"Мова ненависті" у соціальних мережах: перспективи правової регламентації

Кроки до сталого розвитку

Грудницька С.М.

Переверзєва Л.О.

Титова О.В.

«МОВА НЕНАВИСТІ» У СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ: ПЕРСПЕКТИВИ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ

 Утвердження принципів толерантності у суспільному та політичному житті є важливим показником рівня розвитку будь-якої країни, так і негласним критерієм інтеграції у європейське співтовариство. А сам рівень толерантності є  сигналом про моральну готовність громадян країни до співпраці зі світовою спільнотою на засадничих для неї принципах. Копенгагенські критерії членства в Європейському союзі  передбачають про стабільність інститутів, що гарантують повагу до прав людини.

У 2017 році в  Європі на законодавчому рівні започатковано впровадження організованої протидії застосуванню «мови ненависті» у соціальних мережах. Прийнятий у Німеччині Закон про ненависть в Інтернеті  (NetzDG law) встановлює відповідальність за застосування «мові ненависті» в соціальних медіа (Facebook, Twitter, YouTube). В обґрунтування доцільності унормування використання «мови ненависті» німецькі вчені  використовували дані про поширення інформації у Facebook та статистику адвокатів щодо злочинів проти іноземців, вказуючи на взаємозв'язок між збільшенням агресивних повідомлень, націлених проти іноземців, і реальними інцидентами проти біженців - на кожні чотири повідомлення припадає один злочин (дані з ресурсу ZN,UA).

Проблематика контролю за застосуванням «мови ненависті» є актуальною і для України, з урахуванням того, що риторику ненависті окремі сили намагаються використовувати у власних політичних цілях або в контексті гібридної агресії. Використання мови ворожнечі ослаблює згуртованість суспільства та підриває суспільну стабільність, що робить Україну більш уразливою. З іншого боку – відсутність належної реакції держави на використання мови ворожнечі свідчить про недостатню готовність гарантувати повагу до прав людини, що є необхідною умовою інтеграції до європейської спільноти. Отже, питання протидії застосуванню «мови ненависті» у соціальних мережах виходить на порядок денний і в Україні.

Яким має бути законодавче регулювання у цій сфері, як знайти баланс між захистом від «мови ненависті» та свободою слова – ці питання ще потребують додаткового обговорення. Однак вже сьогодні у якості першого кроку можна сформулювати окремі положення, які можуть бути покладені в його основу.

Щонайперше слід виходити з того, що метою прийняття закону є попередження неконтрольованого поширення інформації, що розпалює ворожнечу між соціальними групами та здатна призводити до соціальних катаклізмів. З урахуванням досвіду країн ЄС, дію закону доцільно поширити  на соціальні мережі, які налічують понад 2 млн зареєстрованих користувачів в Україні, призначені для публічного спілкування, та на контент масового поширення. Дія Закону не поширюється на сайти із журналістським і редакційним контентом, а також на платформи, призначені для індивідуального спілкування.

Контролю та попередженню поширення підлягає інформація із застосуванням мови ненависті, якщо така інформація має потенціал розпалювання ворожнечі між  соціальними групами. Зведена в ранг світогляду ксенофобія (від грец. Ξένος - чужий + φόβος – страх; страх або ненависть до кого-небудь або чого-небудь чужого; сприйняття чужого як небезпечного і ворожого) може стати причиною ворожнечі за принципом національного, релігійного або соціального розподілу людей. Тобто цим законом має заборонятися використання мови ненависті щодо широкого кола осіб.

За основу у визначенні мови ненависті пропонується взяти Рекомендацію Ради Європи щодо «мови ненависті» №97 (20), доповнивши перелічені в ній категорії переселенцями: «Мова ненависті - усі види висловлювань, які поширюють… расову ненависть, ксенофобію, антисемітизм та інші форми ненависті, викликані нетерпимістю, в тому числі…у формі агресивного націоналізму і етноцентризму, дискримінації меншин і ворожого ставлення до них, а також іммігрантів» та переселенців.

Пропонується законодавчо встановити обов’язок великих компаній (володільців соціальних мереж, що мають понад 2 млн зареєстрованих користувачів в Україні, далі – компанії) щодо регулювання поширення інформації в соціальних мережах. Компанії отримують великі прибутки від соціальних мереж і мають нести соціальну відповідальність за забезпечення суспільної корисності інтернет-ресурсу  і юридичну відповідальність за попередження поширення суспільно небезпечної інформації. Такі компанії мають публічну правову природу і регулювання поширення інформації в соціальних мережах є їх правовим обов’язком*. Цей  обов’язок полягає в сприянні реалізації та захисту суб’єктивних прав, свобод, інтересів фізичними та юридичними особами та попередженні зловживань.

