Неекономна економіка

Розширений вариант блогу "Емкая экономика"...

У радянські часи популярним був вислів про те, що економіка має бути економною. І хоча так не було насправді, пропаганда діяла. Зараз ситуація змінилася, проте не кардинально. Економіка залишається вельми витратною і, перепрошуємо за тавтологію, неекономною. А пропаганда щодо економічного використання різного роду ресурсів виробництва діяти перестала. Принаймні, окрім закликів вставляти пластикові віконні пакети, про інші проекти економії наразі нічого не чути.

Українська економіка є однією з найбільш витратних не лише у пострадянському просторі, а й у світі в цілому. Для позначення цієї неекономної витратності ми навіть придумали власний термін – „ємність”. Саме цим економічним неологізмом і позначатимемо вади українського господарства – і у промисловості, і в аграрному секторі.

Трьома ключовими проблемами вітчизняної економіки є 1) ресурсоємність; 2) енергоємність; та 3) трудоємність. Власне, до цієї тріади вад організації господарства в Україні можна додати ще й четверту, специфічну суто для пострадянських економік, рису – віткатоємність. Також можна говорити ще й про нестачу інтелектоємності у вітчизняній економіці, яка стає на заваді впровадженню інновацій, реформам, модернізації та інтенсифікації розвитку. Проте про все по порядку.

Почнемо з ресурсоємності. Для виробництва кінцевого продукту в Україні витрачається дуже велика кількість первинних ресурсів – від сировини до напівфабрикатів, заготовок тощо. В принципі, ця проблема своїми коренями сягає радянських часів, коли плановий спосіб економічної організації був не здатний прорахувати всі необхідні виробничі затрати до дрібниць. Тому траплялися випадки, коли, наприклад, вироблялися алюмінієві кружки вагою у кілограм. Пити з них, звісно, було незручно. А от здавати їх на металобрухт було вигідно, тому що кружка у крамниці коштувала дешевше, ніж кілограм алюмінію у приймальні металевих відходів. Так і жили. Випускали кружки, а потім збирали їх у населення і переплавляли.

Така ресурсоємність дісталася у спадок українській економіці періоду незалежності. Саме з радянських часів у нас залишилися величезні звалища металобрухту – заводських відходів, які потім почали контролювати бандити, продаючи цей метал назад заводам і поступово перетворюючись на олігархів. Проте це справи днів, що давно минули. Але і зараз проблеми ресурсоємності лишилися. І хоча кричущу безгосподарність подолано, витрати сировини на виробництво є значно вищими, ніж економічно обґрунтовані обсяги.

Великою проблемою тут є і те, що виборництво відбувається на застарілому, а часто і фактично зношеному обладнанні. Наприклад, загальновідомо, що 80% основних виробничих фондів на українських підприємствах перебувають у зношеному стані і функціонують на межі руйнування. Це підводить нас до другої проблеми – величезної енергоємності української економіки. Для прикладу, можна нагадати, що польська економіка у порівнянні на виготовлення одиниці продукції витрачає в кілька разів менше енергії, ніж українська.

Питання величезних енергетичних витрат на виробництво також криється у застарілості засобів виробництва. Адже, скажімо, метал в Україні здебільшого продовжують плавити у доменних печах, від яких європейські підприємства почали відмовлятися із 60-х років минулого століття. А доменне виробництво – дуже енергоємне. Це до слова про пластикові вікна – напевно, не з них треба починати економію енергоресурсів. До речі, проблема енергоємності особливо актуалізується за нинішніх умов, коли ціна на російський газ вже зросла до 420 доларів за тисячу кубометрів, і українська промисловість просто змушена впроваджувати шляхи економії, аби залишатися конкурентноздатною.

Ще одна проблема зайвої витратності і неефективної організації економіки в Україні – трудоємність. Іноді здається, що у нас про раціональне використання людської праці просто не чули! З цього приводу згадується хіба що анекдот: „Збудували міст. Вирішили найняти сторожа, щоб його охороняв. Побачили, що сторожу треба платити зарплату і її хтось має нараховувати. Найняли бухгалтера. Побачили, що всім цим має хтось керувати. Найняли директора. Потім виявилося, що на трьох працівників іде велика перевитрата грошей, і вирішили оптимізувати штат. Звільнили сторожа”.

В принципі, в українській економіці праця організовується саме таким чином, як і в анекдоті. Проте найбільше це стосується не промисловості та аграрного сектора, а сфери обслуговування і офісної роботи. В українській сфері послуг працює безліч людей із цікавими та красиво названими посадами, які позбавлені особливого смислу і функціонального навантаження – менеджери, менчендайзери, адміністратори тощо – завдання цих людей переважно зводяться до розставляння товарів на полиці. Тож залишається лише ввести до переліку посад ще одну – менеджер по клінінгу, аби красиво описати функції прибиральників.

Нарешті, перераховані вади нашої „ємної” економіки накладаються на її просто страшенну відкатоємність. За рівнем корумпованості ми вже давно відкинуті на рівень країн так званого „третього світу”. Через „відкати” чиновникам і різноманітним „дахам” українська економіка втрачає величезні гроші – її тіньова сторона, за деякими оцінками, сягає 50%. І це ще один важливий виклик для інтенсифікації економічного розвитку. Адже зараз українська економіка розвивається екстенсивно – за рахунок старих ресурсів і без впровадження будь-яких суттєвих інновацій. Якщо в певних секторах і є зростання, то воно суто механічне. На довго такої моделі розвитку не вистачить.

До речі, причиною екстенсивності економічного розвитку є як раз нестача інвестицій у залучення в економіку інтелектуальних ресурсів, які були б здатні до інноваційної діяльності та могли реально втілювати модернізацій ні проекти.

Тож наразі для української економіки найважливішим є позбавитися своїх „ємностей” за рахунок дієвого впровадження інноваційних проектів та забезпечення інтенсивного, а не екстенсивного способу розвитку. В іншому разі неекономна економіка з кожним роком відкидатиме країну все далі назад від цивілізованого світу і сучасних способів господарювання.