР – від держави, відбувається розвиток поняття підприємства за рахунок включення в нього, крім відокремленого майна, також людського елемента (працівників і управляючого), підприємство визнається суб'єктом права, основне теоретичне забезпечення становить теорія оперативного управління і теорія колективу;

перспективний період – перехід до відкритого переліку людських елементів, що включаються поряд з відокремленим майном в поняття підприємства як приватно-публічного правового інституту.

Попередниками теорії підприємства як правового інституту є теорія оперативного управління і теорія колективу А.В.Венедиктова. Теорія оперативного управління стосується підприємств, заснованих на похідному речовому праві, тобто стосується випадків речового права підприємства, відмінного від права власності. Натомість як право власності, так і право  оперативного управління поширюється лише на правовий режим майна та регулює майновий обіг, в той час як на підприємстві існують також інші групи відносин, які мають віднайти місце у визначенні загального права підприємства у зовнішніх відносинах. Таке право пропонується назвати правом господарювання. Відповідний досвід знаходимо у КНР, однак там право господарювання засноване на загальнонародній власності, а в даній пропозиції на баченні підприємства як системи, а саме концепції підприємства як правового інституту. Таким чином, правовий інституціональний підхід до підприємства зумовлює переростання теорії оперативного управління в теорію господарювання, яка поширюється на всі види суб’єктів господарювання. З іншого боку в рамках правового інституціонального підходу стає можливою постановка питання про перетворення сформованої категорії постійного колективу підприємства (теорія колективу Венедиктова) в динамічну категорію приватно-публічного колективу, який включає не лише трудовий колектив, але всіх учасників внутрішніх та зовнішніх відносин з підприємством-юридичною особою. На цій основі, нарешті, може бути реалізовано економіко-філософське розуміння підприємства як відкритої динамічної системи, про становлення якої дбають і вітчизняні, і зарубіжні фахівці. При цьому категорія «цілісний майновий комплекс», буде поглинена більш ємною категорією підприємства як приватно-публічного правового інституту – самостійного суб'єкта права.

Таким чином, з позицій правового інституціоналізму, підприємство є одночасно і суб'єктом, і об'єктом права:

об'єктом з точки зору права учасників господарських відносин на той чи інший ресурс, задіяний в підприємстві (прав держави як власника, прав трудового колективу на участь в управлінні, права контрагентів за договорами на визначену договором поведінку підприємства, права держорганів на оподаткування тощо);

суб'єктом з тієї точки зору, що підприємство як система, що представляє собою цілісну сукупність взаємодіючого техніко-економічного (майнового) та соціально-економічного (людського) капіталу, володіє організаційною цілісністю і єдністю і виступає як самостійний суб'єкт права.

В цивілістичних публікаціях на підтвердження оцінки підприємства як  об’єкта права звертається увага на використання в ГК України поняття «власник підприємства». Натомість використання такого поняття у господарському законодавстві відповідає економічним уявленням про відносини власності на підприємстві та є виправданим з точки зору права, якщо підійти до підприємства як суб’єкта права з позицій правового інституціоналізму: підприємство виступає як об’єкт права власності засновника у внутрішніх відносинах «засновник-підприємство» та як суб’єкт права у зовнішніх відносинах. Фактично відповідна норма ГК України є елементом реалізації у чинному законодавстві існуючих тенденцій щодо кристалізації правової інституційної теорії підприємства.

Рівноцінним є визначення у ГК України цілісного майнового комплексу підприємства як об’єкта права, що дозволяє, наприклад, проводити реструктуризацію відносин державної власності при його передачі в оренду тощо або уступку державою права власності при приватизації державного майна, не зачіпаючи в іншому структуру підприємства (зберігається трудовий колектив, правові зв’язки з контрагентами тощо). Натомість викликає заперечення визнання об’єктом права підприємства в цілому, адже поняття підприємства не може бути зведене до цілісного майнового комплексу. Більш виправданою є постановка питання про рух корпоративних прав ( а не оборот цілісних майнових комплексів) як з точки зору економії трансакційних витрат, так і з огляду на те, що інше може вести до порушення конституційних прав трудового колективу й інших учасників підприємства, штучного припинення відносин з ними за можливостей їх збереження. З іншого боку, пропонується запровадити державну реєстрацію цілісних майнових комплексів та заборону їх розпродажу частками для попередження порушення прав різноманітних учасників підприємства.

 

 

3.2. Співвідношення понять «підприємство» і «юридична особа»  – проблема, яка є предметом дискусій як у вітчизняній науці, так і в зарубіжній з початку ХХ століття: в чому полягає сутність юридичної особи і що первинно – підприємство чи юридична особа, є юридична особа однією з правових характеристик підприємства або, навпаки, підприємство є одним з видів юридичних осіб.

Позиції цивілістів в цьому питанні різняться, від повної відмови підприємству в правосуб'єктності до вимушеного визнання його одним з видів юридичної особи через усталену законотворчу та правозастосовну практику. Одні відмовляють у визнанні підприємств суб'єктами права, а значить і юридичними особами, відводячи їм роль виключно об'єкта права. Інші визнають підприємство одним з видів юридичної особи, поєднуючи це з більш або менш критичною оцінкою сформованого на практиці становища. Треті займають нейтральну позицію, вважаючи, що поняття підприємства як суб’єкта права міцно вкоренилося у вітчизняному законодавстві. На практиці затверджуються статути підприємств, а юридична особа розглядається в них як правовий статус підприємства.

Вже в першій половині ХХ століття сформувалося уявлення про первинність підприємства по відношенню до юридичної особи. За узагальненнями В. Лаптєва, в якості суб'єктів права можуть виступати тільки організовані колективи трудящих, які структурно оформлені і становлять самостійну організацію, підрозділ або виробничу одиницю. Суб'єкт господарського права має свою структуру, постійний колектив, певний порядок управління. Наявність організаційної єдності обов'язкова для самостійної участі у правовідносинах. Підприємства мають організаційну єдність і визнаються юридичними особами. Сформоване радянською наукою господарського права уявлення про юридичну особу як одну з ознак підприємства отримало закріплення в Законі України «Про підприємства в Україні» від 27.03.1991 р. і далі в Господарському кодексі України, який закріплює положення, згідно з яким підприємство визнається юридичною особою (п. 4 ст. 62).

У Цивільному кодексі України, який містить відсильні норми до інших видів юридичних осіб, передбачених законом (ст. 83), підприємство розглядається як вид юридичної особи (ця позиція знайшла закріплення в Цивільному кодексі поряд з розглядом підприємства як об'єкта права).

У зарубіжному праві основною категорією торгового (комерційного) права було поняття комерсанта (підприємця). В даний час все більше і більше норм адресуються підприємствам. Визначення поняття юридичної особи в зарубіжному законодавстві або взагалі відсутня, або формулюється як особа фіктивна, здатна здійснювати права, нести обов'язки, вступати в правові і неправові відносини. Зарубіжні науковці розглядають юридичну особу як «загальні дужки», які обіймають різні за своєю юридичною природою явища, де єдиний момент, загальний для всіх без винятку юридичних осіб, – це спосіб їхнього виступу зовні. З цього випливає висновок про первинність категорії організації (непідприємницького товариства) по відношенню до категорії юридичної особи в зарубіжній теорії і практиці. Для західних теоретиків поділ юридичних осіб на види з різною внутрішньою структурою – це нонсенс.

Наукові уявлення про різні види юридичних осіб сформувалося в радянській науці в процесі освоєння категорії правосуб’єктного підприємства як носія волі в його відносинах з іншими суб'єктами. Тоді такий підхід мав прогресивне значення і став перехідною ланкою в просуванні до уявлення про первинність підприємства як носія юридичної особи. У цьому сенсі радянська господарсько-правова наука стала продовжувачем тенденцій в правовому забезпеченні суспільних виробничих відносин, закладених у ХІХ столітті германістами.

В країнах романо-германської правової сім'ї сформувалося дві протиборчі течії правової думки, які були представлені в Західній Європі романістами і германістами, а в радянській і пострадянській науці – цивілістами і господарниками. Перша течія, виступаючи з позицій методологічного індивідуалізму, було висуванцем фікційних теорій юридичної особи, друга з позицій споконвічного методологічного колективізму намагалась освоїти колективну сутність товаровиробників, підходила з цих позицій і до категорії юридичної особи, виступаючи висуванцем реалістичних теорій. Кожна з цих течій історично виявилася по-своєму правою: перша – в тому, що заперечувала наявність соціальної реальності (в сенсі людського субстрату) у категорії юридичної особи як правового явища, друга – в тому, що в кінці кінців довела цю реальність стосовно категорії підприємства.

Прагнення втиснути в т. зв. організаційно-правову форму юридичної особи всі особливості правового статусу тієї чи іншої організації загрожує обмеженнями в реалізації інтересів і прав індивідів, враховуючи необхідність узгодження в рамках організаційно-правової форми не тільки приватних, а й публічних інтересів, що представляють собою збалансовані приватні інтереси. До того ж «організаційно-правова форма юридичної особи» з точки зору об'єктивної реальності є нонсенсом, оскільки саме юридична особа є організаційно-правовою формою тих чи інших суб'єктів права (організацій). Тому заслуговує на підтримку думка тієї частини вчених, які дотримуються традиційного підходу до юридичної особи як категорії, що опосредковує майновий оборот, і закликають відмовитися від визначення юрособи через категорію організації.

У спадок науці ХХ століття дісталося досить неструнке уявлення про співвідношення категорій підприємства та юридичної особи і методологічні витоки цієї проблеми, що підштовхнуло пострадянську цивілістику до ідеї поділу юридичних осіб на види (установи, підприємницькі товариства окремих видів, інші види юридичних осіб, передбачені законом). 

Романістика в зарубіжних законодавствах розвивається в рамках цивільних кодексів, германістика – в рамках торгових (комерційних) кодексів, де останні визначають види комерсантів (підприємницьких товариств), а не перші види юридичних осіб. В тих країнах, де прийнято єдиний цивільний кодекс, центральне місце в його структурі займає підприємець того чи іншого виду і його діяльність (у Цивільному кодексі Італії impresa), а не види юридичних осіб.

Пострадянська вітчизняна цивілістична доктрина обрала для себе германістичний підхід до конструювання форми юридичної особи, а не підприємця (комерсанта), пов'язавши цю форму з внутрішньоорганізаційними відносинами, що існують в рамках колективних об'єднань, які нібито охоплюються юридичною особою. І це стало проблемою – була втрачена чистота романістичної концепції юридичної особи, що представляє традиційну цінність. Наслідком став розрив загальної правової форми юридичної особи. ЦК запропонував ряд організаційно-правових форм юридичної особи (видів юридичних осіб). При цьому розробники відповідних норм спиралися також на реалістичні теорії юрособи радянського періоду. Пострадянська цивілістика стала «піонером» законодавчого розмивання категорії юридичної особи, сформованої в рамках романістичної течії правової думки, яка представляє традиційну цінність.

По суті, більшість теорій юридичної особи радянського періоду також прагнула пояснити категорію підприємства, що виступила на передній план, хоча за традицією висунуті теорії іменувалися теоріями юридичної особи.

Суб'єктами права є тільки люди, які в суспільних відносинах виступають індивідуально або колективно. Правове обґрунтування цього знаходиться в Конституції України, яка не передбачає гарантій прав юридичної особи, а встановлює гарантії індивідуальних і колективних прав людини і громадянина. Тому категорія юридичної особи може бути затребувана лише для позначення певних особливостей юридичного статусу індивідуальних або колективних суб'єктів права, в т. ч. підприємств, зокрема, права участі від свого імені у майнових відносинах, пов'язаного з обов'язком нести самостійну майнову відповідальність.

Доцільність традиційного підходу до призначення юридичної особи для опосередкування майнового обороту і відмінності понять «юридична особа» та «організація» підтверджується потребами переходу від індивідуалістичної чи колективістської до індивідуалістично-колективістської методології та правового інституціоналізму. Традиційний підхід до категорії юридичної особи необхідний для діалектичного стикування категорій, що сформувалися й формуються в рамках різних методологій (без зайвого заплутування проблеми).

Термін «юридична особа» був вперше застосований Нейзе, який на початку ХІХ ст. позначив цим терміном різні види колективних утворень, що приймають участь у господарському житті. У практиці використання цього терміна, що склалася за два останніх століття, юридична особа означає категорію, що опосередковує приватноправовий оборот – приватно-правову організацію колективного комерсанта (а після визнання права на існування за підприємницькими товариствами однієї особи – також індивідуального комерсанта), тобто є традиційно усталеним терміном, призначеним для правового забезпечення економіки на індивідуалістичної основі. Аналогічно юридична особа опосередковувала майновий оборот у рамках колективістської методології, характерної для радянського періоду і періодичних практик централізованого управління економікою в західних країнах. Однак з переходом до складноорганізованої економіки постало завдання наукового освоєння категорії підприємства як суб'єкта права, який є учасником і господарсько-виробничих, і організаційно-господарських відносин. Індивідуалістично-колективістська методологія побудована на поєднанні приватних і публічних влади та інтересів, передбачає правовий інституціональний підхід і правосуб'єктність підприємства як приватно-публічної організації. Для такої організації юридична особа зберігає значення як історично сформована первинна організаційно-правова форма, що опосередковує майновий оборот, який на сучасному етапі охоплює не тільки горизонтальні, але і вертикальні, не тільки зовнішні, але і внутрішні майнові відносини. З урахуванням цього заслуговує на підтримку нормативістський погляд на юридичну особу як на юридичну форму (Кельзен).

Таким чином, поняття «підприємство» і «юридичексое особа» співвідносяться як суб'єкт права – приватно-публічний колектив і його первинна організаційно-правова форма. Відповідно до цього положення пропонується теорію юридичної особи сформулювати як теорію первинної організаційно-правової форми підприємства (первинної в сенсі сформованої на попередніх етапах розвитку в рамках методологічного індивідуалізму, яка входить до складу сучасної ОПФ підприємства, що розвивається в контексті споконвічного методологічного колективізму). Що стосується теорії підприємства, то вона не може бути сформульована виключно як теорія приватно-публічного колективу, оскільки це не враховувало б майнову складову підприємства. Ця проблема вирішується в процесі здійснення правової оцінки соціологічного поняття колективу, що обумовлює його бачення як правового інституту, який включає в т.ч. майнову складову у контексті прав на майно. В результаті отримуємо поєднання теорії колективу і теорії оперативного управління Венедиктова, розвинених на сучасному етапі до теорії приватного-публічного колективу і теорії господарювання, в рамках єдиної теорії підприємства як правового інституту (С.М. Грудницька).

Теорія підприємства як правового інституту дозволяє вирішувати конфлікт інтересів менеджменту та підприємства, з одного боку, засновника та підприємства, з іншого, на користь підприємства, що узгоджується з положенням про пріоритет інтересів підприємства як системного утворення.

 

 

4. Теорії Венедиктова, на базі яких формувалися і розвивалися школи господарського права з середини ХХ ст., та їх розвиток у сучасних дослідженнях

 

У наукових колах одностайно визнають, що А.В. Венедиктов (1887-1959) – один з найбільш видатних вітчизняних юристів, які залишили багату творчу спадщину. Разом з тим існує невиправдане думка, що праці академіка А.В. Венедиктова представляли цінність лише для радянської епохи, хоч деякі елементи його вчення зберігаються за інерцією, але йдуть до поступового згасання. З точки зору нормативістів це виглядає саме так. Однак на противагу обраному свого часу А.Я. Вишинським нормативному визначенню права і пануванню догматичної юриспруденції, А.В. Венедиктов завжди дотримувався прогресивного «соціологічного» підходу до права, яке він виводив із правовідносин. Напевно, тому, що за першою освітою був економістом і мав науковий ступінь кандидата економічних наук, А.В. Венедиктов не міг розглядати право у відриві від тих соціальних умов, в яких воно розвивається. Прагнення до виявлення соціально-економічної природи досліджуваних правових категорій дозволило вперше визначити власність не як відношення людини до речі, а як суспільні відносини з приводу неї, і зробити на цій основі цілий ряд далекосяжних висновків.

Вже в 20-і роки А.В. Венедиктов, хоча і вважав відносини підприємства з державою організаційно-технічними, а не правовими, використовував при аналізі прав держпідприємств на майно категорії адміністративного права – «державний орган», «компетенція», «адміністративний акт». Він співпрацював з Інститутом економічних досліджень Наркомфіну СРСР (1919-1927), що привернуло його увагу до проблем публічного права. «Швидше за все саме тоді пробудився інтерес А.В. до публічного права, про яке він не забував ніколи». На початку 40-х рр. визнав зазначені відносини адміністративно-правовими, що узгоджувалося з тодішньої концепцією «єдиного господарського права», заснованою на поєднанні цивільно - та адміністративно-правових методів регулювання. Виявляв інтерес і до зарубіжної концепції господарського права. «Особливо слід відзначити розбір концепції права власності як соціальної функції, розробленої Дюгі і Гедеманом. Заслуга А.В. Венедиктова полягає в тому, що він перший звернув увагу на близькість цієї концепції з іншою, здавалося б, вельми далекою від неї концепцією «відділення управління від власності», створеною Берлі і Мінзом». Це служило обґрунтуванню теорії оперативного управління. У фокусі його уваги перебували ключові проблеми – правосуб'єктність підприємств, госпрозрахунок, договірна дисципліна. Теорія державного підприємства (тресту) як органу держави обґрунтовувала їх правосуб'єктність, що заклало основу для подальшого розширення їх господарської самостійності (Венедиктов А.В. «Правовая природа государственных предприятий» (1928)). Класична цивілістика завжди воліла вважати підприємство об'єктом права. В теорії оперативного управління обґрунтоване право держпідприємства на закріплене за ним майно. Теорія колективу визначала соціально-економічну природу державного підприємства, що послужило надалі відстоюванню прав підприємств у відносинах з іншими державними органами (Венедиктов А.В. «Государственная социалистическая собственность» (1948)). Ці теорії створили тверде підгрунтя для нової школи господарського права, що зародилася в кінці 1950-х, в її боротьбі за розширення господарської самостійності державних підприємств, початок чому поклав А.В. Венедиктов.