Зазначені компанії визнаються суб’єктами публічних повноважень і несуть відповідальність за неналежне виконання публічних функцій. При цьому об’єктом юридичної відповідальності слід вважати як дії, так і бездіяльність великих компаній як суб’єктів публічних повноважень. В умовах громадянського суспільства публічні повноваження не є виключною прерогативою держави, а розподіляються між різними інститутами громадянського суспільства, що здійснюють публічні функції, і держава є лише одним з них. Тому невиправданими є сумніви у правовій обґрунтованості «перекладання відповідальності» на компанії.

Публічні повноваження по виконанню публічної функції масового поширення інформації мають включати як обмеження незаконного контенту, так і створення умов для задоволення правових інтересів у соціальних мережах, попередження зловживань та припинення правопорушень. Публічний правовий обов’язок –  сприяння формуванню доброчесної громадської свідомості та заохочення добропорядної поведінки у соціальних мережах, створення умов для мотиваційних зрушень у суспільно-корисному напряму. При цьому основний акцент має припадати на примноження «добра» (сприяння формуванню суспільно корисних тенденцій), а не боротьбу зі «злом» (присікання суспільно небезпечних тенденцій), хоча остання й має незамінне значення.

Безпідставними були б звинувачення у обмеженні свободи слова через встановлення обмежень на «мову ворожнечі», адже свобода гарантована кожному громадянинові одночасно, і тому свобода одного закінчується там, де починається свобода інших, що робить підтримання правопорядку шляхом обмеження неправової (протиправної) поведінки необхідністю. Дотримання свободи інших – конституційний обов’язок кожного громадянина, забезпечення свободи кожного – конституційний обов’язок держави, регулювання відносин у соціальних мережах – правовий обов’язок їх володільців.

Регулювання має бути спрямоване на формування та підтримання розумного балансу в реалізації прав і свобод в Україні. При цьому автоматичне видалення протиправного контенту слугує забезпеченню принципу верховенства права. Кожний має право на фізичну і психічну недоторканність.

Закон не повинен робити виключення й для неконтрольованого поширення інформації зі здоровими світоглядними орієнтирами (ненависть до ненависті не може переходити межі, де закінчується любов до людей, починається розпалювання ворожнечі між соціальними групами, виникає загроза соціальних катаклізмів). В умовах, коли підбурювання і екстремізм ставлять під загрозу єдність України,  публічні заяви, які ображають соціальні групи та розпалюють ворожнечу по відношенню до них, є неприпустимими, що робить необхідністю встановлення спеціального регулювання щодо обмеження поширення відповідної інформації у соціальних мережах.

Можна пропонувати накладення значних штрафів на компанії (у Німеччині вони складають від 500 000 евро до 5 млн евро). З іншого боку, розмір штрафів, що накладається на компанії, повинен знижуватися пропорційно розміру витрат на формування суспільно корисних тенденцій в соціальних мережах.

Серед мір правового регулювання регулюючого впливу компаній, які доцільно передбачити у вітчизняному законодавстві, з урахуванням німецького досвіду та наших потреб, доцільно передбачити:

заохочення конструктивної онлайн-реакції на ненависть створенням можливостей для заробітку на цьому та забезпеченням доступності відповідного процесу;

доступний процес подання скарг на протиправний контент;

невідкладна перевірка скарг і видалення «явно незаконного»  контенту, протягом 24 годин з моменту отримання скарги, а спірного контенту, протиправність якого потребує додаткової перевірки, протягом 7 днів, якщо з правоохоронними органами не узгоджено більш тривалий термін або скаргу не передано у міжмережевий орган саморегулювання, визнаний і регульований державою;

користувач, що розмістив спірний контент, має право на інформацію про хід розгляду питання, запит обґрунтувань і право на відповідь,       обов’язок Компанії активно шукати інший незаконний контент та невідкладно видаляти його;

заявник має бути проінформований про результати розгляду своєї скарги;

збереження видаленого або блокованого контенту для доказів протягом 10 тижнів (в рамках Директив 2000/31 / ЄС і 2010/13 / ЄС);

доступний процес подання скарг не протиправне видалення (блокування) контенту, їх невідкладна перевірка та поновлення протиправно видаленого (блокованого) контенту протягом 7 днів;

право оскарження дій компанії до Міністерства юстиції України, яке надає для цієї мети онлайн-форму;

право на оскарження дій компанії в суді, накладення штрафів за протиправно видалений контент і відшкодування шкоди заявнику у розмірі, встановленому судом, але не менш ___ прожиткових мінімумів громадян;

право громадян, громадських та інших організацій (фізичних і юридичних осіб) звертатися до суду з позовами в інтересах держави та суспільства;

