Чому опозиція не здатна протистояти владі?

Якщо перед нею взагалі стоїть така задача...

Судячи з цілої низки останніх подій, опозиція переживає системну кризу. Опозиціонерам не вдалося досягнути жодних заявлених цілей за рахунок блокування парламенту. Так, Власенка все одно позбавили мандата, попри всі заходи і заступництво Яценюка в суді. Владі ще під час першої сесії вдалося протиснути всі свої кадрові призначення і в уряді, і в Нацбанку. З рештою, все йде до відміни столичних виборів та перенесення їх на 2015 рік. Тобто жодна із заявлених цілей досягнута не була.

Подібні невдачі спіткали опозиціонерів не лише у парламентських методах роботи, а й у вуличних акціях. Об’єктивно, гордо названі революцією мітинги «Вставай, Україно!» зібрали вельми не численну аудиторією. Принаймні, 10 тисяч учасників – це точно не старт нової Помаранчевої революції, як це анонсувалося напередодні заходу. Та й висвітлення у медіа протестів опозиції не заполонило ефіри.

Можна, звісно, довго аналізувати причини цієї невдачі: блокування інформації про акцію на провладних каналах, відсутність Кличка, який не долучився до Яценюка і Тягнибока, неправильно обране місце проведення заходу – Вінниця і Львів. Адже революції не робляться в провінціях – вони відбуваються в столицях. У провінціях можуть початися хіба що бунти і заворушення.

Проте проблеми опозиції, які заважають їй ефективно протистояти владі, реалізовувати поставлені перед собою завдання, виконувати видані виборцям обіцянки і досягати власних цілей, видається, є значно більш системними, ніж провал однієї акції громадянської непокори.

Однією з основних проблем опозиційних політсил є відсутність чітко сформульованих і артикульованих пропозицій та ідей, які були б зрозумілими для їхніх виборців. Так, з чим сьогодні опозиція йде до людей? Головна тема опозиції – персональне голосування. Але чи може вона сприйматися широкими колами виборців? Давайте облишимо тут ідеї про те, що людям хочеться, щоб їхні обранці працювали чесно і таке інше. Насправді, у людей є базові потреби. І до них аж ніяк не входить потреба у персональному голосуванні депутатів. До речі, потреба у звільненні Тимошенко до них теж не входить. І це правда, хоча я свідомо передбачаю жорстку критику цієї тези у коментарях.

Які ще є яскраві ідеї у опозиції? Звільнення Луценка? Повернення мандата Власенку? Висунення єдиного кандидата на виборах? Все це стосується у свідомості пересічного громадянина лише самих опозиціонерів. І не стосується самих громадян. Так це сприймають люди, і з цим нічого не поробиш. Для людей у опозиції немає нічого: ані ідей, ані дій. І участь, а точніше її відсутність, опозиціонерів у боротьбі зі столичною сніговою стихією – зайве тому підтвердження.

Ще однією проблемою опозиції є фактична криза лідерства і криза облич. Кого з лідерів опозиції ми бачимо, окрім трійки Яценюк, Кличко, Тягнибок? Фактично, нікого. Є короткий список спікерів, яким доручено відвідувати ефіри і коментувати події для ЗМІ. Проте це не лідери, а просто люди, покликані «штовхати» месседжі. Альтернативних лідерів де-факто затирають і відтискають. Взяти хоча б того ж Гриценка. Варто було йому виступити із критикою Яценюка, як він зник із публічної площини. І вже місяці ми фактично не бачимо його в ЗМІ. Або Катеринчук, якому Турчинов завуальовано пригрозив виключенням із фракції, заявивши, що ті, хто висуватиметься на столичних виборах в супереч волі фракції «Батьківщини», будуть покарані.

Очевидно, що у таких партіях як «УДАР» і «Свобода» внутрішньої конкуренції немає навіть потенційно і поготів. А, як відомо, так де є однодумство, немає думки. Звідки мають з’явитися яскраві месседжі, ідеї та пропозиції опозиціонерів своїм прихильникам, якщо немає внутрішнього діалогу, в якому креативна складова політики могла б формуватися?

Опозиції потрібно змінюватися, бо, на мою суб’єктивну думку, у такому форматі опозиціонери просто не здатні протистояти владі. Якщо перед ними взагалі стоїть таке завдання…