Продовжувачі справи А.В. Венедиктова В.В. Лаптєв і В.К. Мамутов розвинули вчення про державне підприємство, протиставивши адміністративістській концепції державного підприємства як державного органу господарсько-правову теорію державного господарського органу, який наділений господарською компетенцією (теорію господарської правосуб'єктності державних підприємств), яка відзначала наявність у вертикальних відносинах взаємних прав і обов'язків і дозволяла відстоювати права державних підприємств у відносинах з вищестоящими державними органами (право вимагати відшкодування збитків, завданих при дачі обов'язкових вказівок тощо). Постійно підкреслювалася необхідність прийняття Господарського кодексу і обмеження всевладдя міністерств і відомств.

Після переходу до ринку основну увагу реформаторів було зміщено на приватизацію та забезпечення ефективного функціонування приватного сектора економіки. Концепція державного підприємства стала піддаватися впливу з боку загальної ринкової концепції підприємства, що виходить зі всевладдя власника або засновника підприємства, що вело до відтворення недоліків централізовано керованої економіки доперебудовного радянського періоду. Права державних підприємств виявилися значно вужчими навіть порівняно з Положенням про соціалістичне державне виробниче підприємство 1965 року, також і порівняно із Законом про державне підприємство (об'єднання) 1987 р. Загальна тенденція на розширення прав підприємств в нових економічних умовах фактично не поширилась на державні підприємства, незважаючи на гасла про лібералізацію і на те, що в зарубіжних країнах має місце законодавча практика забезпечення господарської самостійності державних підприємств. Обґрунтоване у зв’язку з  переходом до ринкових умов право господарського відання на практиці більше тяжіло до права оперативного управління, ніж до забезпечення господарської самостійності державних підприємств.

В той час як КНР, навпаки, продемонструвала успішне застосування теорії оперативного управління А.В. Венедиктова в умовах ринкової економіки, вийшовши на друге місце по ВВП у світі, багато в чому завдяки крокам, спрямованим на посилення господарської самостійності державних підприємств, розширення їх прав. У розвиток теорії оперативного управління в КНР обґрунтовано право господарювання державних підприємств, що виникає на основі загальнонародної власності. І цей досвід підтверджує думку, яка висловлювалася господарниками в кінці 80-х – початку 90-х рр., що треба не ламати, а вдосконалювати правове регулювання господарської діяльності.

У ході пошуку способів захисту в нових економічних умовах інтересів держави як власника, з одного боку, в поєднанні із забезпеченням господарської самостійності державних підприємств, з іншого, в рамках останньої господарсько-правової школи обґрунтовано правову інституційну теорію підприємства (С.М Грудницька). В її рамках підтримано трактування теорії державного органу (А.В. Венедиктов) як державного господарського органу (В.В. Лаптєв, В.К. Мамутов) та надано подальшого розвитку теорії оперативного управління і теорії колективу А.В. Венедиктова, з адаптацією до сучасних умов.

 

 

Теорія оперативного управління та теорія колективу обґрунтовувалися А.В. Венедиктовим у радянський період, забезпечивши підйом радянської економіки у другій половині ХХ століття. Після розпаду СРСР та переходу до ринкової економіки теорії продовжують застосовуватися у державному секторі економіки у первозданному вигляді, викликаючи гострі дискусії цивілістів і господарників, які точаться з початку 90-х років минулого століття по цей час.

В сучасних дослідженнях виявлено неповноту реалістичних теорій юридичної особи радянського періоду, які за інерцією намагались відшукати людський субстрат за категорією юридичної особи. Однак мірою переростання в ХХ столітті підприємства із об’єкта в суб’єкт права проблема сутності юридичної особи трансформувалась в проблему сутності підприємства. У результаті удавалось розкрити лише ту чи іншу сторону або декілька сторін у сутності підприємства – у А.В. Венедиктова за фігурою підприємства стоїть трудовий колектив, у С.І. Аскназія – власник (держава), у Ю.К. Толстого – директор, у О.А. Красавчикова – трудовий колектив і власник (держава), у Н.Г. Александрова – органи юридичної особи, у О.А. Пушкіна – організація (всі її учасники), у Б.Б. Черепахіна – ніхто, оскільки юридична особа існує і діє незалежно від змін її людського складу. З переходом до пошуку сутності підприємства у другій половині ХХ століття започатковано тенденцію до інтеграції різноманітних властивостей стосовно підприємства: підприємство – не колектив, не відокремлене майно, не засновник (держава), а організація, що синтезує всі ці властивості (Г.В.Пронська).

З точки зору правового інституціонального підходу за фігурою підприємства стоять всі вищезазначені категорії учасників. Як наслідок, виникає потреба розширення категорії колективу у теорії колективу А.В. Венедиктова до приватно-публічного колективу, що тягне за собою розширення систем правовідносин, позначених в теорії соціальних зв’язків О.А. Красавчикова (які поєднують інтереси та волю трудового колективу і держави), до відкритої системи приватно-публічних відносин, а також розширення категорії організації, використаної в теорії організації О.А. Пушкіна і визначенні сутності підприємства Г.В. Пронської, до приватно-публічної господарської організації (підприємства). У результаті виникає можливість врахування й інших теорій – теорії держави (власника), теорії директора, оскільки і власник, і директор є учасниками господарських відносин у рамках правового інституту підприємства, поряд з іншими учасниками. Сама можливість врахування численних теорій, що віднайшли кожна своє раціональне зерно у складному багатогранному явищі підприємства, підтверджує достовірність правового інституціоналізму.

З точки зору правового інституціонального підходу теорію колективу А.В. Венедиктова запропоновано розвинути до теорії підприємства як правового інституту, що дає змогу врахувати як людський субстрат, так і майнову складову підприємства. А саме її протрактовано як теорію складноструктурованого приватно-публічного колективу, шляхом її доповнення майновою складовою та розвитку до теорії правового інституту, що включає всі інституційні права, обов’язки і свободи учасників господарських відносин у рамках колективу підприємства, у т.ч. майнові.

Теорію оперативного управління А.В. Венедиктова розвинуто до теорії господарювання, що передбачає доповнення права оперативного управління державним майном у господарсько-виробничих і організаційно-господарських майнових відносинах правом господарювання державного підприємства, яке гарантує господарську самостійність державного підприємства у всіх відносинах.

З радянських часів право оперативного управління або право господарського відання державних підприємств як похідне речове право теоретично забезпечуються теорією оперативного управління А.В. Венедиктова. Звернуто увагу, що це право поширюється лише на правовий режим майна та регулює майновий обіг, в той час як на підприємстві існують також інші групи відносин, які мають віднайти місце у визначенні загального права підприємства у зовнішніх відносинах. Таке право запропоновано назвати правом господарювання. Відповідний досвід має КНР, однак там право господарювання засноване на загальнонародній власності, а в даній пропозиції – на баченні підприємства як системи, а саме концепції підприємства як правового інституту. Таким чином, правовий інституціональний підхід до підприємства зумовлює переростання теорії оперативного управління у теорію господарювання.

Теорія колективу і теорія оперативного управління А.В. Венедиктова, розвинуті до теорії правового інституту та теорії господарювання, набувають нового потенціалу, відкривається можливість поширення оновлених теорій на інші види підприємств.

У відгуках з приводу творчої спадщини А.В. Венедиктова як «відбиток історичної обмеженості» розцінюється також те, що за фігурою державного підприємства А.В. Венедиктов бачить не тільки колектив його працівників, але народ в особі загальнонародної держави (загальнонародний колектив). Разом з тим висновки про «навмисну штучність» поспішні вже тому, що в конституціях сучасних держав закріплюється єдність народу та держави, що володіють єдиним суверенітетом. принцип єдиного суверенітету народу і держави, тобто з повним правом можна говорити про діяльність народу в організаційно-правовій формі держави. Сама ж ідея загальнонародного колективу дуже важлива, дозволяє враховувати національну волю і інтереси у формуванні системних інтересів і волі підприємства як правового інституту. Насамперед це стосується державного підприємства, але не тільки. Вона може бути застосована і до інших підприємств, в першу чергу публічних акціонерних товариств, інших публічних підприємств, приватизованих підприємств.

 

 

5. Далі наводяться найбільш важливі положення про підприємство як центральний інститут господарського права, які потрапили під скорочення прискіпливого редактора

 

У юридичній науці існує декілька точок зору на сутність підприємства – одні автори вкладають в неї тільки економічний, інші тільки юридичний, треті – і економічний, і юридичний критерій. З урахуванням адекватності потребам сучасного етапу системного, комплексного підходу у правових дослідженнях заслуговує на підтримку точка зору про необхідність координації та стикування економічних і правових досліджень. Констатується, що розробка проблеми визначення економіко-правової сутності підприємства знаходиться в руслі розробки фундаментального економічного і адекватного йому господарсько-правового знання і відноситься до викликів ХХI ст.

Економічна наука, як західна, так і вітчизняна, не дає однозначної відповіді на питання, що таке підприємство. Існує декілька теоретичних визначень поняття «підприємство», в яких виділяються такі основні характеристики підприємства, як: його зв'язок з виробничою сферою, функцію поєднання всіх необхідних ресурсів (засобів праці, предметів праці і безпосередньо живої праці) для виробництва продукції і послуг, тобто діяльність по перетворенню ресурів у виробничий продукт; його характеристика як основної ланки народного господарства; організаційна відокремленість і економічна самостійність; направленість на отримання прибутку. Господарсько-правова наука сприйняла ці визначення, доповнивши їх характеристикою підприємства як самостійного суб’єкта господарювання, що володіє правами юридичної особи.

З-поміж економічних визначень особливу увагу привертає  поняття підприємства як комплексної відкритої соціально-економічної системи, об’єднаної множиною специфічних зв’язків з навколишнім (зовнішнім) середовищем (В.Л. Пилюшенко, Б. Раффілд (США)). Воно слугує обґрунтованій у господарсько-правовій літературі кваліфікації підприємства як господарсько-правового інституту – системи приватно-публічних відносин у сфері господарювання.

У юридичній літературі, визначаючи сутність підприємства, робились спроби виявити основну визначальну ознаку – своєрідне ядро, консолідуюче всі інші. Одні вважали таким колектив підприємства, інші здійснення виробничо-господарської діяльності і т.д. Вершиною досліджень у радянський період був висновок, що всі ознаки складають нерозривну єдність: підприємство – не колектив, не відособлене майно, не засновник (держава), а організація, що синтезує всі ці властивості (Г.В.Пронська).

У дослідженнях С.М.Грудницької сформульовано економіко-правову сутність підприємства як основної системи приватно-публічних правовідносин у сфері господарювання (суть господарсько-правового інституту).

На сучасному етапі існує  три основні альтернативні концепції підприємства: концепція мінімалізму (мінімізації всіх систем на підприємстві, які не приймають безпосередньої участі у виробництві і реалізації продукції); концепція «холізму» (де підприємство розглядається як цілісна система, що включає засоби, предмети праці, трудові ресурси); концепція «анімалізму» (де те, що є в холізмі, доповнюється наявністю корпоративної культури і збалансованих відносин в колективі і з зовнішніми інститутами. Мінімалізм характерний для становлення підприємств перехідних економік і економік ранніх етапів індустріального суспільства, породжує економіку підприємства. Холізм породжує економіку корпорацій. Анімалізм характерний для постіндустріального, інформаційного суспільства. Саме концепція мінімалізму під впливом ортодоксальної теорії вільного ринку сприйнята більшістю підприємств України, хоч для стабільності у суспільстві найбільш прийнятною є остання. Концепція підприємства як первинного господарсько-правового інституту має сприяти формуванню корпорацій з високою корпоративною культурою та реалізації концепції анімалізму, що посприяє формуванню в Україні інформаційної економіки.

Поняття підприємця у сучасній економічній теорії суттєво розширилось, що вимагає відповідного відображення у праві. Так, підприємницька теорія фірми (Hisrich, Peters, 1989) спирається на уявлення про підприємство як про сферу прикладання підприємницької ініціативи і наявних у підприємця або доступних до залучення ресурсів. Вважається, що в основі підприємницького бізнесу і в центрі діяльності підприємства знаходиться фігура підприємця – незалежної, активної, схильної до ризику, наполегливої, адаптивної людини, яка вміє використовувати в своїх цілях протирічливі обставини. Зовсім не обов’язково щоб така людина була на підприємстві в одній особі, в ролі директора чи засновника. Поведінка підприємства у даній моделі – результат взаємодії всіх підприємців на підприємстві (організаторів виробництва). Вважається, що широка можливість підприємництва на підприємстві («інтрапренерства») має прогресивний характер. Це підкреслює сучасне значення підприємства як системного утворення. Перелік підприємців – організаторів виробництва суттєво збільшився, а підприємництво перемістилося від цілей засновника (отримання прибутку) на цілі різноманітних носіїв інтересів, задіяних у підприємстві – вийшла на рівень системного інтересу.

З урахуванням цього пропонується визначення підприємства  як носія системного інтересу і влади, де системний інтерес має пріоритет перед внутрісистемними інтересами. Підприємство – це первинний господарсько-правовий інститут, самостійний суб’єкт господарської діяльності, створений по ініціативі компетентного органа державної влади або органа місцевого самоврядування, або інших підприємців для задоволення суспільних і особистих потреб, здійснює систематичну виробничу, науково-дослідну, торгівельну, іншу господарську діяльність шляхом перетворення наявних ресурсів (факторів виробництва)  у готовий, затребуваний споживачами продукт (товар).

 

РУКОПИС ТЕРМІНІВ ДО ЕНЦИКЛОПЕДІЇ

Курсивом враховані фрагменти тексту

Жирним найбільш важливі невраховані положення

 

 

ПІДПРИЄМСТВО – інститут господарського законодавства, самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому законодавством. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Згідно ГК України підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків та може мати печатки. Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Підприємства можуть створюватись для здійснення підприємництва або некомерційної господарської діяльності.

Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту або модельного статуту. Підприємства незалежно від форми власності, організаційно-правової форми, а також установчих документів, на основі яких вони створені та діють, мають рівні права та обов'язки.

Залежно від форм власності виокремлюють  приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);  комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;  державне підприємство, що діє на основі державної власності;  підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності); спільне комунальне підприємство, що діє на договірних засадах спільного фінансування (утримання) відповідними територіальними громадами - суб’єктами співробітництва.

Підприємство, в статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу  підприємства поділють на унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником. Капітал унітарного підприємства не , не поділений на частки (паї). Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором) на основі об'єднання майна та /або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства.

Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо). Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи.

Підприємства мають право на добровільних засадах утворювати об'єднання підприємств.

Поняття «підприємство» використовується також для визначення цілісного майнового комплексу підприємства.

У юридичній науці існує декілька точок зору на сутність підприємства – одні автори вкладають в неї тільки економічний, інші тільки юридичний, треті – і економічний, і юридичний критерій. З урахуванням адекватності потребам сучасного етапу системного, комплексного підходу у правових дослідженнях заслуговує на підтримку точка зору про необхідність координації та стикування економічних і правових досліджень. Констатується, що розробка проблеми визначення економіко-правової сутності підприємства знаходиться в руслі розробки фундаментального економічного і адекватного йому господарсько-правового знання і відноситься до викликів ХХI ст.

Економічна наука, як західна, так і вітчизняна, не дає однозначної відповіді на питання, що таке підприємство. Існує декілька теоретичних визначень поняття «підприємство», в яких виділяються такі основні характеристики підприємства, як: його зв'язок з виробничою сферою, функцію поєднання всіх необхідних ресурсів (засобів праці, предметів праці і безпосередньо живої праці) для виробництва продукції і послуг, тобто діяльність по перетворенню ресурів у виробничий продукт; його характеристика як основної ланки народного господарства; організаційна відокремленість і економічна самостійність; направленість на отримання прибутку. Господарсько-правова наука сприйняла ці визначення, доповнивши їх характеристикою підприємства як самостійного суб’єкта господарювання, що володіє правами юридичної особи.

З-поміж економічних визначень особливу увагу привертає  поняття підприємства як комплексної відкритої соціально-економічної системи, об’єднаної множиною специфічних зв’язків з навколишнім (зовнішнім) середовищем (В.Л. Пилюшенко, Б. Раффілд (США)). Воно слугує обґрунтованій у господарсько-правовій літературі кваліфікації підприємства як господарсько-правового інституту – системи приватно-публічних відносин у сфері господарювання.

У юридичній літературі, визначаючи сутність підприємства, робились спроби виявити основну визначальну ознаку – своєрідне ядро, консолідуюче всі інші. Одні вважали таким колектив підприємства, інші здійснення виробничо-господарської діяльності і т.д. Вершиною досліджень у радянський період був висновок, що всі ознаки складають нерозривну єдність: підприємство – не колектив, не відособлене майно, не засновник (держава), а організація, що синтезує всі ці властивості (Г.В.Пронська).

