Брат-3?

Як Росія маніпулює терміном "братерство"?

У дев’яності роки в російському кінематографі з’явилося два цікавих і вельми показових фільмів, які згодом стали культовими. Це «Брат» і «Брат-2». Дивилися їх, напевно, всі люди на пострадянському просторі. Проте, окрім симпатичного, вольового і безстрашного героя – символу «справжнього російського хлопця» – фільми мали дуже глибоку політичну, а бо радше – геополітичну, складову.

Справа в тому, що Брат – це не просто образ простого росіянина, який, реалізовуючи власні моральні переконання «захищає Вітчизну». Брат – це ще й втілений у кінематографічному героєві образ стосунків братерства на міжнаціональному рівні, що їх сповідує Росія і, не побоїмося цих слів, що їх нав’язує офіційна пропаганда російському суспільству. Фільм сповнений ненависті, проявленої у шовіністських висловлюваннях, до українців, румунів, молдован – представників інших національностей. Їх фактично постійно ображають і принижують протягом обох стрічок, намагаючись демонструвати меншовартість згаданих народів.

Проте офіційна російська пропаганда завжди намагалася, намагається і, вочевидь, намагатиметься демонструвати близькість своєї країни із цими народами. Для цього навіть розроблено цікаве і вже давно вкорінене у масовій підсвідомості поняття «братерство». Українців, білорусів, казахів, представників країн Центральної Європи у Росії звикли називати «братами». Відповідно, це на підсвідомості змушує і зобов’язує й згадані національності демонструвати відповідні «родинні» симпатії до Москви.

При цьому на практиці російська столиця веде себе зовсім не по-братньому. Взяти хоча б останню серію умовного циклу про «братерство». Назвемо її «Брат-3». Тільки цю стрічку показували вже не у кінотеатрах, а у програмах новин на російських і українських телеканалах. Мова, звісно, про торговельну війну між Києвом і Москвою. Вона продемонструвала всю дволикість заяв Кремля. На словах говорилося про дружні стосунки і тимчасові проблеми. На практиці ж Російська Федерація повністю заблокувала постачання українських товарів через власну митницю. Таким чином, українські товаровиробники втратили і час, і гроші. Збитки, за різними оцінками сягнули мільярдів доларів. Називалася навіть цифра у вісім мільярдів. При цьому показово, що подібне рішення могло ухвалюватися лише на вищому управлінському рівні в Кремлі. Чи не яскравий приклад того, як слова розходяться зі справами?

Важливо й те, що подібні прояви невідповідності між заявами про братерство і реальними діями російського політичного істеблішменту трапляються вже не вперше. Так, за останні 10-15 років Росія, за оцінками експертів, влаштовувала понад 20 торговельних війн проти своїх сусідів, в основному з числа пострадянських країн. У цей список потрапили і Україна, і Молдова, і Білорусь, і Прибалтійські країни – Латвія, Литва та Естонія. Що ж до ситуація із Грузією колись «братня» Росія й поготів вдалася до збройних військових дій, відібравши у Тбілісі частину суверенних грузинських територій – Абхазію та Південну Осетію. Тож Москва послідовно і давно проводить політику тиску, як політичного, так і економічного, а іноді навіть збройного на країни-сусідів. При цьому пропаганда прикриває подібні дії розмовами про «братерство», «дружбу», «спільне коріння» і «багатовікову єдність».

Усі перераховані факти змушують підняти тему «братерства» у пропаганді як таку. І ця тема глибоко пов’язана із дволикістю пропаганди у міжнародних відносинах в цілому. Так, красивими розмовами про те, що хтось комусь є «братами», дає змогу Росії (її державному керівництву) вимагати у політично, економічно і у воєнному відношенні слабших сусідів лояльності. Цей підхід одночасно використовується як привід легітимізації і пояснення своїх намагань карати «братів» за відсутність такої лояльності. Адже завжди можна навести неправдивий, але дієвий для масової свідомості аргумент, ніби «покарані» держави самі діяли не по-братерськи. Все згадане також дає змогу Кремлю навіть мати низку своїх симпатиків на території тих країн, на які здійснюється тиск. А це вже підриває внутрішню єдність країн, послаблюючи умови для спротиву і формуючи майже ідеальні умови для тиску та організації впливу і навіть контролю Російською Федерацією за політикою сусідів. Отже, у кінцевому рахунку маємо те, що маємо. Москва відстоює свої інтереси, послуговуючись правом сильного, а інші країни мусять із цим мовчазливо погоджуватися, не маючи до кого апелювати.

І тут ми виходимо на головну тему цього матеріалу. Україні, як і кожній суверенній країні, що прагне стабільно розвиватися і налагоджувати взаємовигідні відносини із сусідами та стратегічними партнерами, потрібно робити акцент не на «братерстві» та інших пропагандистських штампах. Слід будувати рівноправні взаємини, засновані не на моральних чи ментальних прив’язках, а не паритетних зобов’язаннях і спільних правилах гри, де б кожна з суверенних країн виступала рівноправним партнером. Саме тому сьогодні очевидним вибором геополітичного курсу України є європейська інтеграція. Адже в Європейському Союзі відносини між країнами засновані на рівних для всіх правилах, зумовлених законами, контрактами і угодами. Цього немає ані в Росії зокрема, ані в Митному Союзі в цілому. А нам не потрібні чергові політичні «стрічки» від Брата із не прогнозованими сюжетами. І з самою Росією нам теж слід вчитися ставати не «братами», а партнерами.