Український гамбіт чи „ганьбит”?

Куди рухається українська зовнішня політика?

У шахах є доволі розповсюджене поняття „гамбіт”, яке означає навмисний хід, що веде до очікуваної втрати якоїсь не дуже важливої фігури. Такий хід робиться або з метою динамізувати гру, пришвидшити розвиток подій на шахівниці, або з метою здійснення більш далекоглядної і системної комбінації, або ж задля того, щоб спровокувати суперника до ходів, які потім створять на шахівниці ситуацію, вигідну для ініціатора гамбіту. До речі, розрізняють три види гамбіту: коли суперник погоджується прийняти „жертву”, коли він її відхиляє і коли суперник робить хід, який веде до зустрічного гамбіту – тоді вже ви можете приймати або не приймати шахову „жертву” партнера.

Так от, ситуація, в якій опинилася Україна на міжнародній арені протягом кількох останніх місяців дуже нагадує шаховий гамбіт. Тільки він складає вже з десяток ходів і дещо затягнувся. Україна раз-по-раз віддає свої фігури на зовнішньополітичному напрямку, або, як сказав би Збігнев Бжезинський, „світовій великій шахівниці”. Ми поступаємося позиціями, затягуємо переговори, опиняємося на межі „холодного” протистояння. Нас не розуміють, подекуди і дечому навіть просто не сприймають. Проте ми продовжуємо вести свою „гамбітну” зовнішньополітичну партію.

Цікаво, що, за шаховою термінологією, наш „гамбіт” є прийнятим, тобто наші конкуренти і партнери радо приймають всі „фігури”, які їм пропонується збити, приймають наші поступки у позиціях, наші нереалізовані інтереси і втрачені можливості. Однак, попри це ситуація не розвивається за логікою шахів, і ми не отримуємо від „гамбіту” подальших бонусів. Наше геополітичне положення не стає більш міцним, наші міжнародні контакти не стають більш активними, а суперники, конкуренти чи, дипломатичною мовою”, партнери не підставляють свої національні, державні або корпоративні інтереси під удар. Тобто ми граємо в якийсь односторонній і нелогічний „гамбіт”, від якого нічого не отримуємо.

Проте розберемося у зовнішньополітичній ситуації, в якій знаходиться або, краще сказати, в яку потрапила Україна, по порядку. Першим нашим „гамбітом” стали події на європейському напрямку. Оскільки у жовтні так і не відбулася зустріч керівництва України та Європейського Союзу на найвищому рівні, дуже затягнулися переговори щодо підписання Угоди про Асоціацію з ЄС. Зрештою, розслабилися переговорні групи, які займалися узгодженням технічної складової документу, що в підсумку призвело до того, що під час грудневого Самміту Україна – ЄС в Києві Угода не була навіть парафована, тобто попередньо схвалена без підписів. Наслідками останнього стало затягування процесу досягнення та імплементації домовленостей про економічний блок Асоціації – Зону Вільної Торгівлі є ЄС, а також про відтермінування активної фази переговорів щодо іншої, дуже важливої для багатьох пересічних українців теми – спрощення процедури отримання віз і в перспективі введення безвізового режиму з країнами-членами Євросоюзу.

На той момент могло здаватися, що це продуманий хід, адже українські дипломати тоді грали одночасно на двох зовнішньополітичних дошках – західній і східній. Тож можна було припускати, що українське керівництво не хоче дратувати офіційний Кремль надмірним зближенням із ЄС напередодні зими і під час украй важливих для нашої держави переговорів щодо перегляду газових контрактів і зниження ціни на російський газ.

До того ж, видавалося, що офіційний Київ „блефує”, демонструючи Брюсселю зближення із Москвою (зокрема у питаннях Митного союзу та створення наднаціональної організації ЄврАзЕС, де б ключову роль грала Російська Федерація). Цілком логічно було припускати, що, лякаючи ЄС дружбою з нашими східними партнерами, Україна прагнула змусити європейських чиновників піти на більші поступки у питаннях Асоціації. Також можна припускати, що була й інша мета – тиснути на російське керівництво перспективою Асоціації з ЄС, аби отримати від Москви максимальні знижки і поступки у ціні на блакитне паливо”.

Проте гра на двох дошках, здається, наразі закінчується якщо не поразкою, то і без суттєвих успіхів одразу на двох напрямках. Українська дипломатія не потягнула гри із двома рівнозначно сильними і рівнозначно важливими суперниками. Гамбіт не вдався. Наші поступки канули в Лету – зворотних поступок ми не отримали. А найголовніше – втрачено кілька місяців дорогоцінного часу і темп у переговорах.

Так, наразі Україна все ще не отримала знижок на російське паливо і навіть не досягла принципових домовленостей про перегляд формули розрахунки ціни або ж легітимного права закуповувати менші обсяги газу, ніж записано в контрактах (адже загальновідомо, що Україні стільки не потрібно, і країна по суті переплачує ні за що, коли вибирає весь законтрактований обсяг палива). Звісно, переговори продовжуються, однак бюджет країни тим часом витрачається на дорогий газ замість, наприклад, розвитку інфраструктури або соціальних програм. Ініціативи ж зближення з російськими структурами – Митним союзом і ЄврАзЕС – виявилися „мильними бульбашками”, адже вже на рівні вищого керівництва держави заявлено, що Україна не поспішатиме інтегруватися в ці об’єднання.

З іншого ж боку, уповільнилися переговори з Європейським Союзом щодо підписання Угоди про Асоціацію. Наразі вона не тільки не підписана, а й не парафована. Тобто замість поступок від Брюсселя в тексті Угоди, ми отримали просто відсутність цього тексту (тобто сам текст, звісно, є, от тільки підписувати його ніхто не поспішає). Для людей це означає, що вони не зможуть вільно їздити до ЄС навіть у перспективі 4-5 років, а також, що Україна не зможе у найближчому майбутньому вільно торгувати є ЄС, тобто не ростимуть обсяги виробництва, а отже прибутки підприємств і зарплати робітників.