У дослідженнях С.М.Грудницької сформульовано економіко-правову сутність підприємства як основної системи приватно-публічних правовідносин у сфері господарювання (суть господарсько-правового інституту). Обґрунтовано, що підприємство – первинний господарсько-правовий інститут, який є основною ланкою в системі формування інститутів суспільства. Це зумовлено його економічними і соціальними функціями як товаровиробника, його фундаментальним значенням,  основним місцем у системі руху матеріально-фінансових потоків.

Надану характеристику підприємства як первинного господарсько- правового інституту може бути покладено в основу обґрунтування господарсько-правової самостійності підприємства, взагалі, та державного підприємства, зокрема. яка отримала закріплення у ГК України, але не знаходить щодо державних підприємств послідовного дотримання.

Право на господарську самостійність підприємств, у т.ч. державних, випливає з конституційної гарантії права на свободу господарської діяльності окремих людей та їх колективів (права і свободи людини і громадянина не є вичерпними). Пропонується передбачити у законодавстві гарантії господарської самостійності підприємств, насамперед державних, які передбачають необхідність дотримання публічних інтересів, якщо такі інтереси вироблені за їх участі або за участі громадських організацій, до складу яких вони входять, (індикативне планування, участь громадських організацій у законотворчості тощо). У іншому разі (без такої участі) завдані підприємству збитки у результаті виконання обов’язкових вказівок державного органу, як і іншого засновника, підлягають обов’язковому відшкодуванню.

Така характеристика є підставою для визнання загальної правоздатності підприємства у горизонтальних відносинах, а також синдикалістської концепції його внутрішньої організації й участі у вертикальних відносинах.

На сучасному етапі існує  три основні альтернативні концепції підприємства: концепція мінімалізму (мінімізації всіх систем на підприємстві, які не приймають безпосередньої участі у виробництві і реалізації продукції); концепція «холізму» (де підприємство розглядається як цілісна система, що включає засоби, предмети праці, трудові ресурси); концепція «анімалізму» (де те, що є в холізмі, доповнюється наявністю корпоративної культури і збалансованих відносин в колективі і з зовнішніми інститутами. Мінімалізм характерний для становлення підприємств перехідних економік і економік ранніх етапів індустріального суспільства, породжує економіку підприємства. Холізм породжує економіку корпорацій. Анімалізм характерний для постіндустріального, інформаційного суспільства. Саме концепція мінімалізму під впливом ортодоксальної теорії вільного ринку сприйнята більшістю підприємств України, хоч для стабільності у суспільстві найбільш прийнятною є остання. Концепція підприємства як первинного господарсько-правового інституту має сприяти формуванню корпорацій з високою корпоративною культурою та реалізації концепції анімалізму, що посприяє формуванню в Україні інформаційної економіки.

Поняття підприємця у сучасній економічній теорії суттєво розширилось, що вимагає відповідного відображення у праві. Так, підприємницька теорія фірми (Hisrich, Peters, 1989) спирається на уявлення про підприємство як про сферу прикладання підприємницької ініціативи і наявних у підприємця або доступних до залучення ресурсів. Вважається, що в основі підприємницького бізнесу і в центрі діяльності підприємства знаходиться фігура підприємця – незалежної, активної, схильної до ризику, наполегливої, адаптивної людини, яка вміє використовувати в своїх цілях протирічливі обставини. Зовсім не обов’язково щоб така людина була на підприємстві в одній особі, в ролі директора чи засновника. Поведінка підприємства у даній моделі – результат взаємодії всіх підприємців на підприємстві (організаторів виробництва). Вважається, що широка можливість підприємництва на підприємстві («інтрапренерства») має прогресивний характер. Це підкреслює сучасне значення підприємства як системного утворення. Перелік підприємців – організаторів виробництва суттєво збільшився, а підприємництво перемістилося від цілей засновника (отримання прибутку) на цілі різноманітних носіїв інтересів, задіяних у підприємстві – вийшла на рівень системного інтересу.

З урахуванням цього пропонується визначення підприємства  як носія системного інтересу і влади, де системний інтерес має пріоритет перед внутрісистемними інтересами. Підприємство – це первинний господарсько-правовий інститут, самостійний суб’єкт господарської діяльності, створений по ініціативі компетентного органа державної влади або органа місцевого самоврядування, або інших підприємців для задоволення суспільних і особистих потреб, здійснює систематичну виробничу, науково-дослідну, торгівельну, іншу господарську діяльність шляхом перетворення наявних ресурсів (факторів виробництва)  у готовий, затребуваний споживачами продукт (товар).

 

Див. також державне комерційне підприємство, казенне підприємство, конституційні основи правопорядку у сфері господарювання, правовий інституціоналізм, кваліфікація підприємства як суб’єкта чи об’єкта права.

Літ.: Грудницкая С.Н. Экономико-правовая сущность и понятие предприятия на современном этапе / С.Н. Грудницкая // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – № 12. – С. 3–7.; Грудницкая С.Н. Сочетание экономической и правовой теории предприятия / С.Н. Грудницкая // Экономика и право. – 2010. – № 3 (28). – С. 110–116.; Булеев И.П. Предприятие в системе общественных отношений: институциональный аспект: моногр. / И.П. Булеев; НАН Украины, Ин–т экономики пром–сти. – Донецк, 2006. – 424 с.; Грудницкая С.Н. Хозяйственная правосубъектность государственных предприятий: проблемы теории и практики: моногр. / С.Н. Грудницкая; НАН Украины, Ин-т экон.-правов. исслед. – Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2011. – 428 с.; Грудницька С.М. Господарська правосуб’єктність державних підприємств: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право; господарсько-процесуальне право» / С.М. Грудницька; НАН України, Ін-т екон.-прав. дослідж. – Донецьк, 2012. – 34 с.; Кібенко О.Р. Організаційно-правові форми державного підприємства та державного акціонерного товариства: порівняльно-правовий аналіз [Електронний ресурс] / О.Р. Кібенко // Право та інноваційне суспільство. – 2013. – № 1. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/pric_2013_1_9.pdf.; Ісаков М.Г. Правовий статус підприємства як суб’єкта господарювання: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 / М.Г. Ісаков; НАН України, Ін–т екон. –правов. дослід. – Донецьк, 2006. – 199 с.

С.М. Грудницька

 

ТРУДОВІ КОЛЕКТИВИ – суб’єкти господарського права, учасники внутрішніх і зовнішніх організаційно-господарських відносин підприємства.

У чинному законодавстві господарські права трудових колективів щодо участі в управлінні підприємством невиправдано звужені, ГК України містить лише окремі положення про трудові колективи, на практиці трудові колективи фактично бездіють. Натомість права трудових колективів необхідні для захисту інтересів підприємств.

Права трудових колективів в Україні передбачені ст. 22, 36, 38 Конституції України. Відповідно до ст. 36 Конституції України громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав, свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Згідно ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина не є вичерпними, що дозволяє вести мову про конституційні права трудових колективів в Україні на участь в управлінні підприємствами. Право на участь в управлінні державними підприємствами  ґрунтується також на ст. 38 Конституції, згідно якій громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами. Ця стаття є підґрунтям для участі трудових колективів у формуванні і реалізації державної економічної політики

ГК України у ст.65 встановлює, що рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління за участі трудового колективу і уповноважених ним органів. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до вимог цього Кодексу, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи (п. 8 ст. 65 ГК України).

На практиці спостерігається формальний підхід до формулювання прав трудових колективів в установчих документах. В статутах, як правило, порушуються лише питання участі трудових колективів у вирішенні соціально-економічних питань та ігноруються можливості участі трудових колективів в управлінні господарською діяльністю підприємства.

Суттєвий зв'язок участі трудящих в управлінні і ефективністю виробництва показали сучасні економічні дослідження північноамериканських, японських і західноєвропейських фірм. Існує багатий західноєвропейський досвід залучення персоналу в управління компанією (Директива ЄС від 8 жовтня 2001 р., Статут європейської компанії, національне законодавство ФРН, Франції, Нідерландів, Данії та ін. країн, що сприйняли германську або французьку модель участі персоналу в управлінні компанією).

Правове становище трудових колективів (персоналу підприємств) займає особливе місце в європейській системі правового регулювання відносин у сфері економіки. Залучення персоналу до управління європейської компанією регулюється Директивою від 8 жовтня 2001 р. № 2001/86/ЄС (Додаток до Статуту європейської компанії №2157/2001). Держави-члени поки не прийшли до єдиної думки щодо стандартних правил залучення персоналу у разі злиття компаній. Враховуючи різноманітність національних систем залучення персоналу, вирішено у разі злиття підтримувати рівень правил, що діють за місцем реєстрації ЕК, тобто застосовується національне законодавство.

Наприклад, у ФРН для акціонерних товариств з кількістю працівників понад 2000 осіб встановлено принцип рівного представництва в наглядових радах і інша пропорція на користь акціонерів (2/3 членів наглядової ради обирають акціонери) на менш великих підприємствах з кількістю працівників понад 1000 осіб (за винятком гірничодобувної та металургійної промисловості з кількістю працівників понад 1000, де гарантується не тільки рівне представництво у наглядових радах, але і включення до складу правління директора від найманих працівників). В даний час право участі в управлінні регулюється в Німеччині Законом про Статут підприємства 1972 р., Законом про спільні рішення 1976 р. Спеціальні норми про доповнення і застосуванні права участі в управлінні діють на рівні концернів. У сфері гірничодобувної, металургійної та металообробної промисловості поряд із Законом про Статут підприємства зберігає силу Закон про співадміністрування найманих працівників у наглядових радах та правліннях гірничих підприємств, прийнятий у 1951 р. Особливістю системи участі в даних галузях є наступні принципи:

паритетний склад наглядової ради і паритетне співадміністрування (представники колективу та акціонерів у наглядовій раді мають рівні права);

наявність так званого «далекого члена наглядової ради (він не повинен представляти організацію роботодавців, сам не повинен бути акціонером і не бути представником профспілок);

наявність нейтрального члена наглядової ради (так званого 11-го, 15-го чи 21-го із загального можливого числа членів ради. Пропозицію щодо його кандидатури має узгоджуватися щонайменше з трьома членами обох груп у наглядовій раді);

наявність альтернативних способів включення представників найманих працівників в наглядову раду;

вибори представниками найманих працівників у наглядовій раді робочого директора (він є рівноправним членом правління).

Правом висування представників в наглядову раду має виробнича рада та вищі виробничі організації даної галузі промисловості. Кожен з них має свою квоту. Вибори із запропонованих кандидатур проводяться на загальних зборах акціонерів.

Німецька модель сприйнята з деякими модифікаціями Австрією, Іспанією, Нідерландами, Норвегією, Данією, Швецією, Люксембургом. Наглядова рада акціонерних товариств в цих країнах формується на 2/3 акціонерами, на 1/3 найманими працівниками (посада директора з праці встановлена тільки за законодавством Люксембургу).

Європейський досвід доцільно врахувати в умовах України як з огляду на обраний курс на зближення з європейським законодавством, так і з урахуванням того, що даний напрямок розвитку законодавчої бази є перспективним з точки зору внутрішніх потреб, у тому числі у світлі міжнародної інтеграції.

 

Див. також підприємство, державне комерційне підприємство, казенне підприємство.

Літ.: Грудницкая С.Н. Хозяйственная правосубъектность государственных предприятий: проблемы теории и практики: моногр. / С.Н. Грудницкая; НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2011. – 428 с.; Грудницька С.М. Господарська правосуб’єктність державних підприємств: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право; господарсько-процесуальне право» / С.М. Грудницька; НАН України, Ін-т екон.-прав. дослідж. – Донецьк, 2012. – 34 с.; Развитие производственной и представительных форм экономической демократии: опыт и проблемы / Под ред. В.К. Мамутова. – Донецк: ИЭПИ НАН Украины, 1998. – 92 с.; Вінник О.М. Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення: моногр. / О.М. Вінник. – К.: Атіка, 2003. – 352 с.; Грудницкая С.Н. Необходимо развивать законодательство о трудовых коллективах / С.Н. Грудницкая // Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: сб. науч. тр. / НАН Украины, Ин-т экон.-правовых исследований. – Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2005. – С. 163–169.

С.М. Грудницька

 

конституційні основи правопорядку у сферІ господарювання – система принципів і норм конституційного права, які складають основу господарсько-правового регулювання.

У ст. 5 ГК України «Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання» закріплено, що правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність, дотримуючись вимог законодавства. Загальними принципами господарювання в Україні є свобода підприємницької діяльності у межах, встановлених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів, здійснюваного у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини, інші принципи, що забезпечують поєднання державного регулювання і саморегуляції, перераховані в ст. 6 ГК України.

У Господарському кодексі реалізований конституційно-правовий підхід до регулювання суспільних відносин. Його установка на збалансування приватних і публічних інтересів покликана забезпечувати гарантовану ст. 13 Конституції соціальну спрямованість економіки та забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання.

Згідно сучасним поглядам на правотворення правове регулювання може бути представлено як державним регулюванням, так і регулюванням, здійснюваним безпосередніми адресатами права, тобто саморегуляцією. в якій дії (діяльність) людей хоча і мають правовий характер, але не пов'язані зі специфічною юридичною регламентацією. В Конституції України, яка визнає людину, її права і свободи найвищою соціальною цінністю, закладено принцип «дозволено все, що не заборонено», що передбачає поєднання публічного регулювання відносин і приватної саморегуляції.

Подібна норма міститься і в конституціях зарубіжних держав. Наприклад, у ст. 5 Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р., включеної в якості складової частини в Конституції Франції, проголошується, що «все, що не заборонено законом, те дозволено». Таке положення відповідає Загальній декларації прав людини (ООН, 1948), яка передбачає, що кожен має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи людини можуть бути повністю здійснені, і при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

У літературі зазначається, що поєднання публічного регулювання та приватної саморегуляції визначає нове, соціологічне поняття права, відмінне від зазвичай використовуваного юрпозитивістського (нормативістського) поняття права, згідно з яким людина має лише ті права, якими її наділяє об'єктивне право (закон) – «дозволено те, що прямо дозволено». Такий висновок відповідає проголошеному Конституцією принципу верховенства права в розумінні верховенства права над державою, яка несе «відповідальність перед Богом» (цит. у преамбулі Конституції України), де «Бог є джерело всякого права», сам Бог, за висловом Ейке фон Репгау, і є Право. Відповідно до Конституції Україна є правовою державою (ст. 3), в якій визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8). У літературі зустрічається твердження про верховенство закону в правовій державі, натомість принцип, згідно з яким жоден державний орган або посадова особа, ніякі колектив, державна або громадська організація, жодна людина, підприємство і т.д. не звільняються від обов'язку підкорятися закону, є принципом законності, але не верховенства закону.

Проблема співвідношення права і закону, яка має величезне соціальне значення, натомість з теоретичної точки зору вважається невирішеною. Ця проблема існує давно і неодноразово була предметом гострих наукових дискусій. У даному випадку зіштовхується два підходи: один зорієнтований на те, що держава є єдиним і виключним джерелом права (юридичний позитивізм). Другий ґрунтується на тому, що право як регулятор суспільних відносин є відносно незалежним від закону і передує йому. Тим не менше, для вітчизняного права ця проблема вже вирішена, при чому на вищому законодавчому рівні – у Конституції України, і науці залишилося лише розставити необхідні акценти, щоб полегшити правозастосування.

В джерелах із загальної теорії права і держави підкреслюється, що взаємодія закону і права залежить від характеру правотворчого процесу в державі, і говорити про принциповий пріоритет однієї сторони права над іншою було б неправильно. У даному випадку автори виправдано ставлять під сумнів пріоритет закону над правом, але одночасно заперечують пріоритет суб'єктивних прав і обов'язків у сучасних умовах, що невиправдано. По-перше, правотворчий процес у демократичній, соціальній, правовій державі припускає участь громадян (індивідуальну або колективну) в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції України). Крім того, він передбачає узагальнення правозастосовної практики, що підтверджує вплив практики на законотворчість. Яскравим прикладом є концептуальне формування соціологічного підходу в праві, яке відбувалося у другій половині XIX століття в рамках школи «вільного права», зважаючи на те, що створені до того часу норми права, розраховані на вільну конкуренцію, в нових умовах розвитку капіталізму перестали задовольняти потреби суспільного розвитку. Суди змушені були так інтерпретувати закони, що під видом тлумачення фактично встановлювалися нові норми. Звідси – теза «Право слід шукати не в нормах, а в самому житті» і уподібнення писаного закону судині, яку слід наповнювати правом.

Згідно з Конституцією України Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, в якій людина визнається найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3). У цих положеннях закріплюється верховенство закріплених в Конституції прав і свобод людини і громадянина перед іншими правами та обов'язками, встановленими законом (перед законом).

Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22). Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23 Конституції України). Це означає, що здійснення права кожного може бути обмежене законом лише в інтересах захисту прав і свобод інших людей (про це, наприклад, ідеться у ст. 35 Конституції України). Тим самим гарантується баланс публічної влади і приватної свободи, або баланс приватних і публічних інтересів. Так, згідно Конституції України, з одного боку, право приватної власності є непорушним (ст. 41), з іншого – власність зобов'язує, власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ст. 13). Стаття 42 Конституції України гарантує право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

У літературі зазначається, що з позицій юридичного позитивізму правосуб'єктність розглядається як така, що виражає особливе суспільне відношення між державою і особою, суспільні відносини оцінюються як формалізований зв'язок суб'єкта права з правопорядком (встановленою державою ієрархічною системою норм), а суб'єкт права – як породження правопорядку. Виникають закономірні питання: якщо особа, що іменується суб'єктом права, не в змозі визначати ні правопорядок, ні свою правоздатність, то чи можна її вважати такою, наскільки правомірним є ототожнення суб'єкта права з учасником правовідносин або носієм (власником) прав і обов'язків тощо. Відповіді на ці питання, так само як і на багато інших неможливо отримати з позицій юридичного позитивізму, який передбачає поняття права як «волі пануючого класу, зведеної в закон» («вузько нормативний» підхід). У нормативістському визначенні права як єдності правової норми і правовідносин (в іншому трактуванні – як єдності правової норми, правовідносини і право   свідомості) також недооцінюється самостійне значення суб'єктивних прав у правовому житті (широконормативний підхід). В цьому підході правовідносини і пов'язане з ним суб'єктивне право (як і правосвідомість) постають лише як акти реалізації і результат дії правової норми.

Починаючи з другої половини 50-х років, у 60-ті і особливо в 70-80-ті роки «вузьконормативний підхід», що грунтується на ототожненні права і законодавства, поступово втрачав своє значення і позиції. Помітно активізувався відхід від офіційного «праворозуміння». Підсумки цього виразно проявилися на проведеному в 1979 р. журналом «Радянська держава і право» засіданні «Круглого столу» за темою «Про розуміння радянського права», де в ході гострих дискусій велика група вчених (А. А. Гатинян, В. Р. Графський, В.Д.Зорькін, Р. С. Лівшиць, Л. С. Мамут, В. К. Мамутов, В. С. Нерсесянц, В. М. Сирих. В. А. Туманов, Р. Т. Чернобель)  піддала критиці нормативне розуміння права і виступила з обґрунтуванням інших трактувань права (Радянська держава і право. – 1979. – №7-8). Інтерес до розрізнення права і закону помітно посилився в 90-ті роки, коли стали можливими перші кроки в сторону права і правової державності. В даний час ідеї правової держави отримали закріплення в Конституції України та інших пострадянських держав. До сучасного етапу на противагу нормативістському визначенню права сформувалося розуміння права, яке передбачає не тільки юридичні норми, що містяться у законодавстві та інших джерелах, але і наявні (суб'єктивні) права суб'єктів, їх повноваження. У першому випадку мова йде про право в об'єктивному розумінні (об'єктивне право), у другому – про право в суб'єктивному сенсі (суб'єктивне право), де суб'єктивне право це: 1) сукупність наявних прав суб'єктів права; 2) міра їх можливої поведінки або масштаб свободи, що створює можливість діяти у своїх інтересах; 3) такі права і свободи, які офіційно визнані державою, захищаються та охороняються нею. Між об'єктивним і суб'єктивним правом існує тісний взаємозв'язок, органічна залежність і взаємодія. Тому слід говорити про дві сторони єдиного права, поза взаємодії яких не може існувати, втілюватися в життя зведена в закон воля. Це вироблена юридичною наукою уявлення про право і одержало закріплення в Конституції України. Тим самим реалізовано уявлення про право, яке вироблялося не одне десятиліття.

Слід визнати, що відповідно до Конституції України та міжнародних документів, основоположну роль у понятті права відіграють природні права і свободи людини, в той час як позитивно-правовим нормам відводиться допоміжна впорядковуюча, систематизируюча роль, спрямована на їх забезпечення. Тому право пропонується розглядати: 1) як сукупність норм, що гарантують свободу суб'єктів права і 2) як свободу, гарантовану нормами права, що забороняють ті чи інші обмеження свободи (С.М.Грудницька).

Властивий господарському праву принцип поєднання приватного і публічного начал базується на широкому підході до поняття права і правосуб'єктності. Взаємодія приватного і публічного начал з цих позицій передбачає взаємодію приватних і публічних індивідуальних і колективних суб'єктивних та об'єктивних прав і свобод людини і громадянина і формування на цій основі збалансованих правових інститутів.

Таким чином, у Конституції України (ст.3, 8, 21–23 та ін.), яка визнає людину, її права і свободи найвищою соціальною цінністю, закладено принцип «дозволено все, що не заборонено» (дозволено, якщо не порушуються права і свободи інших). Подібна норма міститься і в Конституціях зарубіжних країн та відповідає Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 р.). Це зумовлює нове, соціологічне поняття права, відмінне від звичайно використовуваного поняття у дусі юридичного позитивізму (нормативізму), згідно якому людина володіє лише тими правами, якими їх наділяє об’єктивне право (закон) – «дозволено те, що прямо дозволено». Ці та інші положення Конституції України і міжнародних документів (принципи демократичної, соціальної, правової держави, верховенства права тощо) передбачають існування не тільки державної влади, а і множини автономних центрів прийняття рішень на засадах самоуправління – множини центрів влади при верховній владі народу. При  цьому основоположну роль у понятті права відіграють гарантовані Основним законом природні права і свободи людини (індивідуальні або колективні), в той час як позитивно-правовим нормам відводиться допоміжна роль, направлена на їх забезпечення. На сучасному етапі на противагу вузьконормативістському визначенню права сформувалось розуміння права, яке передбачає не тільки юридичні норми, що містяться у законодавстві та інших джерелах, а й наявні суб’єктивні права. Його закріплення у Основному законі фактично знаменувало перехід від юридичного позитивізму (нормативізму) до правового інституціоналізму.

На цій основі може бути окреслено перспективу сходження від категорії юридичного інституту як сукупності норм до категорії правового інституту як сукупності прав і обов’язків або правовідносин. З точки зору правового інституціоналізму пропонується формулювання поняття господарсько-правового інституту як сукупності господарських прав і обов’язків або правовідносин, учасники яких володіють органічно взаємопов’язаними збалансованими індивідуальними та/чи колективними, приватними та/чи публічними, об’єктивними та/чи суб’єктивними позитивними правами та обов’язками, які виникають на основі гарантованих Основним законом природних прав і свобод.

 

Див. також правовий інституціоналізм, кваліфікація підприємства як суб’єкта чи об’єкта права, підприємство,

Літ.: Грудницкая С.Н. Хозяйственная правосубъектность государственных предприятий: проблемы теории и практики: моногр. / С.Н. Грудницкая; НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2011. – 428 с.; Общая теория права и государства: учебник / под ред. В.В. Лазарева. – 2–е изд., перераб и доп. – М.: Юристъ, 1996. – 472 с.; Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / Г.Дж. Берман; пер. с англ. – 2–е изд. – М.: ИНФРА, М-НОРМА, 1998. – 624 с.; Марченко М.Н. Теория государства и права: учебник / М.Н. Марченко. – 2–е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Вебли, Изд–во Проспект, 2008. – 640 с.; Шершеневич Г.Ф. Общая теория права: учеб. пособие: в 2–х т. / Г.Ф. Шершеневич. – М.: Изд. –во Бр. Башмаковых, 1913. – Вып. 3. – 698 с.; Еллинек Г. Общее учение о государстве / Г. Еллинек. – СПб.: Юрид. центр–Пресс, 2004. – 750 с. – (Теория и история государства и права).; Архипов С.И. Субъект права (теоретическое исследование): дис. … д–ра юрид. наук: спец. 12.00.01 / С.И. Архипов / Уральская гос. юрид. акад. –  Екатеринбург, 2005. – 486 с.; Нерсесянц В.С. Философия права: учеб. для вузов / В.С. Нерсесянц. – 2–е изд., перераб и доп. – М.: Норма, 2006. – 848 с.; 13. 

С. М. Грудницька

 

СУТНІСТЬ ПРАВОСУБ'ЄКТНОСТІ – проблема, яка була предметом гострих розбіжностей протягом усього ХІХ століття і зберігає дискусійність і зараз. Господарсько-правове визначення сутності правосуб’єктності є важливим для визначення поняття господарської правосуб’єктності.

Проблема правосуб'єктності зародилася в епоху буржуазних революцій, коли з метою усунення феодальних, станових та інших відмінностей між членами громадянського суспільства був проголошений принцип рівної правоздатності. Правоздатність була визначена як здатність особи бути носієм прав і обов'язків. Вона виникає з народженням особи і припиняється зі смертю, існує незалежно від здатності особи розуміти значення своїх дій. Носій прав і обов'язків не міг бути річчю. Тим самим не могло бути й права власності на людину, що виключало кріпосне становище і рабство. Оскільки здатність громадянина своїми діями здійснювати права і обов'язки виникає пізніше правоздатності, вона може бути обмежена в установленому порядку і т. д., виникла необхідність відокремлення окремої категорії – дієздатності. Дієздатність як родове поняття включила в себе правочиноздатність і деліктоздатність, відмінність між якими відповідає розмежуванню між правочином і недозволеною дією. Тим самим було покладено початок суперечкам, кого слід визнавати суб'єктом права – правоздатну та дієздатну людину (пануюча думка в першій половині ХІХ століття) або для визнання суб'єктом права достатньо правоздатності (друга половина ХІХ століття). У взаємозв'язку розвивалися і уявлення про сутність юридичної особи і колективних суб'єктів права – є вони фіктивними суб'єктами права або соціальними спільнотами, які, як і людина, володіють природною правоздатністю, а отже, і реальною, а не фіктивною правосуб'єктністю. Спори, зокрема, викликало питання про співвідношення волі та інтересу в суб'єктивному праві.

Вольова теорія правосуб'єктності (теорія волі) – Савіньї (перша половина ХІХ ст.), Гельдер (кінець ХІХ ст. – поч. ХХ ст.) – ґрунтується на уявленні про суб'єкта права як волездатну особистість. Тим самим суб'єктом права визнавалася тільки дієздатна людина. За словами Виндшейда, послідовника Савіньї, тільки людина є особою, бо тільки людина має волю. Логічним висновком з цієї посилки є фикційна теорія юридичної особи, обґрунтована Савіньї, поширення теорії фікції на воленездатних (недієздатних) або обмежено дієздатних громадян, здійснене за результатами гострих дискусій наприкінці ХІХ ст. Бирлінгом.

Вольова теорія правосуб'єктності панувала в науці до Ієрінга. Ієринг в теорії інтересу (друга половина ХІХ ст.) дав трактування суб'єкта права як носія інтересу, а суб'єктивного права як юридично захищеного інтересу. Суб'єкт права, згідно цієї теорії – не вольовий суб'єкт, а суб'єкт користування, тому недієздатні особи також суб'єкти права. (Ihering. Geist des romischen Rechts, drittel Teil, erste Abteilung, Leipzig, 1888. – C. 326, 328.).

Удар, нанесений Ієрингом теорії волі, був такий сильний, що рішучу перевагу в подальшому отримали т.зв. «комбінаційні теорії», які об'єднували в поняття суб'єктивного права і елемент волі, і елемент інтересу. До початку ХХ століття пануюча думка схилилася до комбінаційних, або компромісних теорій.

У сучасних дослідженнях (С.М.Грудницька) зазначається, що компромісний підхід до визначення правосуб'єктності, по суті, відображав двоїсту сутність категорій інтересу і волі – приватну і публічну, з тієї точки зору, що кожен індивід, з одного боку, є носієм індивідуальної, приватної волі та інтересу, з іншого боку, бере участь у формуванні колективної публічної волі та інтересу. Саме це дозволяє визначати правосуб'єктність як правоздатність: для участі суб'єкта у відносинах, гарантованих волею держави, достатньо правоздатності.

З'ясування участі в категорії правосуб'єктності як приватноправових, так і публічно-правових начал дозволяє усунути непорозуміння, що створюють привід для збереження дискусій. Наприклад, по Братусю, у комбінаційній або компромісній теорії (волі та інтересу) – суб'єктивне право розглядається як поєднання волі (влади) і інтересу, а суб'єкт права як істота, яка або сама має відповідну волю, або має до своїх послуг волю іншої особи, що може реалізувати владу, що належить суб'єкту права. Разом з тим, не володіючи волею чи достатньою волею для того, щоб уповноважити іншу особу і контролювати його добросовісність, володар суб'єктивного права фактично залишається безправним, тому теоретична конструкція втрачає сенс.

Крім того, що дуже важливо, визнання двоїстої сутності правосуб'єктності дозволяє зістикувати реалістичну концепцію правосуб'єктності з юрпозитивістською (нормативістської) теорією права, яка відмовилася взагалі, зважаючи на безперервні дискусії, від категорії суб'єктивного права. Треба сказати, що юрпозитивізм (нормативізм) в цілому має свої переваги, дозволяючи забезпечувати необхідну гнучкість права, що визначається волею законодавця. Разом з тим без достатньої координації з соціологічною теорією права таїть в собі небезпеку відриву про об'єктивної реальності і деструктивного суб'єктивізму, що ми маємо можливість спостерігати на прикладах обмеження інтересів і звуження суб'єктивних прав підприємств, трудових колективів, територіальних громад і т. д. «Світ права, – писав Дюгі, – не є замкнений у собі світ, як намагаються показати нам деякі юристи, ідеальний світ, далекий від реальності; насправді це – світ конкретних фактів, які повинні бути пояснені і класифіковані, світ людських воль, які повинні бути зрозумілі в їх конкретних проявах: необхідно визначити та оцінити соціальний ефект, який ці волі виробляють...».

Юрпозитивісти (нормативісти) відірвали поняття суб'єкта права від соціальної реальності, волі, інтересу і т. д. Вони бачать суб'єкта права як штучний розумовий засіб. По Шершеневичу, суб'єкт права – це той, кому об'єктивне право присвоює в юридичному відношенні суб'єктивне право, тобто правосуб'єктність це продукт правопорядку (Шершеневич Г.Ф. Общая теория права, вып.III, 1913. – C. 574). З точки зору Кельзена, вираз «людина має права і обов'язки» означає лише, що поведінка цієї людини є змістом юридичних норм (Kelsen. Reine Rechtslehre, Einleitung in die rechtswissenschaftliche Problematik,1934, c.52,53).

Комбінаційна, або компромісна теорія правосуб'єктності генетично пов'язана з соціологічною школою права, яка сформувалася в рамках відкритого у другій половині ХІХ століття соціологічного позитивістського напряму в науці на противагу юридичному позитивізму (нормативізму).

Братусь пише, що обидві ці течії (авт. – юридичного та соціологічного позитивізму), виходячи з різних методологічних позицій, заперечують категорії суб'єкта права і суб'єктивного права (особи як носія права). Разом з тим ці слова стосуються соціологічного позитивізму лише частково. Справа в тому, що всередині соціологічного напряму можна виділити дві течії, що мають в основі методологічний індивідуалізм або методологічний колективізм у варіанті західної гілки в традиції континентального права або ж споконвічний методологічний колективізм, що зберігається в його «східній» гілці. Якщо перший напрям виходить з протиставлення, то другий – з поєднання приватних і публічних начал у правовій організації суспільства і держави, в тому числі і господарської сфери.

У ХХ столітті в рамках останнього напрямку різні підходи до визначення правосуб'єктності узгоджені і показали свою адекватність потребам правового регулювання відносин у сфері суспільного виробництва у рамках комбінаційної (компромісної) теорії правосуб'єктності. Разом з тим ця теорія вимагає свого розвитку з урахуванням сучасної реальності і накопиченого досвіду.

Якщо юридичний позитивізм і нормативістська теорія права, так само як і західний соціологічний позитивізм відмовилися від категорії суб'єкта права і суб'єктивного права (особи як носія права), то для «східної» соціологічної школи і розвинутого з неї правового інституціоналізму така постановка питання не прийнятна. Правовий інституціоналізм вимагає не заперечення категорій суб'єкта права і суб'єктивного права, а, навпаки, їх розвитку шляхом модифікації в збалансовану приватно-публічну категорію.

Пропонується формулювання господарсько-правової концепції комбінаційної (компромісної) теорії правосуб'єктності, яка повинна бути прочитана як теорія узгодженої приватної та публічної влади та інтересу в межах двоєдиної приватно-публічної категорії господарської правосуб'єктності з гнучким співвідношенням приватно-правових і публічно-правових складових.

Така концепція правосуб'єктності підприємства (в запропонованому формулюванні) може бути методологічною основою для впровадження синдикалістських елементів в концепцію підприємства, здатних опосередкувати механізм узгодження воль (влад) і інтересів учасників внутрішніх і зовнішніх господарських відносин з підприємством (суб’єктом господарювання).

Юридичний позитивізм (нормативізм) формулює проблему влади як проблему виключно публічної влади і бачить носіїв правосуб'єктності виключно як суб'єктів позитивного права і нормативно закріплених у ньому інтересів. Економічна теорія бачить проблему влади значно ширше. «Економічна система (або система економічних відносин) виступає як система влади... Влада існує не тільки «поза», «поряд» або «над» економічними взаємодіями (влада держави), влада – це ще й елемент, сторона, аспект, атрибут економічних взаємодій: відносин обміну, найму, організації та управління виробництвом; розподільні відносини також включають в себе владну складову (В.Д.Дементьев). Усе людське життя зводиться скоріше до владних відносин, ніж до грошових відносин» (Е.Тоффлер). Інституціональна економічна теорія оперує категоріями влади та інтересу у природно-правовій парадигмі, де природне право конкретного суб'єкта охоплює категорії не тільки його інтересу, але і влади з його реалізації, при цьому як таких, що отримали закріплення в позитивно-правових нормах, так і прямо не передбачених законодавством, але фактично існуючих.

