Безпорадність квазі-авторитаризму

Для позначення режиму Януковича пропонуємо використовувати термін «квазі-авторитаризм».

Нещодавно автор цих рядків обґрунтовував, що режим Януковича є авторитарним. Однак після більш детального аналізу можна прийти до висновку, що це не зовсім авторитаризм. Адже за усіх проявів авторитаризму – необґрунтованої централізації влади, утисків свободи слова, обмеження громадянських свобод, засилля правоохоронних органів та утисків опозиції – цей режим все ж не є повністю авторитарним у академічному сенсі поняття «авторитаризм». За режиму Януковича все ж існує опозиція. Нехай обмежена. Нехай слабка і дезорганізована. Нехай опозиція без ідей і чіткої програми, альтернативної владній. Але опозиція, яка-не-яка, все ж існує. А наявність навіть гіпотетичної політичної альтернативи все ж не дає нам права стверджувати, що політичний режим, при всій його схильності до авторитаризму, є абсолютно авторитарним.

Тому для позначення режиму Януковича пропонуємо використовувати термін «квазі-авторитаризм». Адже саме він відображає прагнення режиму нинішнього президента стати авторитарним і водночас його цілковиту безпорадність – і в намаганні контролювати суспільство, і в декларативному прагненні модернізовувати країну та проводити реформи.

Суть питання полягає в тому, що квазі-авторитаризм Януковича є абсолютно неефективним, а краще сказати – цілковито безпорадним.

Іноземний досвід показує, що авторитаризм, як правило спирається на два основних базиси, без яких його існування, принаймні відносно тривале, стає неможливим. Це наявність матеріальних ресурсів та підтримка населення. Причому підтримка населення, як правило, забезпечується за рахунок наявності матеріальних ресурсів.

Класичний приклад існування такого авторитаризму – Росія. Там за рахунок наявності значних покладів нафти і газу влада має змогу купувати підтримку населення, забезпечуючи для громадян відносну стабільність і відносний матеріальний добробут. Таким чином забезпечується ілюзія стабільності. І навіть ілюзія політичної та економічної міці.

Очевидно, що це шлях «внікуди». Адже країна не реформується та відстає від своїх світових конкурентів на економічному, культурному, освітньому і, найважливіше, технологічному рівні. Проте сьогодні і в середньостроковій перспективі це дає і поки що даватиме можливість купувати довіру населення, консервуючи ситуацію. По суті, там відбувається обмін політичних свобод на відносну ілюзію економічних статків і добробуту.

Схожу модель, судячи з дій нинішньої влади, хотів би запровадити Янукович в Україні. Він прагне обміняти свою «стабільність і добробут» на несвідому відмову громадян від політичних прав і свобод. До речі українське суспільство, мусимо визнати, мабуть, погодилося б на такий бартер. Принаймні до таких висновків підштовхує те, що Януковича із його гаслами і обіцянками обрали президентом, а у перші місяці каденції його навіть підтримувало до половини громадян.

Однак квазі-авторитаризм Януковича виявився абсолютно безпорадним. По-перше, він не спирається і не може спиратися на матеріальні ресурси. Адже в Україні немає ані великих покладів сировини, достатніх для масштабного експорту, ані високих технологій, які були б ексклюзивними, а отже рентабельними для так званого «експорту інтелекту». Економіка працює екстенсивно, переважно за рахунок колишніх досягнень. Інновацій не здійснюється. Тому для моделі нинішньої української економіки досить вдало підходить вислів із книги Віктора Пєлєвіна «Generation P»: «Совок сегодня не производит ничего, кроме бабла…».

У таких умовах, вочевидь, модель обміну політичних прав і свобод на «стабільність і добробут» абсолютно неможливо. Проте обіцянки роздані, а гасла вивішені. І суспільство необережно повірило в ці гасла і обіцянки під час виборів. Тому необхідно щось робити. Саме тому спікери від влади майже як мантру повторюють завчені тексти про здійснення реформ та модернізацію країни. Адже це єдиний шлях і спосіб пояснення того факту, що політичні і в цілому громадянські свободи суттєво обмежені, а «покращення життя вже сьогодні» так і не настало.

Будемо об’єктивні: реформи і модернізація – це, дійсно, саме те, що вкрай необхідно сьогодні країні. Це єдиний шлях виходу із економічної та соціально-політичної кризи, що дедалі поглиблюється. Проте країні потрібні реформи і модернізація, а не пусті, бездіяльні і безвідповідальні розмови про них, якими займається нинішня влада.

А влада і особисто Янукович виявилися цілком безпорадними у здійсненні реформ. Не розуміючи сутності управління країною, сприймаючи країну як велику автобазу, вони просто нездатні ані розробити, ані тим паче втілити адекватну стратегію реформування.

Очевидно, це біда країни і суспільства. Проте це і біда особисто Януковича і його команди. Адже не маючи матеріальних ресурсів і будучи нездатними створити їх, реформувавши економіку, вони не здатні втілити омріяний ними бартер «свободи в обмін на добробут». А без реалізації цього бартеру квазі-авторитаризм нинішньої влади приречений на провал. І падіння рейтингів Януковича і Партії регіонів – найкраще цьому підтвердження.

Олексій Краснопьоров, політичний консультант