обов’язок провайдерів соціальних мереж призначати уповноваженого представника в Україні;

особа, уповноважена на представництво інтересів в правоохоронних органах і судах, має відповідати на запити інформації протягом 48 годин;

контроль обробки скарг керівництвом соціальної мережі шляхом щомісячних перевірок, невідкладне усунення виявлених організаційних недоліків;

направлення кожні півроку осіб, відповідальних за розгляд скарг, на навчання і підвищення кваліфікації;

піврічна звітність компанії про розгляд скарг на протиправний контент, якщо отримано понад 100 скарг на рік, з докладним описом того, скільки повідомлень видалено і чому, та щоквартальна звітність про співробітників, відповідальних за видалення і блокування протиправного контенту;

штрафи за адміністративні правопорушення - порушення процедури подання звітів, розгляду скарг, контролю розгляду скарг, неусунення або несвоєчасне усунення організаційних недоліків, невиконання запитів про надання інформації, незабезпечення організації навчання, непризначення внутрішнього представника в Україні;

правопорушення тягне за собою адміністративну відповідальність і в разі, якщо його вчинено за межами країни;

та інше.

 _______________

 *Поняття «публічний» (від лат. “publicus” - суспільний, народний)  слід розуміти як «відкритий», «гласний», «суспільний» (Словник іншомовних слів / [за ред. члена-кореспондента АН УРСР О.С. Мельничука]. - К., 1977. - С.560). 

Для правового регулювання у публічній сфері характерним є зобов’язання, тобто накладення на суб’єктів публічного права обов’язку діяти в певному напрямку для досягнення тієї чи іншої мети. (Основи адміністративного судочинства та адміністративного права : навч. посіб. / В. Б. Авер’янов, Н. В. Александрова, О. А. Банчук; за заг. ред. Р. О. Куйбіди, В. І. Шишкіна. - К., 2006. - С.104-105).

 У публічно-правових відносинах вимогам суспільного обов’язку підпорядковані публічні права як органів державної влади, інших суб’єктів публічних повноважень, так і фізичних та юридичних осіб. Ознакою публічності правовідносин є наявність у цих відносинах такого елемента, як правовий обов’язок. Публічне право висуває свої вимоги до посадових осіб і громадян задля загального блага й, таким чином, примушує їх покладати в основу своєї публічної діяльності суспільний обов’язок. Цей момент обов’язку не виключає більшого чи меншого простору, який надається нормами публічного права учасникам правовідносин. Власне можливість використовувати публічне право у більшому чи меншому обсязі або ж зовсім його не використовувати підпорядкована саме правовому обов’язку (Елистратов А. И. Основные начала административного права / А. И. Елистратов ; вступ. слово В. В. Коноплева — Симферополь, 2007. –  Серия «Классика конституционного и административного права». – С. 145-146).

Публічний правовий обов’язок передбачений законодавством із метою забезпечення досягнення конкретного суспільно-державного результату - задоволення правових інтересів та створення певних благ. Ці інтереси є неоднорідними й нерідко можуть суперечити один одному (інтереси держави - інтересам територіальної громади, інтереси територіальної громади - інтересам конкретної особи тощо). Правовий інтерес може бути визначений як прагнення забезпечити блага, які мають загальносуспільне значення, тобто блага, що є важливими не для однієї особи, а для значної кількості людей (Основи адміністративного судочинства та адміністративного права : навч. посіб. / В. Б. Авер’янов, Н. В. Александрова, О. А. Банчук ; за заг. ред. Р. О. Куйбіди, В. І. Шишкіна. - К., 2006. - С. 105).

Публічно-правові відносини - це завжди суспільні відносини, урегульовані нормами публічного права, основною ідеєю якого є забезпечення гармонії та згоди у суспільстві, балансу інтересів особистості, колективів, спільнот та суспільства в цілому, стабільності держави та її інститутів, стійкості основ економічного та соціального розвитку (Тихомиров Ю. А. Публичное право : учеб. / Ю. А. Тихомиров. — М., 1995. - с. 32).

Будь-які публічно-правові відносини являють собою соціальні зв’язки, у яких суб’єкти цих відносин через взаємні поступки намагаються реалізувати власний правовий інтерес. Публічно-правові відносини виникають і поширюються у суспільстві або його значній частині. При цьому не обов’язково їх учасником має бути орган державної влади чи інший суб’єкт владних повноважень, що учасниками цих відносин можуть бути й виключно фізичні та юридичні особи (Бевзенко В.М. Публічно-правові відносини: сутність та ознаки // Право і безпека. – 2009. - №1. – С.6-12. Бевзенко В.М. Класифікація та деякі особливості суб’єктів владних повноважень // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2009. - №44. – С.147-152).