Отже, не втрачаючи з поля зору проблему узгодження приватних і публічних інтересів, ми виходимо на проблему узгодження приватних і публічних воль (влад).

Сформульована концепція правосуб'єктності служить теоретичному обгрунтуванню господарської самостійності підприємств, у тому числі у відносинах з їх засновником (державою, приватним власником і т. д.). При цьому при такому підході ключове значення має участь різноманітних носіїв інтересів у правотворенні і реалізації прав як на рівні підприємства чи іншого суб’єкта господарювання, так і на рівні держави.

Природна правосуб'єктність індивідів і колективів у позитивному праві проявляється двояко – як приватна і як публічна. Це передбачає, з одного боку, двоїсту структуру системи суб'єктів господарського права – приватну і публічну, що сприяє узгодженню інтересів. Тобто суб'єкти господарювання одночасно виступають структурними елементами публічних суб'єктів господарського права (торгово-промислових палат та інших громадських структур з необмеженим, відкритим колом учасників), в рамках яких відбувається узгодження приватних інтересів і формування публічних. З іншого боку, це обумовлює двоєдиний приватно-публічний правовий статус підприємств та інших суб'єктів господарювання.

 

Див. також господарська правосуб’єктність, конституційні основи правопорядку у сфері господарювання, традиція континентального права, правовий інституціоналізм.

Літ.: Грудницкая С.Н. Хозяйственная правосубъектность государственных предприятий: проблемы теории и практики: моногр. / С.Н. Грудницкая; НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2011. – 428 с.; Шапп Я. Система германского гражданского права: учебник / Я. Шапп; пер. с нем. С.В. Королева. – М.: Междунар.отношения, 2006. – 360 с.; Василевская Л.Ю. Учение о вещных сделках по германскому праву / Л.Ю. Василевская. – М.: Статут, 2004. – 538 с.; Братусь С.Н. Субъекты гражданского права / С.Н. Братусь. – М.: Госюриздат, 1950. – 368 с.; Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность/ А.В. Венедиктов. – М.–Л.: Изд–во АН СССР, 1948. – 839 с.; Дементьев В.В. Экономика как система власти / В.В. Дементьев; МОН Украины, Донецкий нац. техн. ун–т. – Донецк: Каштан, 2003. – 404 с.; Тоффлер Э. Метаморфозы власти / Э. Тоффлер. – М.: АСТ, 2001. – 669 с.

С. М. Грудницька

 

ТРАДИЦІЯ КОНТИНЕНТАЛЬНОГО ПРАВА – джерело права, яке складає методологічну основу його розвитку. У континентальному праві історично сформувалося дві його гілки, що розвиваються паралельно – «західна» і «східна» (запропоновані в лапках терміни ведуть своє походження від західної і східної традиції в християнстві, не розуміють під собою якоїсь теритироріальної локалізації і розвиваються паралельно і в західних, і в східноєвропейських країнах).

Відповідно цьому в континентальному праві можна виокремити два підходи у правотворенні. Перший має в своїй основі методологічний індивідуалізм, а також методологічний колективізм, що ґрунтується на протиставленні приватного і публічного начал у праві (принцип протиставлення бере свій початок у західній християнській традиції, що виходить із протиставлення небесного і земного). Другий має в своїй основі споконвічний методологічний колективізм, що зберігся у східній християнський традиції, який ґрунтується на сполученні приватних і публічних начал у правовій організації суспільства і держави, в тому числі і в господарській сфері.

У науці в країнах романо-германської правової сім'ї відповідно сформувалося дві протиборчі течії правової думки, які представлені романістами і германістами (звідси романо-германська правова сім’я), у дореволюційній науці – західниками і слов'янофілами, а в радянській і пострадянській науці – цивілістами і господарниками. Здійснюються паралельні кодифікації законодавства.

Пояснення таких особливостей правового розвитку знаходимо у специфіці людського пізнання світу. Процес наукового пізнання пов'язаний з діяльністю суб'єкта, який здобуває свої знання або дослідним шляхом (емпірично), або шляхом складних логічних операцій (раціоналістично). В історії більшості наук, в тому числі науки господарського права, емпіричне пізнання становить першу стадію їх розвитку, друга ж пов'язана з переходом до теоретичного пізнання. Є також науки, які відразу виникають як суто теоретичні, до них відноситься цивілістика. Подібна подвійність має місце не тільки в юриспруденції, а і в точних науках, в науці в цілому. Вона обумовлена тим, що використовуються різні методи пізнання навколишнього середовища, які взаємодоповнюють одне одного, перебуваючи разом з тим у протиріччі (діалектично взаємодіють за законом єдності і боротьби протилежностей). Суперечність полягає в тому, що в емпіричному пізнанні спираються на досвід, а в теоретичному на мислення. Історія науки знає чимало випадків, коли закон, відкритий в ході емпіричного дослідження, пізніше був відкритий уже як чисто теоретичний, можливі і зворотні ситуації. Тобто маємо два різних підходи до пізнання, які не виключають, а взаємодоповнюють один одного.

Використання двох підходів в юриспруденції має давню традицію, важливий виток в розвитку якої припадає на початок 2 тисячоліття, коли в ранній схоластиці сформувалися два протилежних напрями — реалізм і номіналізм. Спір між реалістами і номіналистами виник у зв'язку з проблемою одиничного і загального, як вона ставилася ще у Аристотеля. Прихильники реалізму стверджували, що універсалії (загальне) є духовними субстанціями, які існують реально, тобто мова йшла про реалізм ідей, який пізніше переріс у ідеалізм. Така точка зору загалом сходить до Платона. В крайньому варіанті реалізм виходив з того, що реально існує лише загальне (ідеї), а індивідуальне реально не існує. Прихильники номіналізму, навпаки, стверджували, що реально існують тільки окремі предмети, а загальне (в крайньому варіанті) — тільки імена, слова. Для середньовічних реалістів пізнання можливе лише за допомогою розуму, бо тільки розум здатний осягати загальне. Підсумком стало проголошення ідеї універсальності класичного римського права, що поклало початок формуванню догматичної доктрини права та розробці пандектного права.

Поряд з цим продовжувало історичний розвиток еволюціонуюче римське право, яке після розпаду Римської імперії зберегло дію на території Західної Європи й надалі розвивалося у зв'язці з правом германських народів. Паралельно з розвитком пандектного права відбувалася поступова кодифікація торговельних звичаїв і зародження торгового (комерційного) законодавства, його подальший розвиток.

Таким чином, протягом багатьох століть йшов паралельний розвиток двох гілок права, що отримало назву дуалізму права. На початок ХІХ століття це вилилося в паралельну кодифікацію пандектного права і торгового права, зі встановленням пріоритету торговельних кодексів, що випливає з пріоритету спеціальних норм перед загальними або ж пріоритету емпіричного знання перед чистою теорією.

Методологічний індивідуалізм або методологічний колективізм – ці проблеми не сходять зі сторінок політологічної літератури, вони мають основоположне значення і для інших суспільних наук, в тому числі для юридичної науки. Разом з тим основний акцент швидше повинен бути зміщений з аспекту вибору методологічного індивідуалізму або методологічного колективізму на аспект їх поєднання. «Західна» гілка в традиції континентального права базується на затребуваних середньовічними юристами з грецької філософії раціоналістичних номіналістичних поглядах та започаткованих на цій основі методологічному індивідуалізмі та догматичній юриспруденції. Пізніше (ХХ ст.) у її рамках зародився західний методологічний колективізм, який так само як і індивідуалізм ґрунтується на протиставленні індивідуального і колективного, приватного і публічного. «Східна» гілка в традиції континентального права базується на споконвічному методологічному колективізмі, який зорієнтований на сполучення матеріального і духовного, індивідуального і колективного, приватного і публічного, через що методологія може бути позначена в кінцевому підсумку як індивідуалістично-колективістська. Господарське право, яке вибудовує правове регулювання, відштовхуючись від практики на основі поєднання приватних і публічних інтересів, має своїм джерелом традицію континентального права, представлену її «східною» гілкою.

Західна «юридична» концепція праворозуміння, спираючись на вузькоюридичний формально-догматичний підхід з його протиставленням приватного і публічного (так само на соціологічний підхід у його «західному» розумінні), прагне до крайнощів колективізму чи індивідуалізму, ущемляючи, відповідно, або індивідуальні або колективні природні права (і методологічний індивідуалізм, і «західний» методологічний колективізм виходять із протиставлення приватного і публічного, отже припускають антиномію приватних і публічних інтересів і пріоритет, відповідно, приватних інтересів над публічними або публічних над приватними).

У той час як «східна» органічна концепція праворозуміння, спираючись на соціологічний підхід у його «східному» розумінні, передбачає динамічне поєднання позитивного приватно-правового і публічно-правового регулювання в процесі реалізації індивідуальних і колективних природних прав. Відповідно методологічний колективізм у «східній» гілці континентального права означає динамічне поєднання індивідуалізму і колективізму, приватних і публічних інтересів і пріоритет публічних інтересів в умовах їх відповідності приватним. Прикладом органічного підходу в ХХ столітті стали категорії соціальної правової держави, соціального ринкового господарства, соціально орієнтованої економіки, застосування збалансованих важелів державного регулювання ринкової економіки, філософії участі і т. д.

Фактичне визнання у другій половині ХХ століття органічної концепції праворозуміння ознаменувало початок переходу від номіналізму до реалізму в філософії права і від вузькоюридичного підходу до органічного підходу в юриспруденції. Динаміка сучасного життя все більше набирає обертів в умовах сформованого способу виробництва та міжнародного поділу праці, вимагає переходу від номіналістичної до реалістичної діалектики і реалізації концепції «живого права».

Адекватним органічній концепції праворозуміння є правовий інституціоналізм, який виник на рубежі ХІХ-ХХ ст. у результаті прориву східної ідеї у західний простір, надавши нового поштовху розвитку германістики і господарсько-правової концепції й еволюції «східної» гілки континентального права на основі нового емпіричного досвіду.

 

Див. також правовий інституціоналізм.

Літ.: Грудницкая С.Н. Хозяйственная правосубъектность государственных предприятий: проблемы теории и практики: моногр. / С.Н. Грудницкая; НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2011. – 428 с.; Грудницкая С.М. Двум кодексам быть / С.Н. Грудницкая, Л.А. Переверзева // 10 років застосування Господарського кодексу України: сучасний стан та перспективи вдосконалення кодифікації: зб. доповідей наук.-практ. конф. (Київ, 14 листоп. 2014 р.) / голова ред. кол. О.П. Подцерковний. – Одеса: Юрид. літ-ра, 2014. – С. 81–90.

С. М. Грудницька

 

ПРАВОВИЙ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ – адекватна сучасним потребам течія правової думки, що ґрунтується на органічній концепції праворозуміння, властивій  «східній» гілці континентального права, успішно практикується в країнах ЄС, має перспективне методологічне значення для подальшого розвитку вітчизняної господарсько-правової науки.

П.і. зародився в ХІХ – на початку ХХ століття. Найбільш яскраві представники М. Оріу і Р. Ренар. М. Оріу одним із перших визнав залежність держави від громадянського суспільства. Його попередником у Франції був Л. Дюгі. В Російській імперії задовго до цього ідею соціальної держави сформулював С.Е. Десницький, про поєднання приватних і публічних інтересів писав К.Д. Ушинський, І.В. Янжул, В.А. Удінців, А.Ф. Федоров та ін.

П.і. виводить право із суспільства як його творця. Його концептуальним ядром є принцип рівноваги, покладений в основу функціонування суспільства. Суспільство розглядається як конгломерат різних інституцій, тобто людських груп самого різного характеру, між якими існує рівновага. А держава оголошується лише одним, причому не обов'язково основним інститутом політичної влади серед низки інших. Однією з систем рівноваги між протилежними інтересами людей, соціальних груп і класів є правові відносини. Стверджується, що право створюється не державою, а всіма суспільними інститутами, взятими разом, покликане врівноважувати одвічну протилежність між особистістю та державою.

Інституціоналізм позбавляє державу монополії на політичну владу, так і на право, висуває на перший план формулу «немає суспільства без права», стверджує, що право є продуктом «досвіду» всіх суспільних інститутів, не виключаючи державу. Держава лише оформляє сформоване право, але навіть якщо вона в силу тих чи інших причин не закріпила правила, вироблені різними інститутами, вони все одно є правом. Тим самим створюються передумови для формування правових інститутів.

Привертає увагу особливий соціологічний підхід Оріу до проблеми правового інституту. В останньому він бачив синтез об'єктивної реальності і суб'єктивної волі; інститут для нього – це не тільки аналіз соціальних фактів, але також певний юридичний ідеал – оптимальне поєднання суверенітету і свободи. Інститути об'єднують індивідів для спільних дій і самі є втіленням цих дій. Інститути в такій інтерпретації – персоніфікація організованої групи для реалізації спільної мети. Об'єктивна реальність інститутів, які за своєю природою зберігають наступність у порівнянні з нестабільною і мінливою  стихією суб'єктивних воль, є не тільки соціальна реальність, але і джерело особливого статусу юридичної особи. Шляхом участі індивідів в управлінні інститутом і реалізації його функцій досягається ще більш глибока єдність – колективна моральна особистість. Правова фіксація статусу інституту є передумовою і найважливішою умовою реалізації його як моральної особистості, яка діє у відповідності з приписами того юридичного порядку, в рамках якого існує.

Таким чином, П.і. виводить право із суспільства, де держава оформляє право, вироблене різними інститутами. Тим самим створюються передумови для формування правових інститутів, які розглядаються як персоніфікації організованої групи для досягнення спільної мети. Він не заперечує активної ролі держави у правотворенні, а лише ставить її в жорсткі рамки погоджувальних процедур, тим самим не відкидає, а поглинає традиційний юридичний позитивізм, так само як і юридичний неопозитивізм (нормативізм), доповнюючи сукупність генералізованих державою норм права правами інституцій.

П.і., який зародився у ХІХ – початку ХХ століття ніс, у собі ряд раціональних зерен, які пізніше були сприйняті і розвинені. Після Другої світової війни (1939 – 1945) ідеї інституціоналізму в галузі держави були покладені в основу теорії плюралістичної демократії, успішно реалізованої на Заході. Прикладом такого підходу стали категорії соціальної правової держави, соціально орієнтованої економіки, державного регулювання ринкової економіки, філософії участі – від участі трудових колективів в управлінні підприємствами до участі громадських структур у формуванні державної соціально-економічної політики.

Успіхи реалізації П.і. в країнах Західної Європи зумовлюють потребу в адаптації до нього інших напрямків в теорії права. В юридичній науці робляться спроби методологічних синтезів, що будуються на ідеї примирення класичних підходів.

Так, нормативістська, або чиста теорія права Р. Кельзена і Г. Л. А. Хартра (друга половина ХХ століття), або юридичний неопозитивізм прагне до примирення юридичного позитивізму з соціологічною теорією права. У цій теорії право стало охоплювати не тільки загальнообов'язкові норми, встановлені державою, але і форми їх реалізації. Але фактично юридичний неопозитивізм залишається в рамках догматичного напрямку, зберігаючи формально-догматичний метод.

В англосаксонських країнах набула популярності інтегральна (лат. integer – суцільний, нерозривно пов'язаний, єдиний) або комунікативна (примирлива) теорія права (Д. Холл, Е. Аннерс, Р. Берман, У. Проберт, А. Поляков), заснована на об'єднанні ідей трьох класичних шкіл: юридичного позитивізму і теорії природного права, соціологічної юриспруденції, «включаючи історичну школу права». Прихильники даної теорії вважають, що кожна з трьох конкуруючих теорій виділила лише одну з вихідних форм буття права і виключила інші, тоді як всі вони повинні бути примирені шляхом широкого визначення права. Її ще називають інтегрованою юриспруденцією. Комунікативна природа права знаходить прояв у сучасних суспільствах – у згладжуванні конфліктів між соціальними верствами суспільства, релігійними конфесіями, національно-етнічними групами. Ця теорія – одна з найбільш популярних в наші дні, у неї різноманіття варіантів обґрунтування таких якостей права, як його соціальна природа, договірний і компромісний характер; вона враховує комунікативну природу людини як суб'єкта права. Критики комунікативної (примирливої) теорії вважають, що її недоліком є неврахування регулятивних причин появи права (наприклад, формулювання норм щодо попередження епідемій та інших).

Сформована на континенті течія правового інституціоналізму дозволяє враховувати, в тому числі, ці причини, охопити правову реальність в повному обсязі, поєднувати централізацію та децентралізацію в управлінні соціально-економічною системою, не тільки врегульовувати конфлікти в примирних процедурах, але упереджувати їх у погоджувальних процедурах формування права. Це сприяє формуванню плюралістичної демократії, яка поєднує переваги двох альтернативних видів демократій, що перебувають у колізії: репрезентативної (представницької, з небезпекою неконтрольованої централізації), або демократії свободи, і партиципаторної демократії участі, з ухилом на децентралізацію і, відповідно, недовикористанням переваг централізації), або демократії рівності. З синергетичних позицій П.і. здатний забезпечувати самоорганізацію громадянського суспільства і його прогресивний розвиток.

