Вступні баталії

Чому встпні кампанії у нас перетворюються на поле бойових дій?

Десь із місяць тому, коли лише стартувала вступна кампанія до вищих навчальних закладів, а країна відходила від футбольного свята ЄВРО-2012, один мій друг у соціальній мережі Facebook написав чудову і вельми показову фразу: „Чомусь, коли вступна кампанія розпочинається в Німеччині, про це ніхто не знає, окрім абітурієнтів, а у нас складається таке враження, що розпочалися бойові дії”.

Цей коментар місячної давнини повністю виправдав себе сьогодні, коли вступні іспити до вишів вже завершуються, а їхні результати та імена щасливчиків, що здобуватимуть вищу освіту, будуть остаточно відомі за лічені дні. Дійсно, вступна кампанія цьогоріч, як і минулого року, і як фактично всі попередні (мабуть, і багато наступних таких кампаній), була теж досить напруженою і бурхливою. Спочатку абітурієнти стояли у величезних чергах на подачу документів, складали карколомні списки „хто за ким” і лаялися на підступах до приймальних комісій. Потім – іспити. І, зрештою, підбиття підсумків та оголошення результатів.

До речі, для об’єктивності підбиття підсумків вступних іспитів у цьому році було значно більш відкритим, спокійнішим і прозорішим, ніж в усі попередні сезони набору студентів. Причиною такого „покращення” на освітньому фронті стала інтезнетизація і запровадження вільно доступних у мережі рейтингових списків абітурієнтів, на які в будь-який час міг подивитися будь-хто з охочих. Так, автору цих рядків було достатньо зробити кілька кліків мишкою, аби переконатися, що його сестра стала студенткою магістратури за держзамовленням.

Проте це позитиви, яких цього разу було більше, ніж раніше. Але є й негативи. Ті ж самі черги. Ті ж самі перевірки іспитів, які залишають наразі бажати кращого. Сюди інтернетизація і відкритість поки що не докотилися. Хоча саме це могло б стати виходом із ситуація та допомогло б розв’язати цілу низку проблем. Наприклад, якби абітурієнти могли подавати документи через Інтернет, не було б черг і проблем перед приймальними комісіями. Не завадило б і запровадження електронної системи перевірки результатів іспитів. Поза сумнівом, це усунуло б людський фактор при оцінюванні знань абітурієнтів та підвищило об’єктивність та неупередженість результатів вступних іспитів. Однак складення вступних іспитів перетворюється на баталії та маленьку війну не лише через технічні причини, усунення яких – не велика складність. Ситуація підвищеної напруженості і нервовості вступної кампанії, влучно описаної моїм другом словами „бойові дії”, криється у значно глибших соціальних, економічних, ментальних, а де-в-чому й у політичних факторах. Тож про все по порядку.

Одним із первинних факторів, які стимулюють прагнення отримати вищу освіту і гонитву за дипломом, є соціальний. Адже в країні, де майже повністю відсутні адекватні для розвинених країн соціальні ліфти (наприклад, служба в армії, реалізація в бізнесі та можливість започаткувати власну справу), освіта перетворюється на єдиний шлях, фактично безальтернативний трамплін у гідне майбутнє. Можна навести такий приклад: аби працевлаштуватися до бутіка в центрі столиці, бажано (фактично – необхідно) мати вищу освіту. Адже роботодавець виходить із того, що людина з вищою освітою має хоча б якісь навички адекватного культурного спілкування, а отже буде вести себе ввічливо із високопоставленими і грошовитими клієнтами.

У цьому, власне, і проявляється найвищий рівень деградації освіти як такої. Тому що вищу(!) освіту, за такою логікою, потрібно мати не для того, щоб стати кваліфікованим працівником у своїй галузі та виконувати роботу, здійснення якої неможливе без спеціальних знань і навичок, а лише для того, щоб роботодавець мав уявлення про вашу адекватність та більш-менш прийнятні розумові здібності. Тобто роботу, яку в цивілізованій країні може і має виконувати випускник коледжу, у нас робить магістр, припустимо, маркетингу або логістики. Як тут не згадати анекдот: „- Чому роботодавці надають перевагу працівникам із вищою освітою? – Тому що наявність вищої освіти дає гарантію, що ви можете займатися щонайменше п’ять або шість років нецікавою справою за маленькі гроші, а то й взагалі безкоштовно”.

Тут же слід додати, що така ситуація на ринку праці і відповідний запит на освітні послуги, створює точнісінько таку ж беззмістовну пропозицію. Якщо людина хоче мати не професію, а диплом з якої-небудь (байдуже, з якої саме) спеціальності, бажано із красивою назвою, то виші, відповідно, будуть на цей запит реагувати. Тим паче, що абітурієнти та їхні батьки ще й готові за все це сплатити чималі гроші. От і з’являються надумані спеціальності на кшталт менеджерів з аутсорсингу. Скоро такими темпами виші будуть готувати менеджерів з клінінгу (це ж вам не звичайна назва – прибиральниця; можна за це ще й грошей узяти). А люди, для яких вища освіта залишається єдиною надією на перспективне майбутнє будуть радо цю псевдо-освіту здобувати.

Утім, є й інші фактори освітнього буму. Зокрема, це те, що освіта, попри запис у Конституції, насправді є платною. І не так багато людей беруть навчатися за державним замовленням, принаймні у порівнянні з обсягами контракту і кількістю приватних вишів, що з року в рік лише множаться. З одного боку, обмеженість так званих бюджетних місць підсилює ажіотаж в середовищі тих абітурієнтів, які не здатні самі оплачувати реально не безкоштовну освіту (до речі, тут присутні й ментальні фактори – певна нетерплячість і закомплексованість, страх не встигнути вхопити щось від життя). І це перетворює вступну кампанію на поле „бойових дій”.

З іншого ж боку, самі виші часто спекулюють на грошовитих „клієнтах” здатних платити за освіту. У підсумку, люди не навчаються, а стають в чергу за дипломом, який потім не відкриває жодних реальних можливостей для працевлаштування. Візьмемо хоча б тих самих юристів. Їх в Україні від душі готові навчати понад 100 вишів. А якість? Ну, звісно ж, вона умовна. І часто кращі юридичні знання можна отримати не навчаючись, а просто читаючи закони і підручник Копейчикова з правознавства. Проте економічні реалії диктують збільшення числа вишів, а також спеціальностей, із яких вони готові дати „освіту”, а насправді просто видати ламінований диплом.

Зрештою, є й не надто значний, але теж присутній політичний фактор вступної істерії. Цього року він проявлявся не сильно, бо інформаційну картину літа повністю зайняли ЄВРО-2012 і підготовка до виборів. Утім, у більш спокійні роки політики ніколи не приминають нагоди попаритися на „контролі” „чесності, відкритості і прозорості” вступної кампанії, що теж спокою цьому процесу, звісно, не додає.

Оскільки, перераховані проблеми вищої освіти та вступної кампанії зокрема є комплексними, то, вочевидь, вирішувати їх теж потрібно комплексно. Для цього не достатньо лише політичної волі до змін в Міністерстві освіти або волі у керівництва вишів. Для цього так само не достатньо економічних змін, реформ на ринку праці і по дорослішання суспільства. Потрібно, аби все перераховане відбувалося комплексно. Адже життя – це дорога із двостороннім рухом. А поки що можна привітати тих, хто успішно пережив вступні баталії та наступні роки здобуватиме вищу освіту. Головне, щоб вона стала у нагоді на професійній роботі, а не в одному зі столичних бутіків.