Уряд Азарова 2.0

До другої річниці...

11 березня уряду Миколи Азарова виповнилося два роки. У принципі, влада могла б тішитися з такого показника своєї політичної стабільності. Не багато урядів за часів незалежності України працювали настільки тривалий термін. Хіба що перший уряд Віктора Януковича і другий уряд Юлії Тимошенко.

Проте чи пропрацював уряд ці два роки? Швидше, ці два роки пропрацював не весь уряд, а лише сам прем’єр Микола Азаров. Адже персональний склад Кабінету Міністрів за цей час змінився майже докорінно. З 28 міністрів і віце-прем’єрів, які прийшли працювати у березні 2010 року, у березні 2012 на посадах у Кабміні залишилося лише 7 осіб: Сергій Тігіпко, Борис Колесніков, Юрій Бойко, Олександр Лаврінович, Микола Присяжнюк, Дмитро Табачник і Костянтин Грищенко. Так само, з 7 віце-прем’єрів, які починали роботу в уряді Азарова в 2010, сьогодні залишилося лише двоє – вже згадані Колесніков і Тігіпко.

Фактично, протягом всяко часу свого президентства Віктор Янукович постійно здійснював поступову, повзучу ротацію членів уряду. Це й змінило Кабмін майже докорінно. Звільнених урядовців розподіляли кого куди. Одним з перших посади позбувся міністр з питань надзвичайних ситуацій Нестор Шуфрич, відправлений влітку 2010 у почесне заслання заступником секретаря РНБО. Слідом за ним після адмінреформи у грудні того ж року туди було переведено віце-прем’єра Володимира Сівковича.

Загалом, саме адміністративна реформа стала приводом для перших відносно масових урядових ротацій. Замість 28 членів Кабінету Міністрів в уряді залишилося лише 17 крісел, плюс прем’єрське. На фоні реформи, ліквідації частини міністерств та суміщення віце-прем’єрських посад із посадами галузевих міністрів з уряду, окрім Сівковича, були „вичищені” віце-прем’єри Володимир Семиноженко і Віктор Слаута, міністри Володимир Бойко, Костянтин Єфименко, Василь Надрага, Дмитро Колесніков, Рахіль Сафіулін та інші.

Окрім того, протягом цього часу відбулися менш значні з точки зору стратегічної розстановки кадрів зміни. Анатолій Могильов з крісла керівника МВС переїхав керувати Кримом. Доволі частими були кадрові перестановки у Міністерстві охорони здоров’я, керівництвом якого президент був перманентно незадоволений. Віктор Тихонов поїхав представляти українські інтереси в Мінську, отримавши призначення Послом України в Білорусі замість віце-прем’єрської посади.

Зрештою, найважливіші і найгучніші зміни відбулися в уряді протягом останніх тижнів. Прихід в Кабмін Валерія Хорошковського, переведення до РНБО Андрія Клюєва, повернення до уряду Раїси Богатирьової, призначення міністром оборони Дмитра Саламатіна і прихід у Міністерство фінансів Юрія Колобова остаточно змінили склад Кабінету Міністрів до повної невпізнаваності. Лише у прем’єрському кріслі на засіданнях уряду сидить той самий Микола Азаров.

Якщо шукати логіку в кадрових перестановках і нових призначеннях, можна відзначити щонайменше дві тенденції. По-перше, з уряду методично витискаються „донецькі”. На початку роботи Кабміну Азарова вони складали абсолютну більшість серед членів уряду. Сьогодні ж представників цієї групи впливу можна порахувати на пальцях однієї руки. Чисто „донецькими” можна назвати хіба що Бориса Колеснікова, Раїсу Богатирьову і Анатолія Близнюка.

По-друге, свій вплив і позиції в Кабміні посилюють люди особисто близькі до президента і його оточення: представники так званих груп Сім’ї і RosUkrEnergo. Саме вони сьогодні складають половину урядового складу, займаючи при цьому найбільш стратегічно важливі і найбільш впливові посади: Валерій Хорошковський, Віталій Захарченко, Юрій Бойко, Дмитро Саламатін, Юрій Колобов.

Можна сказати, що Кабмін суттєво омолодився, а на роботу до уряду прийшли технічні професіонали без особистих політичних амбіцій. Проте результати оновленого уряду Азарова 2.0 навряд чи можна назвати не тільки вражаючими, а й хоча б втішними. Перманентні зміни і деполітизація Кабміну не призвели до очікуваного ефекту та реальних якісних змін в управлінні виконавчою гілкою влади. Якщо, звісно, на ці зміни взагалі хтось розраховував і ставив їх за реальну мету.

Навіть навпаки, зовнішні політичні і економічні контакти стаюсь дедалі обмеженішими. Кредити МВФ та й інші зовнішні запозичення поступово перетворюються на рожеву мрію. Газові переговори зайшли в глухий кут, причому переведення їх на рівень глав держав не дає особливих підстав сподіватися, що Київ досягне очікуваного перегляду контрактів без стратегічних втрат у сфері енергетичної безпеки і енергетичної незалежності. Економіка продовжує перебувати у посткризовій стагнації і перманентному очікуванні „другої хвилі світової фінансової кризи”. Результати уряду в соціальній сфері можна проілюструвати хіба що згадкою про нещодавні протести чорнобильців і афганців.

Отже, оновлення уряду не дало якогось відчутного позитивного ефекту для країни, призвівши хіба що до посилення позицій особисто президента та його найближчого оточення в Кабміні і виконавчій вертикалі влади загалом. Уряд Азарова 2.0 став абсолютно іншим, проте абсолютно не став ефективнішим.