П. і. ґрунтується на органічній концепції праворозуміння та адекватній їй реалістичній діалектиці правотворення, через що розглядається як такий, що має в сучасних умовах стратегічне значення для вдосконалення правового регулювання відносин у сфері господарювання.

Якщо юридична концепція праворозуміння означає характерний західній традиції континентального права номіналізм, який переріс у чисту теорію права, що передбачає антиномію приватних і публічних інтересів і законодавче встановлення пріоритету одного інтересу над іншим, то органічна концепція праворозуміння, характерна «східній» гілці в традиції континентального права, доповнює її реалізмом, який передбачає враховане в П.і. органічне поєднання приватних і публічних інтересів і свободу участі всіх управнених осіб у правотворенні.

Такі положення мають методологічне значення для дослідження проблем господарської правосуб’єктності, обґрунтування господарської самостійності підприємств та інших суб’єктів господарювання і синдикалістських елементів у їх організації, права участі трудових колективів, органів місцевого самоврядування, інших носіїв інтересів в управлінні підприємствами тощо.

В одному із останніх досліджень (С.М.Грудницька) в рамках запропонованого правового інституціонального підходу обґрунтовано положення про єдність суверенітету народу і держави, необхідність доповнення його суверенітетом людини і громадянина та розгляду обох в їх діалектичному зв’язку, про розподіл влади по всій структурі громадянського суспільства, його подвійну структуру – приватну і публічну, де остання включає в якості одного з основних інститутів правову державу; на цій основі обґрунтовано теорію правосуб’єктності як узгодженої приватної і публічної волі та інтересу, теорію підприємства як приватно-публічного правового інституту, де правовий інститут – це сукупність прав і обов’язків (або правовідносин) всіх учасників внутрішніх і зовнішніх відносин з підприємством, інші нові наукові положення, а також пропозиції зо удосконалення правового регулювання, зокрема, про участь трудових колективів в управлінні підприємствами, участь створених підприємствами громадських організацій у виробленні державної соціально-економічної політики тощо.

 

Див. також традиція континентального прав, конституційні основи правопорядку у сфері господарювання, господарська правосуб’єктність, сутність правосуб’єктності, кваліфікація підприємства як суб’єкта чи об’єкта права, підприємство.

Літ.: Грудницкая С.Н. Хозяйственная правосубъектность государственных предприятий: проблемы теории и практики: моногр. / С.Н. Грудницкая; НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2011. – 428 с. Грудницкая С.Н. Методологические подходы к исследованию проблем хозяйственной правосубъектности предприятий (стратегическое значение органической концепции правопонимания) [Электронный ресурс] / С.Н. Грудницкая // Форум права. – 2010. – №4. – С. 245–261. – Режим доступа: http://www.ncipt.org.ua/.; Грудницкая С.Н. Методологические подходы к исследованию проблем хозяйственной правосубъектности предприятий (перспективный характер правового институционализма) / С.Н. Грудницкая // Актуальные проблемы правоведения: сб. науч. трудов. – Самара: Изд-во Самар. гос. экон. ун-та, 2010. – № 3 (27). – С. 59–68.; Скакун О.Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс): учебник / О.Ф. Скакун. – Х.: Эспада, 2005. – 840 с.; Медушевский А.Н. Идея разделения властей: история и современность [Электронный ресурс] / А.Н.  // Социологический журнал. – 1994. – № 1. – Режим доступа: .; Нерсесянц В.С. Философия права: учеб. для вузов / В.С. Нерсесянц. – 2–е изд., перераб и доп. – М.: Норма, 2006. – 848 с.

С. М. Грудницька

 

КВАЛІФІКАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВА ЯК СУБ'ЄКТА ЧИ ОБ'ЄКТА ПРАВА – одна з основних проблем, яка є предметом дискусій як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці.

У вітчизняному законодавстві утвердився двоякий підхід до правової оцінки підприємства як суб'єкта чи об'єкта права, що часто позначається дослідниками як одна з проблем неузгодженості ГК та ЦК України. Окремі цивіл істи висловлюють критичні зауваження з приводу виділення таких суб'єктів господарювання, як підприємства, спираючись на те, що відповідно до ЦК України підприємство – це об'єкт цивільних прав. З цього приводу господарники звертають увагу на те, що в Цивільному кодексі передбачена можливість створення підприємств як юридичних осіб публічного права (в організаційно-правових формах державних та комунальних підприємств (ч. 2 ст. 176, ч. 2 ст. 169 ЦК), в інших формах, встановлених законом (ч. 1 ст. 83 ЦК). У ГК України підприємство виступає як суб'єкт права (ст. 152, 167, 169, 708, 722 та ін. статті ГК). Підприємство як суб'єкт права розглядається в Конституції України (ст. 37, 46, 86, 103, 120, 142, 143), у Бюджетному, Земельному, Кримінальному кодексах, в переважній більшості інших законодавчих актів. Аналогічний підхід застосовується в Німеччині та інших країнах, в законодавстві Європейського Союзу (наприклад, у ст. 85, 86 Римського договору 1957 р.).

Поряд з цим ГК України розглядає підприємство як цілісний майновий комплекс, що є об'єктом права. Цілісний майновий комплекс підприємства визнається нерухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод (ст. 66, 283). Таким чином, на рівні законодавства проблема кваліфікації підприємства як об'єкта або суб'єкта права знайшла своє вираження в одночасному визнанні підприємства і суб'єктом, і об'єктом права. Разом з тим у науці дискусійність цієї проблеми зберігається.

Цивілісти зазвичай апелюють до дореволюційного законодавства, де підприємство розумілося як об'єкт права його засновників. Дійсно, дореволюційне законодавство оперувало поняттям обороту підприємств, натомість в літературі аналізуваляся недосконалість в регулюванні обороту підприємств і численні зловживання, якими цей оборот супроводжувався. В СРСР після проведеної націоналізації підприємств оборот підприємств був припинений, і вони розглядалися виключно як суб'єкти права. Після розпаду СРСР і проведеної приватизації підприємств разом з історичним та зарубіжним досвідом у вітчизняну науку була привнесена і проблема кваліфікації підприємства як об'єкта або суб'єкта прав. В результаті господарники традиційно розглядають підприємство як суб'єкт права, визнаючи також можливість його виступу в окремих випадках як об'єкта права. Цивілісти розглядають підприємство виключно як об'єкт прав, не визнаючи цей двоякий підхід.

Проблема вважається невирішеною і в зарубіжній науці. Поряд з постійним наростанням нормативного матеріалу про підприємства як суб'єкти права, в Європі вже більше століття діють норми про обіг підприємств, і склалася велика правозастосовна практика, аналіз якої свідчить про затребуваність в економічному обороті конструкцій угод з підприємствами як об'єктами прав. Цей «симбіоз» підходів до правової оцінки підприємства як об’єкта і суб’єкта права є предметом дискусій в зарубіжній літературі.

Проведені дослідження проблеми в контексті історичного розвитку (С.М.Грудницька) свідчать про еволюцію категорії підприємства в напрямку від об'єкта до суб'єкта прав. Дореволюційна література і законодавство дійсно тяжіли до визнання підприємства об'єктом права, але вже тоді намітився перехід до визнання підприємства суб'єктом права. У радянський період спочатку поняття підприємства-суб'єкта права пов'язувалося з поняттям юридичної особи, проте вже до кінця 20-х років відбувся перехід до поняття підприємства як основної ланки промисловості, і весь подальший розвиток організаційно-правової структури державної промисловості йшов по шляху посилення ролі основної ланки – підприємства. Подальші постанови були спрямовані на зміцнення госпрозрахунку підприємств, у т. ч. трестованих, якы не володіли правами юридичної особи, і самостійної участі як автономних, так і трестованих підприємств в цивільному обороті. Вже в 30-ті роки сформувалася позиція, що всі підприємства-суб'єкти права (і автономні, і трестовані) повинні бути визнані юридичними особами. Надалі ця позиція продовжувала відстоюватися вченими по відношенню до підприємств – структурних одиниць виробничих об'єднань (комбінатів), що набули поширення у другій половині ХХ століття в процесі укрупнення організаційної структури галузей народного господарства. На положенні структурних одиниць виявилося багато самостійних підприємств зі сформованим відносно автономним циклом виробництва. Частина авторів відводила таким підприємствам роль представництва, інші вважали незавершеним правовим інститутом, який потребує подальшої розробки, господарниками відстоювалася позиція, що оскільки виробничі одиниці володіють всіма формальними ознаками юридичної особи, необхідно наділення їх цим статусом. Це сприяло розвитку тенденції розширення прав підприємств – виробничих одиниць, аж до наділення їх правами юридичної особи у процесі приватизації після переходу до ринкових умов господарювання в 1990-х роках. За приватизаційним законодавством право виділятися в самостійні підприємства з правами юридичної особи отримали структурні одиниці, що володіли цілісним майновим комплексом. За цим законодавством, яке пізніше було  кодифіковано в ГК (ст. 146, 283 та ін), під цілісним майновим комплексом розуміється майно виробничо-технічного призначення, що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). Підприємство як цілісний майновий комплекс – господарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання (ст. 283 ГК України). Зазначені процеси послужили основою для позиціонування в господарському законодавстві підприємства як цілісного майнового комплексу (підприємства як об'єкта). Разом з тим було збережено основне досягнення науки господарського права радянського періоду – визнання підприємства суб'єктом права.

Як видно, революційні події в історії нашої країни, викликали необхідність пристосування до умов крайньої централізації, сприяли якнайшвидшому, в порівнянні з зарубіжними країнами, відокремленню підприємства від свого засновника і становленню категорії підприємства як суб'єкта права. Західне законодавство просувалося до того ж результату – законодавчого визнання правосуб'єктності підприємств – еволюційним шляхом. По мірі наростаючих потреб подальшого юридичного відокремлення підприємства від підприємця у західних країнах відбувається поступове зближення уявлень про підприємство як об'єкт права з уявленнями про підприємство як суб'єкт права. Цей процес зближення особливо яскраво простежується у розвитку відповідних теоретичних поглядів в Німеччині.

Еволюція наукових уявлень і правового регулювання свідчить про об'єктивну тенденцію розвитку категорії підприємства в напрямку від об'єкта до суб'єкта права, зокрема, пропонується виділити декілька етапів в правовому розвитку категорії підприємства:

середні віки – підприємство розглядається як особисте майно комерсанта;

ХYІІІ–ХІХ ст. – перший етап відокремлення підприємства від власника (держави як підприємця), підприємство розглядається як відокремлене майно – об'єкт права власності підприємця, основне теоретичне забезпечення становить теорія персоніфікованого майна;

XX ст. – другий етап відокремлення підприємства від власника, зокрема, в умовах СРСР – від держави, відбувається розвиток поняття підприємства за рахунок включення в нього, крім відокремленого майна, також людського елемента (працівників і управляючого), підприємство визнається суб'єктом права, основне теоретичне забезпечення становить теорія оперативного управління і теорія колективу;

перспективний період – перехід до відкритого переліку людських елементів, що включаються поряд з відокремленим майном в поняття підприємства як приватно-публічного правового інституту.

Попередниками теорії підприємства як правового інституту є теорія оперативного управління і теорія колективу А.В.Венедиктова. Теорія оперативного управління стосується підприємств, заснованих на похідному речовому праві, тобто стосується випадків речового права підприємства, відмінного від права власності. Натомість як право власності, так і право  оперативного управління поширюється лише на правовий режим майна та регулює майновий обіг, в той час як на підприємстві існують також інші групи відносин, які мають віднайти місце у визначенні загального права підприємства у зовнішніх відносинах. Таке право пропонується назвати правом господарювання. Відповідний досвід знаходимо у КНР, однак там право господарювання засноване на загальнонародній власності, а в даній пропозиції на баченні підприємства як системи, а саме концепції підприємства як правового інституту. Таким чином, правовий інституціональний підхід до підприємства зумовлює переростання теорії оперативного управління в теорію господарювання, яка поширюється на всі види суб’єктів господарювання. З іншого боку в рамках правового інституціонального підходу стає можливою постановка питання про перетворення сформованої категорії постійного колективу підприємства (теорія колективу Венедиктова) в динамічну категорію приватно-публічного колективу, який включає не лише трудовий колектив, але всіх учасників внутрішніх та зовнішніх відносин з підприємством-юридичною особою. На цій основі, нарешті, може бути реалізовано економіко-філософське розуміння підприємства як відкритої динамічної системи, про становлення якої дбають і вітчизняні, і зарубіжні фахівці. При цьому категорія «цілісний майновий комплекс», буде поглинена більш ємною категорією підприємства як приватно-публічного правового інституту – самостійного суб'єкта права.

Таким чином, з позицій правового інституціоналізму, підприємство є одночасно і суб'єктом, і об'єктом права:

об'єктом з точки зору права учасників господарських відносин на той чи інший ресурс, задіяний в підприємстві (прав держави як власника, прав трудового колективу на участь в управлінні, права контрагентів за договорами на визначену договором поведінку підприємства, права держорганів на оподаткування тощо);

суб'єктом з тієї точки зору, що підприємство як система, що представляє собою цілісну сукупність взаємодіючого техніко-економічного (майнового) та соціально-економічного (людського) капіталу, володіє організаційною цілісністю і єдністю і виступає як самостійний суб'єкт права.

В цивілістичних публікаціях на підтвердження оцінки підприємства як  об’єкта права звертається увага на використання в ГК України поняття «власник підприємства». Натомість використання такого поняття у господарському законодавстві відповідає економічним уявленням про відносини власності на підприємстві та є виправданим з точки зору права, якщо підійти до підприємства як суб’єкта права з позицій правового інституціоналізму: підприємство виступає як об’єкт права власності засновника у внутрішніх відносинах «засновник-підприємство» та як суб’єкт права у зовнішніх відносинах. Фактично відповідна норма ГК України є елементом реалізації у чинному законодавстві існуючих тенденцій щодо кристалізації правової інституційної теорії підприємства.

Рівноцінним є визначення у ГК України цілісного майнового комплексу підприємства як об’єкта права, що дозволяє, наприклад, проводити реструктуризацію відносин державної власності при його передачі в оренду тощо або уступку державою права власності при приватизації державного майна, не зачіпаючи в іншому структуру підприємства (зберігається трудовий колектив, правові зв’язки з контрагентами тощо). Натомість викликає заперечення визнання об’єктом права підприємства в цілому, адже поняття підприємства не може бути зведене до цілісного майнового комплексу. Більш виправданою є постановка питання про рух корпоративних прав ( а не оборот цілісних майнових комплексів) як з точки зору економії трансакційних витрат, так і з огляду на те, що інше може вести до порушення конституційних прав трудового колективу й інших учасників підприємства, штучного припинення відносин з ними за можливостей їх збереження. З іншого боку, пропонується запровадити державну реєстрацію цілісних майнових комплексів та заборону їх розпродажу частками для попередження порушення прав різноманітних учасників підприємства.

 

Див. також підприємство, правовий інституціоналізм.

Літ.: Грудницкая С.Н. Хозяйственная правосубъектность государственных предприятий: проблемы теории и практики: моногр. / С.Н. Грудницкая; НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2011. – 428 с.; Грудницкая С. Н. Хозяйственная правосубъектность государственных предприятий: проблемы теории и практики [Текст] : монография / С. Н. Грудницкая ; Нац. акад. наук Украины, Ин-т экономико-правовых исслед. - Донецк : Юго-Восток, 2011. - 428 с.; Господарська правосуб'єктність державних підприємств [Текст] : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.04 / Грудницька Світлана Миколаївна; НАН України, Ін-т екон.-прав. дослідж. - Донецьк, 2012. - 34 с.; Грудницька С.М. Проблема кваліфікації підприєм    ства як суб’єкта чи об’єкта права в контексті правового інституціонального підходу / С.М. Грудницька // Юридична Україна. – 2010. – № 12. – С. 86 –93. Хозяйственное право Украины: учебник / под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – 3–е изд., перераб. и доп. – Х.: Одиссей, 2008. – 688 с.

 

С. М. Грудницька

 

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «ПІДПРИЄМСТВО» І «ЮРИДИЧНА ОСОБА»  – проблема, яка є предметом дискусій як у вітчизняній науці, так і в зарубіжній з початку ХХ століття: в чому полягає сутність юридичної особи і що первинно – підприємство чи юридична особа, є юридична особа однією з правових характеристик підприємства або, навпаки, підприємство є одним з видів юридичних осіб.

Позиції цивілістів в цьому питанні різняться, від повної відмови підприємству в правосуб'єктності до вимушеного визнання його одним з видів юридичної особи через усталену законотворчу та правозастосовну практику. Одні відмовляють у визнанні підприємств суб'єктами права, а значить і юридичними особами, відводячи їм роль виключно об'єкта права. Інші визнають підприємство одним з видів юридичної особи, поєднуючи це з більш або менш критичною оцінкою сформованого на практиці становища. Треті займають нейтральну позицію, вважаючи, що поняття підприємства як суб’єкта права міцно вкоренилося у вітчизняному законодавстві. На практиці затверджуються статути підприємств, а юридична особа розглядається в них як правовий статус підприємства.

