Політичний підтекст реформ

У нинішній владі “реформами” не займається лише лінивий.

“Я б в реформаторы пошел – пусть меня научат”! - таке саркастичне гасло, перефразовуючи Самуїла Маршака, можна було б взяти на озброєння реформаторському оточенню Януковича. Принаймні, воно відображало б підхід, із яким ставляться до своїх реформ самі реформатори. Адже у нинішній владі “реформами” не займається лише лінивий.

Азаров із Клюєвим реформують економіку, Тігіпко із Надрагою реформують соціальну сферу, Табачник реформує освіту, Присяжнюк – сільське господарство. Пшонка і Могильов посилено боються із коррупцією. Ну, а Янукович курує здійснення реформ. Причому, як не дивно, у голові керівника держави мало не щотижнево “визрівають” все нові й нові реформи. Ньюз-мейкери від влади вже нарахували понад 20 “структурних реформ”, які чи то плануються, чи то втілюються в життя. Причому спікери влади говорять про реформи майже постійно, повторюючи це слово ледь не у кожному реченні.

Здавалося б, чому питанню реформ присвячено так багато загальних слів? І чому про них більше говорять, ніж реально втілюють? Відповідь очевидна: просто жодних реформ насправді не відбувається. Ерзац-реформи, а точніше розмови про них, є суцільною піар-технологією, спрямованою на те, щоб пояснити невдачі, помилки і прорахунки влади та надати суспільству хоч якусь відпвідь на сакраментальне питання, чому “покращення життя” не наступає вже більше року?

Очевидно, що реформи країні потрібні і навіть необхідні. За оцінками спеціалістів, основні фонди промислових підприємств застаріли на 80%. Потребують модернізації газотранспортна система, “Укразалізниця”, телекомунікаційні мережі. У більшості великих міст до межі зношена інфраструктура. Лише декілька трас відповідають європейським автодорожнім стандартам.

Проте для того, щоб змінити цю ситуацію, потрібно проводити справжні реформи, а не підміняти їх гучними словами і половинчатими заходами. Реформи портебують політичної мужності і вольових вчинків, а не пустих розмов, які більше нагадують виправдання за власну нездатність не те що до реформування, а й просто до управляння країною.

Реформа – це запровадження змін, які сутністно змінюють суспільні відносини, виробничі механізми або державно-політичну систему. З огляду на це визначення жодну з 21 “структурної реформи” Януковича не можна назвати реформою по суті, за її змістом. Які сутністі суспільні відносини змінює адміністративна реформа? Жодних, адже не запроваждується нічого нового у системі державного управління, реально не підвищується контроль громадян за ухваленням важливих рішень, не підвищується рівень публічності та відкритості у роботі державних органів. Отже, дії Януковича в адміністративній сфері не є реформою. Їх набагато влучніше можна описати поняттями скорочення і кадрові перестановки у президентському оточенні.

Далі, соціально-економічний блок реформ. Очевидно, що не є реформою просте підвищення пенсійного віку чи житлово-комунальних тарифів, так само як не є продовольчою реформою зростання цін на гречку. Так, пенсійна реформа мала б змінювати самі підходи та принципи пенсійного забезпечення. Проте наразі у влади немає навіть чіткого бачення, концепції пенсійної реформи. Є старі напрацювання ще кучмівських часів, потуги до імітації суспільного обговорення із проведенням парламетських слухань та розмови про запровадження накопучивальної системи, яку поки що ніхто не знає, як вводити.

Те саме стосується житлово-комунальної реформи. Є ідея ввести пеню за несплату комунальних тарифів. Самі тарифи вже декілька разів суттєво підвищувалися. Проте цілісного бачення реформи ЖКГ, яка, очевидно, необхідна з урахуванням знощеності комунікацій і застарілості обладнання, немає. Натомість суспільство годують суцільними розмовами про те, що реформа нібито готується десь там у надрах Кабміну.

Візьмемо фінансово-економічний блок реформ. Чи є реформою податкової системи ухвалення Податкового кодексу? Очевидно, ні. Адже кодекс лише суттєво розширює права податківців стосовно бізесу, збільшуючи можливості для адміністративного тиску цілком у стилі управління та бачення фінансової політики представниками нинішньої влади. Проте Податковий кодекс сустнісно не змінює відносини між бізнесом і державою, не перетворює їх на партнерів, використовуючи голосне формулювання провладних спікерів. Зрештою, Податковий кодекс не створює для бізнесу таких фінансово-економічних умов, коли б податки було платити вигідно, а бізнесмени б чітко усвідовлювали, що заплатити податки, а не ухиятися від них – це не лише чесно і законно, а ще й цілком економічно доцільно. Наразі таких умов не створено і ніщо не вказує, що Податковий кодекс переглядатиметься у цей бік.

Продовжуючи перелік ерзац-реформ, можна констатувати, що не є реформами встановлення президентського контрлю над судовою владою, так само як мало нагадує конституційну реформу напівлегітимне поврнення до Основного Закону 1996 року і створення Конституційної асамблеї як органу, покликаного не розробляти текст нової Конституції, а слугувати виправданням перед Венеціанською комісією для можновладнців.

Зрештою, можна дати піарникам Януковича одну пораду. Переслідування опозиціонерів, тиск на правозахисників і громадянське суспільство та свавілля міліції теж можна віднести до реформ. І назвати це все реформою прав людини. У нинішніх умовах, коли влада взяла за правило подвійні стандарти в інформаційній політиці та вже звикла говорити на чорне “біле”, введення терміну “реформа прав людини” у словник публічних адвокатів Януковича виглядало б вельми дотепно.

Не хочеться наврочити, але реформи Януковича цілком можуть закінчитися так само, як реформи Столипіна у Росії на початку минулого століття. Адже тоді також були намагання щось змінити у політично та соціально-економічно відсталій державі. Проте реформи Столипіна так і не призвели до зміни сутнісних відносин у суспільстві, не торкнулися економічних і політичних основ, з рештою лише посиливши соціальне невдоволення монархією Романових. Нинішні реформи в Україні так само не торкаються політичних і економічних основ, тому лише посилюють розчарування людей у владі, поступово підвищуючи градус соціального напруження.

Проте влада, схоже, не сильно зважає ані на якість реформ, ані на реакцію на них суспільства. Адже основним, якщо не єдиним завданням цих реформ є окозамилювання, створення інформаційного фону, тла, на якому влада могла б почуватися у штучно створеному, віртуальному спокої, продовжуючи працювати на себе, обслуговуючи свої чи олігархічні інтереси і не зважаючи на потреби країни та суспільства.

Однак реформи як піар-технологія дедалі більше починають викликати відразу у активної частини громадян. За розмовами про зростання ВВП чи віртуальний підйом економіки неможливо приховати цілком реальне погіршення життя, з яким стикається у буденному житті майже кожна людина. І коли кількість громадян, для яких політичний підтекст реформ є очевидним, стане критичною, віртуальний реформаторський замок може рухнути в один день. Якщо, звичайно, влада не почне справжні реформи замість поверхневих заходів із голосним інформаційним супроводом. Проте віриться у це з кожним днем усе менше...

Олексій Краснопьоров, політичний консультант