Війна за могили

...коли живі грають із пам'яттю про мертвих

Антон Павлович Чехов свого часу писав: „От кажуть, що людині потрібно лише два аршина землі. Проте два аршина землі потрібно не людині, а трупу. Людині ж потрібне весь світ”. Довільний переклад класика автором цих рядків як ніколи своєчасно демонструє перипетії, які сталися у перший пленарний тиждень останньої сесії парламенту VI скликання.

Деякі українські політики не читали Чехова. А якщо і читали, то не дуже над ним замислювалися. У принципі, переважну більшість політикуму важко запідозрити не те що в думках про цілий світ, а навіть про свою країну і людей, які в ній живуть. Тож у день відкриття сесії вони вирішили зосередитися не на розв’язанні нагальних проблем живих, а на іграх із пам’яттю мертвих, а саме на аршинах землі, тобто на могилах предків.

Спочатку комуніст Петро Симоненко вніс законопроект про внесення змін до статті 297 Кримінального кодексу – про посилення кримінальної відповідальності за наругу над пам’яттю радянських воїнів визволителів. У відповідь інший „ідейний борець”, тільки вже з „націонал-демократичного”, чи як там вони себе називають, табору В'ячеслав Кириленко вніс альтернативний законопроект щодо внесення змін до тієї ж статті Кримінального кодексу – про посилення кримінальної відповідальності за наругу над могилами учасників боротьби за свободу і незалежність України, поховань жертв репресій і геноциду. Звісно, обидва законопроекти не знайшли підтримки у сесійній залі.

Проте поговорити з цього приводу хочеться дещо про інше. Про дикість підходів окремих політиканів, політичні ігри із пам’яттю предків та маніпуляції із ставленням до історії. Ну, і взагалі про варварське ставлення до чутливих для суспільства питань і намагання робити самопіар на тому, що повинно охоронятися не стільки законом, скільки нормами моралі і духовними цінностями.

Вочевидь, „ідейні борці” за могили не тільки не читали Чехова, а навіть не дивилися чудовий фільм Михалкова „Дванадцять”. Інакше вони напевно запам’ятали чудову фразу з цієї стрічки: „Думати треба не про мертвих, а про живих”. У нас же вийшло абсолютно навпаки. Говорять про мертвих, граючи почуттями живих. Хоча в сутності і на пам’ять мертвих, і на долі живих плюють. Отакий парадокс правил дешевого піару на псевдо-ідеололії.

А фільм все ж даремно не подивилися. Принаймні один з учасників драми мав би добре пам’ятати висловлювання Леніна: „Найважливішим з усіх мистецтв для нас є кіно”. А пам’ятає, вочевидь, лише маловідоме продовження цієї фрази: „...тому що тільки воно повністю зрозуміло малоосвіченому робітнику і зовсім безграмотному селянину”. Ну, принаймні, видається, що граючи у війни за могили, ці „ідейні діячі” до нас так і ставляться – як до малоосвіченого плебсу, єдина функція якого – голосувати.

Взагалі, якщо говорити про суть проблеми, тобто посилення відповідальності за наругу на могилами, треба зауважити три принципові речі. По-перше, абсолютно не зрозуміло, що означає „наруга над пам’яттю” – формулювання, яке використовується у законопроектах про внесення змін до 297 статті Кримінального кодексу. Це формулювання видає абсолютну маніпулятивність і штучність ініціативи „борців за пам’ять”. Адже є така підсудне явище як „наруга над могилою”, а „наруга над пам’яттю” – це просто словосполучення із розмитим смислом. І якщо вирішили використати саме його, то очевидно, що насправді ані саму пам’ять, ані могили ніхто захищати не збирався. Просто вирішили попаритися. А що робити – остання сесія. Скоро вибори.

По-друге, в Кримінальному кодексі вже і так передбачено покарання за вандалізм. Тому окремо виносити в спеціальні статті покарання за „наругу над могилами” чи „наругу над пам’яттю” немає жодного сенсу. Треба чітко виконувати діючі закони, і Кримінальний кодекс в тому числі, а не постійно вносити безперервні зміни „заради змін”, які б не виконувалися так само, як не виконуються нинішні законодавчі положення. Причому це широке питання, яке стосується не тільки Кримінального кодексу. Закони треба виконувати, а не редагувати. Як писав Ніколо Макіавеллі, „хорошими є ті закони, які виконуються”.

По-третє, і найголовніше, неприпустимо ділити могили. Не можна захищати тільки пам’ять радянських вояків-визволителів або тільки пам’ять вояків УПА, жертв репресій і Голодомору. Це наша спільна історія, спільна пам’ять, спільні цінності і, зрештою, якщо хочете, – спільні могили. Це в жодному разі не можна ділити. І тим паче низько з загальнолюдської точки зору і безвідповідально з політичних позицій на цьому грати. Не можна любити пів-України! Так, наша історія є неоднозначною. У ній були перемоги і поразки, успіхи і провали. Проте все це наше. Слід пам’ятати, що починаючи це ділити, ми нищимо Україну. Ділячи минуле, ми руйнуємо теперішнє і ставимо хрест на майбутньому.

Тож не треба воювати за могили. Тим більше, що це не щира війна за цінності, а політична вистава для спокушеного глядача. Треба спільно працювати задля створення гідного майбутнього. І значно краще було б, якби „ідейні борці” зайнялися питаннями виконання соціальних зобов’язань держави перед громадянами, пошуком ефективних рішень у складному, але необхідному процесі створення ринку землі, питаннями освіти або захисту української культури. Причому не на словах про використання мови, а на справах – у рішеннях про розвиток вітчизняного кінематографа, книгодрукування, театру.