Вже в першій половині ХХ століття сформувалося уявлення про первинність підприємства по відношенню до юридичної особи. За узагальненнями В. Лаптєва, в якості суб'єктів права можуть виступати тільки організовані колективи трудящих, які структурно оформлені і становлять самостійну організацію, підрозділ або виробничу одиницю. Суб'єкт господарського права має свою структуру, постійний колектив, певний порядок управління. Наявність організаційної єдності обов'язкова для самостійної участі у правовідносинах. Підприємства мають організаційну єдність і визнаються юридичними особами. Сформоване радянською наукою господарського права уявлення про юридичну особу як одну з ознак підприємства отримало закріплення в Законі України «Про підприємства в Україні» від 27.03.1991 р. і далі в Господарському кодексі України, який закріплює положення, згідно з яким підприємство визнається юридичною особою (п. 4 ст. 62).

У Цивільному кодексі України, який містить відсильні норми до інших видів юридичних осіб, передбачених законом (ст. 83), підприємство розглядається як вид юридичної особи (ця позиція знайшла закріплення в Цивільному кодексі поряд з розглядом підприємства як об'єкта права).

У зарубіжному праві основною категорією торгового (комерційного) права було поняття комерсанта (підприємця). В даний час все більше і більше норм адресуються підприємствам. Визначення поняття юридичної особи в зарубіжному законодавстві або взагалі відсутня, або формулюється як особа фіктивна, здатна здійснювати права, нести обов'язки, вступати в правові і неправові відносини. Зарубіжні науковці розглядають юридичну особу як «загальні дужки», які обіймають різні за своєю юридичною природою явища, де єдиний момент, загальний для всіх без винятку юридичних осіб, – це спосіб їхнього виступу зовні. З цього випливає висновок про первинність категорії організації (непідприємницького товариства) по відношенню до категорії юридичної особи в зарубіжній теорії і практиці. Для західних теоретиків поділ юридичних осіб на види з різною внутрішньою структурою – це нонсенс.

Наукові уявлення про різні види юридичних осіб сформувалося в радянській науці в процесі освоєння категорії правосуб’єктного підприємства як носія волі в його відносинах з іншими суб'єктами. Тоді такий підхід мав прогресивне значення і став перехідною ланкою в просуванні до уявлення про первинність підприємства як носія юридичної особи. У цьому сенсі радянська господарсько-правова наука стала продовжувачем тенденцій в правовому забезпеченні суспільних виробничих відносин, закладених у ХІХ столітті германістами.

В країнах романо-германської правової сім'ї сформувалося дві протиборчі течії правової думки, які були представлені в Західній Європі романістами і германістами, а в радянській і пострадянській науці – цивілістами і господарниками. Перша течія, виступаючи з позицій методологічного індивідуалізму, було висуванцем фікційних теорій юридичної особи, друга з позицій споконвічного методологічного колективізму намагалась освоїти колективну сутність товаровиробників, підходила з цих позицій і до категорії юридичної особи, виступаючи висуванцем реалістичних теорій. Кожна з цих течій історично виявилася по-своєму правою: перша – в тому, що заперечувала наявність соціальної реальності (в сенсі людського субстрату) у категорії юридичної особи як правового явища, друга – в тому, що в кінці кінців довела цю реальність стосовно категорії підприємства.

Прагнення втиснути в т. зв. організаційно-правову форму юридичної особи всі особливості правового статусу тієї чи іншої організації загрожує обмеженнями в реалізації інтересів і прав індивідів, враховуючи необхідність узгодження в рамках організаційно-правової форми не тільки приватних, а й публічних інтересів, що представляють собою збалансовані приватні інтереси. До того ж «організаційно-правова форма юридичної особи» з точки зору об'єктивної реальності є нонсенсом, оскільки саме юридична особа є організаційно-правовою формою тих чи інших суб'єктів права (організацій). Тому заслуговує на підтримку думка тієї частини вчених, які дотримуються традиційного підходу до юридичної особи як категорії, що опосредковує майновий оборот, і закликають відмовитися від визначення юрособи через категорію організації.

У спадок науці ХХ століття дісталося досить неструнке уявлення про співвідношення категорій підприємства та юридичної особи і методологічні витоки цієї проблеми, що підштовхнуло пострадянську цивілістику до ідеї поділу юридичних осіб на види (установи, підприємницькі товариства окремих видів, інші види юридичних осіб, передбачені законом). 

Романістика в зарубіжних законодавствах розвивається в рамках цивільних кодексів, германістика – в рамках торгових (комерційних) кодексів, де останні визначають види комерсантів (підприємницьких товариств), а не перші види юридичних осіб. В тих країнах, де прийнято єдиний цивільний кодекс, центральне місце в його структурі займає підприємець того чи іншого виду і його діяльність (у Цивільному кодексі Італії impresa), а не види юридичних осіб.

Пострадянська вітчизняна цивілістична доктрина обрала для себе германістичний підхід до конструювання форми юридичної особи, а не підприємця (комерсанта), пов'язавши цю форму з внутрішньоорганізаційними відносинами, що існують в рамках колективних об'єднань, які нібито охоплюються юридичною особою. І це стало проблемою – була втрачена чистота романістичної концепції юридичної особи, що представляє традиційну цінність. Наслідком став розрив загальної правової форми юридичної особи. ЦК запропонував ряд організаційно-правових форм юридичної особи (видів юридичних осіб). При цьому розробники відповідних норм спиралися також на реалістичні теорії юрособи радянського періоду. Пострадянська цивілістика стала «піонером» законодавчого розмивання категорії юридичної особи, сформованої в рамках романістичної течії правової думки, яка представляє традиційну цінність.

По суті, більшість теорій юридичної особи радянського періоду також прагнула пояснити категорію підприємства, що виступила на передній план, хоча за традицією висунуті теорії іменувалися теоріями юридичної особи.

Суб'єктами права є тільки люди, які в суспільних відносинах виступають індивідуально або колективно. Правове обґрунтування цього знаходиться в Конституції України, яка не передбачає гарантій прав юридичної особи, а встановлює гарантії індивідуальних і колективних прав людини і громадянина. Тому категорія юридичної особи може бути затребувана лише для позначення певних особливостей юридичного статусу індивідуальних або колективних суб'єктів права, в т. ч. підприємств, зокрема, права участі від свого імені у майнових відносинах, пов'язаного з обов'язком нести самостійну майнову відповідальність.

Доцільність традиційного підходу до призначення юридичної особи для опосередкування майнового обороту і відмінності понять «юридична особа» та «організація» підтверджується потребами переходу від індивідуалістичної чи колективістської до індивідуалістично-колективістської методології та правового інституціоналізму. Традиційний підхід до категорії юридичної особи необхідний для діалектичного стикування категорій, що сформувалися й формуються в рамках різних методологій (без зайвого заплутування проблеми).

Термін «юридична особа» був вперше застосований Нейзе, який на початку ХІХ ст. позначив цим терміном різні види колективних утворень, що приймають участь у господарському житті. У практиці використання цього терміна, що склалася за два останніх століття, юридична особа означає категорію, що опосередковує приватноправовий оборот – приватно-правову організацію колективного комерсанта (а після визнання права на існування за підприємницькими товариствами однієї особи – також індивідуального комерсанта), тобто є традиційно усталеним терміном, призначеним для правового забезпечення економіки на індивідуалістичної основі. Аналогічно юридична особа опосередковувала майновий оборот у рамках колективістської методології, характерної для радянського періоду і періодичних практик централізованого управління економікою в західних країнах. Однак з переходом до складноорганізованої економіки постало завдання наукового освоєння категорії підприємства як суб'єкта права, який є учасником і господарсько-виробничих, і організаційно-господарських відносин. Індивідуалістично-колективістська методологія побудована на поєднанні приватних і публічних влади та інтересів, передбачає правовий інституціональний підхід і правосуб'єктність підприємства як приватно-публічної організації. Для такої організації юридична особа зберігає значення як історично сформована первинна організаційно-правова форма, що опосередковує майновий оборот, який на сучасному етапі охоплює не тільки горизонтальні, але і вертикальні, не тільки зовнішні, але і внутрішні майнові відносини. З урахуванням цього заслуговує на підтримку нормативістський погляд на юридичну особу як на юридичну форму (Кельзен).

Таким чином, поняття «підприємство» і «юридичексое особа» співвідносяться як суб'єкт права – приватно-публічний колектив і його первинна організаційно-правова форма. Відповідно до цього положення пропонується теорію юридичної особи сформулювати як теорію первинної організаційно-правової форми підприємства (первинної в сенсі сформованої на попередніх етапах розвитку в рамках методологічного індивідуалізму, яка входить до складу сучасної ОПФ підприємства, що розвивається в контексті споконвічного методологічного колективізму). Що стосується теорії підприємства, то вона не може бути сформульована виключно як теорія приватно-публічного колективу, оскільки це не враховувало б майнову складову підприємства. Ця проблема вирішується в процесі здійснення правової оцінки соціологічного поняття колективу, що обумовлює його бачення як правового інституту, який включає в т.ч. майнову складову у контексті прав на майно. В результаті отримуємо поєднання теорії колективу і теорії оперативного управління Венедиктова, розвинених на сучасному етапі до теорії приватного-публічного колективу і теорії господарювання, в рамках єдиної теорії підприємства як правового інституту (С.М. Грудницька).

Теорія підприємства як правового інституту дозволяє вирішувати конфлікт інтересів менеджменту та підприємства, з одного боку, засновника та підприємства, з іншого, на користь підприємства, що узгоджується з положенням про пріоритет інтересів підприємства як системного утворення.

 

Див. також підприємство, кваліфікація підприємства як об’єкта чи суб’єкта права,  правовий інституціоналізм.

Літ.: Грудницкая С.Н. Хозяйственная правосубъектность государственных предприятий: проблемы теории и практики: моногр. / С.Н. Грудницкая; НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2011. – 428 с.; Грудницька С.М. Проблема співвідношення понять «підприємство» і «юридична особа» в контексті правового інституціонального підходу / С.М. Грудницька // Вісник господарського судочинства. – 2011. – № 1. – С. 91–99.; Теоретические проблемы хозяйственного права / под ред. В.В. Лаптева. – М.: Наука, 1975. – 413 с.; Мамутов В.К. Совершенствование правового регулирования хозяйственной деятельности / В.К. Мамутов. – К.: Наук. думка, 1982. – 238 с.; Архипов С.И. Субъект права (теоретическое исследование): дис. … д–ра юрид. наук: спец. 12.00.01 / С.И. Архипов / Уральская гос. юрид. акад. –  Екатеринбург, 2005. – 486 с. 

С. М. Грудницька

 

СУТНІСТЬ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ – одна із самих заплутаних проблем, яка є предметом дискусій протягом століть, в останні десятиліття вони точаться між ученими-господарниками і цивілістами.

У країнах романо-германської правової сім'ї склалося три напрями в теоретичному поясненні сутності юридичної особи. Один з них представлений т. зв. фікційними теоріями, другий – реалістичними, третій – такими, що заперечують перші і другі, агностичними теоріями. Радянська наука збагатила теоретичну спадщину ХІХ століття рядом нових теорій, які відображали процес практичної трансформації підприємства з об'єкта в суб'єкт права. Різноманітні теорії юридичної особи є предметом постійної уваги, узагальнюються і аналізуються в численних роботах сучасного періоду, знаходячи своїх прихильників і в сучасній науці.

Фікційні теорії (теорія фікції, цільового майна, колективної власності та ін.) представляють юридичну особу як реально неіснуючу, абстрактну категорію, яка створюється і підтримується правом.

У міру відокремлення підприємства в ряду фікційних теорій з'являлися теорії, які намагалися освоїти його феномен з позицій уявлення про нього як майнової сукупності – об'єкті прав юридичної особи і ставали своєрідним антиподом теорії фікції (теорія уособлення (майна), теорія колективної власності, теорія цільового майна).

Індивідулістичним фікційним теоріям, які не вбачають за фігурою юридичної особи нічого або лише майно, протистояли реалістичні теорії, що вбачали за фігурою юридичної особи людський субстрат (органічна теорія (теорія соціальних організмів)).

Точкою перетину фікційних теорій, які акцентують увагу на майновому елементі, з одного боку, і реалістичних теорій, яких, навпаки, цікавив людський елемент, з іншого, стала теорія персоніфікації підприємств. Ця теорія примикає до реалістичних теорій і розглядає юридичну особу як персоніфіковане підприємство, розцінюючи підприємство-юридичну особу як організацію, що поєднує в собі як майновий, так і людський елемент.

Для господарсько-правової науки теорія персоніфікації підприємства є найбільш цінною зарубіжною теорією, яка разом з тим не позбавлена недоліків, оскільки визнає категорії підприємства та юридичної особи аналогами, розглядає процес персоніфікації як процес наділення підприємства правосуб'єктністю, в той час як правосуб'єктність підприємства існує і до того, як мінімум право на персоніфікацію, тим більше, що точніше буде говорити про апріорну правосуб'єктність індивідів і колективів (приватних, публічних, приватно-публічних).

Тому праві були агностики, які вирішили розглядати юридичну особу не як суб'єкт права, а як юридико-технічний прийом з організаційно-правового оформлення відносин між людьми (авт. – як організаційно-правову форму).

Агностичні теорії представлені позитивістською, нормативістською теоріями, а також теорією інтересу, які взагалі не визнають існування юридичної особи і вважають, що суб'єктами права є тільки люди.

Позитивістська і нормативістська теорія права відривають категорію юридичної особи від соціальної реальності, через що навіть стало прийнятим відносити їх до групи фікціоних теорій. Натомість розривати категорії соціальної і правової реальності невиправдано. Подолати цей розрив змогла соціологічна школа права (Р.Ієринг, Н.М.Коркунов та ін.). По Р.Ієрингу помилково взагалі говорити про юридичних осіб як особливих суб'єктів права, істинним суб'єктом права може бути лише фізична особа, наділена потребами.

Таким чином, агностичні теорії пройшли шлях від оцінки юридичної особи як суб'єкта права лише в юридико-технічному сенсі, а не в соціальній реальності (позитивістська теорія) до розгляду юридичної особи як юридичної форми (нормативістська теорія) і кроків щодо розкриття соціальної сутності цього прийому юридичної техніки (соціологічна теорія інтересу).

Найбільш істотний внесок агностичних теорій у розробку проблеми сутності юридичної особи полягає в тому, що ця категорія була виведена з розряду суб'єктів права (реальних особистостей в реалістичних теорій або їх аналогів в фікційних теоріях) і віднесена до засобів юридичної техніки, юридичних конструкцій, правових засобів.

Найбільш цінним з вищенаведених є положення класиків теорії інтересу про юридичну особу як спосіб існування правовідносин між людьми, які слід розглядати як зміст юридичної форми, що становить, по Кельзену, суть юридичної особи.

Зазначені теорії знайшли своїх прихильників у радянській науці цивільного права. Аналогом теорії персоніфікації підприємства в СРСР була теорія господарського органу, згідно якій  в юридичній особи державного органу персоніфікується не саме майно, а  державний орган як господарська організація. Разом з тим на радянський період прийшлася поява безлічі нових теорій юридичної особи, що зумовлювалося необхідністю наукового освоєння результатів практичного формування нової категорії підприємства як суб'єкта права.

Погляди на підприємство-юридичну особу пройшли розвиток від теорії «цільового майна» (зокрема, А. В. Венедиктов в 20-ті роки розглядав юридичну особу як особливу участь в торговому обороті певного державного майнового комплексу) до реалістичних теорій, що характеризують юридичну особу через відносини між людьми: теорія соціальної реальності (Д.М. Генкін, Н.Р. Александров, Б.Б. Черепахін), теорія колективу (А.В. Венедиктов), теорія держави (С.В. Аскназій), теорія директора (К.Ю.Толстой), теорія організації (О.А. Пушкін), теорія соціальних зв'язків (О.А. Красавчиков).

Академік А.В. Венедиктов – автор теорії колективу – показав, що носієм юридичної особи госпоргану виступає трудовий колектив, який не стоїть за юридичною особою як щось таке, що відрізняється від нього, а є його сутністю. Таким чином, Венедиктов прочитав реальність підприємства-юридичної особи як реальність колективу, який об'єднує людей, форма відносин між якими – юридична особа. Саме колектив працівників підприємства є носієм правосуб'єктності підприємства-юридичної особи. Подібні погляди висловлювали С.М. Братусь, В.П. Грибанов, О.С. Іоффе та ін.

Крім теорії колективу, яка зайняла провідні позиції в теорії господарського права, були висунуті інші теорії, що намагаються відшукати за категорією підприємства-юридичної особи того, хто за ним стоїть – носія юридичної особи. Їх налічується близько двох десятків. Багато з них знайшли своїх прихильників після переходу до ринкових умов господарювання.

В цілому дослідження теорій юридичної особи в контексті проблем господарської правосуб'єктності дозволяє виокремити нормативістську теорію і теорію інтересу. Недоліком нормативістської теорії є підхід до теорії юридичної особи як чистої теорії, позбавленої соціологічного змісту. Саме цю прогалину прагне заповнити теорія інтересу, проте через індивідуалістичний підхід визнає суб'єктами права тільки індивідів, заперечуючи колективну правосуб'єктність як таку. Крім того, рішення проблем правосуб'єктності вимагає врахування правового значення не тільки категорії інтересу, але і категорії волі (влади). Якщо нормативістська теорія розриває соціальну і правову реальність, то теорія інтересу намагається їх поєднати, що їй не зовсім вдається через застосування індивідуалістичної методології. Саме з цієї причини теорія інтересу виявилася агностичною. Відштовхуючись від специфіки внутрішньоорганізаційних відносин, вона залишається індиферентною до зовнішніх відносин, що не дозволяє теорії інтересу набути завершеного вигляду як теорії узгодженої приватної та публічної волі (влади) та інтересу. Обидві ці теорії справедливі в тому, що юридична особа – не суб'єкт права, а лише його організаційно-правова форма. Це передбачає істотну поправку в теорії персоніфікації підприємства, яка визнає аналогами підприємство і юридичну особу. В дійсності підприємство і юридична особа співвідносяться як суб'єкт права і його організаційно-правова форма, причому не завершена, оскільки категорія юридичної особи формувалася в контексті методологічного індивідуалізму, але базова, здатна служити первинною формою для формування завершеної організаційно-правової форми підприємства у контексті індивідуалістично-колективістської методології (підприємства як приватно-публічного суб'єкта права).

Слід зазначити неповноту реалістичних теорій радянського періоду, які за інерцією намагалися відшукати за категорією юридичної особи людський субстрат, що було обумовлено індивідуалистичним підходом до вирішення проблеми, заданої ще в ХІХ столітті як проблема сутності юридичної особи. Насправді у міру переростання підприємства з об'єкта в суб'єкт права в ХХ ст. проблема трансформувалась в проблему сутності підприємства, а не юридичної особи, що стала лише однією з характеристик підприємства. У результаті вдавалося розкрити лише ту або іншу сторону або декілька сторін у сутності підприємства – у Венедиктова за фігурою підприємства (юридичної особи) стоїть трудовий колектив, у Аскназія – власник (держава), у Толстого – директор, у Красавчикова – трудовий колектив і власник (держава), у Александрова – органи юридичної особи, у Пушкіна – організація (всі її учасники), у Черепахіна – ніхто, оскільки юрособа існує і діє незалежно від зміни її людського складу. Навпаки, в правовому інституціоналізмі за фігурою підприємства стоять всі – всі вищезазначені категорії учасників підприємства як приватно-публічного правового інституту.

Основи уявлення про підприємство як приватно-публічний правовий інститут були закладені вже в 1920-і роки. Е.А. Флейшиц спиралася у своїх дослідженнях на економічне визначення підприємства, що характеризує його як «сукупність майнових засобів та особистих сил, об'єднаних організуючим господарським планом. Подібне уявлення існувало весь радянський період (напр., у Г.В.Пронської: підприємство – це не трудовий колектив, не відокремлене майно, не засновник (держава), узяті самі по собі, а організація, що інтегрує всі ці властивості). Його затребуваність у модернізованому вигляді зберігається і зараз. У рамках правового інституціонального підходу йдеться про розширення категорії колективу, використаної в теорії колективу Венедиктова, до складноструктурованого приватно-публічного колективу, що тягне за собою розширення системи правовідносин, визначених в теорії соціальних зв'язків Красавчиковым (які з'єднують інтереси і волю трудового колективу і держави) до відкритої системи приватно-публічних відносин, а також розширення категорії організації, використаної в теорії організації Пушкіна і визначенні сутності підприємства Пронської, до приватно-публічної господарської організації (підприємства) як суб'єкта господарського права з відведенням для юридичної особи ролі однієї зі складових його організаційно-правової форми. У результаті виникає можливість врахування й інших теорій – теорії держави (авт. – власника), теорії директора, оскільки і власник, і директор, є учасниками господарських відносин, у рамках правового інституту підприємства (поряд з іншими учасниками, перерахованими в ст. 2 ГК України – суб'єктами господарювання, споживачами, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією, так само як і громадянами, громадськими та іншими організаціями, які виступають засновниками і здійснюють організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності). Сама можливість фронтального врахування численних теорій, які виявили кожна своє раціональне зерно в складному багатогранному явищі підприємства, підтверджує достовірність правового інституціонального підходу.

 

Див. також співвідношення понять «підприємство» і «юридична особа», кваліфікація підприємства як об’єкта чи суб’єкта права, традиція континентального права, правовий інституціоналізм.

Літ.: Грудницкая С.Н. Хозяйственная правосубъектность государственных предприятий: проблемы теории и практики: моногр. / С.Н. Грудницкая; НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2011. – 428 с.; Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве: ученые труды / С.Н. Братусь. – Вып. ХII: Понятие, виды гос. юрид. лица. – М.: Юриздат, 1947. – 370 с.; Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность/ А.В. Венедиктов. – М.–Л.: Изд–во АН СССР, 1948. – 839 с.; Грудницкая С.Н. Анатолий Васильевич Венедиктов (1887-1959): великий сподвижник / С.Н. Грудницкая // Економіка та право. – 2013. – № 1 (35). – С. 166-173.; Хозяйственное право Украины: учебник / под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – 3–е изд., перераб. и доп. – Х.: Одиссей, 2008. – 688 с.; Кравчук В.М. Соціально–правова природа юридичної особи: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 / В.М. Кравчук; Львів. нац. ун–т ім. І. Франка. –  Львів, 2000. – 186 с.

С. М. Грудницька

 

ВЕНЕДИКТОВ АНАТОЛІЙ ВАСИЛЬОВИЧ (1887-1959) – дійсний член Академії наук Союзу РСР, кавалер ордена Леніна, лауреат Державної премії СРСР, заслужений діяч науки РРФСР, почесний (honoris causa) доктор права Варшавського університету, доктор юридичних наук, професор Ленінградського університету. Його перу належить понад 230 робіт, що відносяться до права, історії та економіки, багато з яких перекладено на іноземні мови – німецька, італійська, польська, угорська, чеська, болгарська, ін.. – і видані за кордоном.

Багато з положень, які отримали теоретичне обґрунтування в працях А.В. Венедиктова, отримали закріплення в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року, прийнятих на їх основі ЦК союзних республік, Положенні про соціалістичне державне виробниче підприємство 1965 року та інших нормативних актах радянського періоду. Вони ж сприйняті пострадянським законодавством – Законами про підприємства початку 1990-х років, Господарським кодексом України, Цивільними кодексами інших пострадянських держав.

У наукових колах одностайно визнають, що А.В. Венедиктов – один з найбільших вітчизняних юристів, які залишили багату творчу спадщину. Разом з тим існує невиправдане думка, що праці академіка А.В. Венедиктова представляли цінність лише для радянської епохи, деякі елементи його вчення зберігаються за інерцією і йдуть до поступового згасання. В цивілістичних колах А.В. Венедиктова прийнято вважати представником цивілістичної науки. Йому присвячено щонайменше сім повноцінних біографічних нарисів. До 100-річчя А.В. Венедиктова були приурочені так звані Венедиктовські читання на юридичному факультеті Ленінградського (нині - Санкт-Петербурзького) державного університету. У вересні 2002 р. на будівлі юридичного факультету цього вузу була встановлена пам'ятна меморіальна дошка на його честь. «Одним словом, Анатолій Васильович Венедиктов надовго, а може бути, назавжди залишиться в пам'яті правознавців», – пише А. А. Іванов.

Але не порівняти всі почесті цього світу з життям, яке знаходять його ідеї в науці господарського права. Його праці були і залишаються співзвучними господарсько-правової концепції. По суті А.В. Венедиктов є її представником. На противагу обраному А.Я. Вишинським нормативному визначенню права і пануванню догматичної юриспруденції, А.В. Венедиктов завжди дотримувався «соціологічного» підходу до права, яке він виводив із правовідносин. Мабуть, тому, що за першою освітою був економістом і мав науковий ступінь кандидата економічних наук, А.В. Венедиктов не міг розглядати право у відриві від тих соціальних умов, в яких воно розвивається. «Всі його роботи насичені економічними подробицями, статистичними викладками. Багатий довідковий матеріал, знання закономірностей сучасного господарства дозволяли йому точніше розкривати зміст досліджуваних правових норм». Прагнення до виявлення соціально-економічної природи досліджуваних правових категорій дозволило вперше визначити власність не як відношення людини до речі, а як суспільні відносини з приводу неї, і зробити на цій основі цілий ряд далекосяжних висновків.

Творчий розвиток А.В. Венедиктова відбувався по мірі становлення господарсько-правової концепції, в її руслі. Вже в 20-і роки А.В. Венедиктов, хоча і вважав відносини підприємства з державою організаційно-технічними, а не правовими, використовував при аналізі прав держпідприємств на майно категорії адміністративного права – «державний орган», «компетенція», «адміністративний акт». Він співпрацював з Інститутом економічних досліджень Наркомфіну СРСР (1919-1927), що привернуло його увагу до проблем публічного права. «Швидше за все саме тоді пробудився інтерес А.В. до публічного права, про яке він не забував ніколи». На початку 40-х рр. визнав зазначені відносини адміністративно-правовими, що узгоджувалося з тодішньої концепцією «єдиного господарського права», заснованою на поєднанні цивільно - та адміністративно-правових методів регулювання. Виявляв інтерес і до зарубіжної концепції господарського права. «Особливо слід відзначити розбір концепції права власності як соціальної функції, розробленої Дюгі і Гедеманом. Заслуга А.В. Венедиктова полягає в тому, що він перший звернув увагу на близькість цієї концепції з іншою, здавалося б, вельми далекою від неї концепцією «відділення управління від власності», створеною Берлі і Мінзом». Це служило обґрунтуванню теорії оперативного управління. У фокусі його уваги перебували ключові проблеми – правосуб'єктність підприємств, госпрозрахунок, договірна дисципліна. Теорія державного підприємства (тресту) як органу держави обґрунтовувала їх правосуб'єктність, що заклало основу для подальшого розширення їх господарської самостійності (Венедиктов А.В. «Правовая природа государственных предприятий» (1928)). Класична цивілістика завжди воліла вважати підприємство об'єктом права. В теорії оперативного управління обґрунтоване право держпідприємства на закріплене за ним майно. Теорія колективу визначала соціально-економічну природу державного підприємства, що послужило надалі відстоюванню прав підприємств у відносинах з іншими державними органами (Венедиктов А.В. «Государственная социалистическая собственность» (1948)). Ці теорії створили тверде підгрунтя для нової школи господарського права, що зародилася в кінці 1950-х, в її боротьбі за розширення господарської самостійності державних підприємств, початок чому поклав А.В. Венедиктов.

Продовжувачі справи А.В. Венедиктова В.В. Лаптєв і В.К. Мамутов розвинули вчення про державне підприємство, протиставивши адміністративістській концепції державного підприємства як державного органу господарсько-правову теорію державного господарського органу, який наділений господарською компетенцією (теорію господарської правосуб'єктності державних підприємств), яка відзначала наявність у вертикальних відносинах взаємних прав і обов'язків і дозволяла відстоювати права державних підприємств у відносинах з вищестоящими державними органами (право вимагати відшкодування збитків, завданих при дачі обов'язкових вказівок тощо). Постійно підкреслювалася необхідність прийняття Господарського кодексу і обмеження всевладдя міністерств і відомств.

Після переходу до ринку основну увагу реформаторів було зміщено на приватизацію та забезпечення ефективного функціонування приватного сектора економіки. Концепція державного підприємства стала піддаватися впливу з боку загальної ринкової концепції підприємства, що виходить зі всевладдя власника або засновника підприємства, що вело до відтворення недоліків централізовано керованої економіки доперебудовного радянського періоду. Права державних підприємств виявилися значно вужчими навіть порівняно з Положенням про соціалістичне державне виробниче підприємство 1965 року, також і порівняно із Законом про державне підприємство (об'єднання) 1987 р. Загальна тенденція на розширення прав підприємств в нових економічних умовах фактично не поширилась на державні підприємства, незважаючи на гасла про лібералізацію і на те, що в зарубіжних країнах має місце законодавча практика забезпечення господарської самостійності державних підприємств. Обґрунтоване у зв’язку з  переходом до ринкових умов право господарського відання на практиці більше тяжіло до права оперативного управління, ніж до забезпечення господарської самостійності державних підприємств.

В той час як КНР, навпаки, продемонструвала успішне застосування теорії оперативного управління А.В. Венедиктова в умовах ринкової економіки, вийшовши на друге місце по ВВП у світі, багато в чому завдяки крокам, спрямованим на посилення господарської самостійності державних підприємств, розширення їх прав. У розвиток теорії оперативного управління в КНР обґрунтовано право господарювання державних підприємств, що виникає на основі загальнонародної власності. І цей досвід підтверджує думку, яка висловлювалася господарниками в кінці 80-х – початку 90-х рр., що треба не ламати, а вдосконалювати правове регулювання господарської діяльності.

Не можна вважати виправданими підтримувані цивілістами фундаменталістські гасла про передачу державних підприємств у приватну власність, про їх нібито неефективність. Буде помилкою недооцінювати роль державної власності, оскільки тільки з ними можуть зв'язуватися надії на стратегічний прорив національної економіки в глобальний економічний простір. Рішення поставлених завдань потребує адекватної реструктуризації державних підприємств та необхідних організаційно-господарських заходів з боку держави. У ході пошуку способів захисту в нових економічних умовах інтересів держави як власника, з одного боку, в поєднанні із забезпеченням господарської самостійності державних підприємств, з іншого, в рамках останньої господарсько-правової школи обґрунтовано правову інституційну теорію підприємства (С.М Грудницька). В її рамках підтримано трактування теорії державного органу (А.В. Венедиктов) як державного господарського органу (В.В. Лаптєв, В.К. Мамутов) та надано пропозиції у розвиток теорії оперативного управління і теорії колективу А.В. Венедиктова.

У відгуках з приводу творчої спадщини А.В. Венедиктова як «відбиток історичної обмеженості» розцінюється те, що за фігурою державного підприємства А.В. Венедиктов бачить не тільки колектив його працівників, але народ в особі загальнонародної держави (загальнонародний колектив). Разом з тим висновки про «навмисну штучність» поспішні вже тому, що в конституціях сучасних держав закріплюється єдність народу та держави, що володіють єдиним суверенітетом. принцип єдиного суверенітету народу і держави, тобто з повним правом можна говорити про діяльність народу в організаційно-правовій формі держави. Сама ж ідея загальнонародного колективу дуже важлива, дозволяє враховувати національну волю і інтереси у формуванні системних інтересів і волі підприємства як правового інституту. Насамперед це стосується державного підприємства, але не тільки. Вона може бути застосована і до інших підприємств, в першу чергу публічним акціонерних товариств, інших публічних підприємств, приватизованих підприємств.

А.В. Венедиктов – великий вчений, який зробив неоціненний внесок у скарбницю традиційної правової думки, властивої східній гілці континентального права, яка в науці західноєвропейських країн представлена германістами, а в радянській та пострадянській науці – господарниками). Величезне значення постаті А.А. Венедиктова в тому, що він в переломний для нас час вніс неоціненний вклад у збереження в науці традиційного менталітету, який у дореволюційний період відстоювався слов’янофілами. По суті, А.В. Венедиктов вперше створив теоретичну базу для традиційного забезпечення свободи в умовах сучасної, складноорганізованої економіки, заклав фундамент правового забезпечення централізованої економіки і «першу цеглину» у фундамент правового забезпечення змішаної економіки. Ідеї А.В. Венедиктова здобули світове значення. Під впливом радянського досвіду у другій половині ХХ століття у західноєвропейських країнах формувалася синдикалістська концепція державного підприємства, впроваджувалися синдикалістські елементи управління підприємствами приватного сектора (великими акціонерними товариствами) тощо. Про західну і східну гілки в традиції континентального права, прорив східної ідеї у західний простір і сформовані на її основі категорії соціальної правової держави, соціально орієнтованої економіки, державного регулювання ринкової економіки, які успішно практикуються на Заході, починаючи з середини ХХ століття, див. «традиція континентального права».

Див. також Лаптєв Володимир Володимирович, Мамутов Валентин Карлович, кваліфікація підприємства як суб’єкта або об’єкта права, співвідношення понять «підприємство» і «юридична особа».

Літ: Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность/ А.В. Венедиктов. – М.–Л.: Изд–во АН СССР, 1948. – 839 с.; Грудницкая С.Н. Анатолий Васильевич Венедиктов (1887-1959): великий сподвижник / С.Н. Грудницкая // Економіка та право. – 2013. – № 1 (35). – С. 166-173.;  Грудницкая С.Н. Хозяйственная правосубъектность государственных предприятий: проблемы теории и практики [Текст] : монография / С.Н. Грудницкая ; Нац. акад. наук Украины, Ин-т экономико-правовых исслед. - Донецк : Юго-Восток, 2011. - 428 с.; Господарська правосуб'єктність державних підприємств [Текст] : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.04 / Грудницька Світлана Миколаївна; НАН України, Ін-т екон.-прав. дослідж. - Донецьк, 2012. - 34 с.; Иоффе О.С., Райхер В.К., Толстой Ю.К. Анатолий Васильевич Вене­диктов (Очерк жизни и деятельности). – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1968; Толстой Ю.К. Анатолий Васильевич Венедиктов (1887-1959) // Правоведение. – 1976. – №1. – С. 80-90; Толстой Ю.К. Концепция А.В. Венедиктова о праве собственности и современность / Ю.К. Толстой // Правоведение. –1988. – № 2. – С. 15 –27; Иванов И.А. Ученый и власть. Жизнь и деятельность А.В.Венедиктова (1887-1959) / А.А.Иванов // Венедиктов А.В. Избранные труды по гражданському праву: в 2-х томах. Т.1. – М.: Статут, 2004. – С.7-68.

С. М. Грудницька