Гроші з повітря, або де візьме держава кошти на пенсії?

Зараз не слушний час для переходу на накопичувальну пенсійну систему, адже для цього немає належного фінансового забезпечення

Вважається, що перші пенсії у нинішньому розумінні запровадила Прусія у 1889 році. В цій країні вперше в Європі почали ввели виплати для людей поважного віку. Але в Україні був свій прототип пенсій, віднесений до IX століття. Згадки про відшкодування збитків за завдану шкоду життю і здоров’ю людини містить збірник законів Ярослава Мудрого «Руська правда», де подібні речі передбачалися.

Ризикну припустити, що тодішні керманичі держави підходили до питання таких виплат більш продумано, аніж це відбувається зараз. В кожному разі, тих, хто зараз просуває законопроєкт №9212, мудрими точно не назвеш.

Гроші як головний камінь спотикання

Цей документ носить назву «Про накопичувальне пенсійне забезпечення». Серед іншого, він передбачає, що роботодавці сплачуватимуть до накопичувальних пенсійних фондів певні відсотки (1% у 2023-му, 1,5% у 2024-му та 2% у 2025 роках) від розміру заробітної плати працівників, а держава буде співфінансувати такі внески на паритетних засадах за рахунок коштів державного бюджету.

При цьому розмір єдиного соціального внеску, який сплачується роботодавцем, залишається незмінним, бо накопичувальний внесок включається до складу ЄСВ.

Далі, в принципі, можна й не читати. Де держава, котра переживає війну і повністю залежить від ласки іноземних донаторів та кредиторів, візьме гроші для «паритетної участі» у внесках працедавців, історія мовчить. Як мовчить вона і про те, що кошти Україні знадобляться першим ділом для повоєнного відновлення та відбудови інфраструктури.

У пояснювальній записці до законопроєкту лише зазначено те, що перший рік його реалізації «витягне» з держбюджету 30,8 млрд грн, тобто без малого мільярд доларів. Слід думати, що зайвий мільярд у нас є. А якщо його нема, то автори закону тут ні до чого: вони – стратеги, а не тактики.

Проблеми законопроєкту №9212. Проблема перша: невчасність

Зараз, як відомо, в Україні діє солідарна пенсійна система. Це коли працюючі громадяни (а, точніше, їхні працедавці) сумлінно відраховують до Пенсійного фонду України (ПФУ) податок під назвою «єдиний соціальний внесок» (ЄСВ).

Але оскільки податків в Україні забагато, частина бізнесу свідомо йде в тінь, щоб приховати свої прибутки. Разом із бізнесом у тінь йде і частина ринку праці. Що ми маємо в результаті цього? Дефіцитний ПФУ та майже 180 млрд гривень щомісяця, які він отримує у вигляді дотацій.

Який звідси висновок? Впроваджувати накопичувальну систему варто в країнах, які досягли певного рівня добробуту, бо тут передбачається, що і держава, і бізнес мають кошти, а люди мають стимули для пенсійних накопичень. Крім того, таку реформу слід провадити на етапі динамічного економічного зростання. Адже пенсійна система повинна мати, куди вкладати гроші, інакше їх просто з’їсть інфляція. Просто накопичувати кошти не має сенсу – гроші повинні працювати, аби через 30 років вкладники не отримали замість пенсій пригоршню знецінених монет.

Проблема друга: відсутність гарантій, що гроші буде збережено

Щоб захистити себе від знецінення національної валюти, українці – якщо вони мають таку можливість – вкладають гроші або у нерухомість, або у долари. Оскільки фондовий ринок у нас де-факто відсутній, про купівлю акцій та інших цінних паперів (як це заведено у цивілізованому світі) не йдеться. При цьому долари (які в Україні виконують роль акцій) зберігаються частково «під матрацом». Чому так сталося, пояснювати зайве.

Наша держава, на жаль, є доволі досить кепським інвестором, в чому могло переконатися не одне покоління українців. Бо хоча сумнозвісні ощадкнижки СРСР «згоріли» вже давно, незалежна Україна має доволі прикладів безвідповідального господарювання. Згадаймо хоча б тотальний «банкопад» періоду головування в НБУ Валерії Гонтаревої абощо.

А тому однією з найбільших проблем в уряді справедливо називають брак довіри населення до фінансової системи. І саме тому на першому етапі кошти акумулюватиме Державний накопичувальний пенсійний фонд. Такий фонд буде обов'язковим та єдиним для всіх українців, що братимуть участь у другому рівні пенсійного забезпечення, аж до кінця 2025 року. І лише з 1 січня 2026 року держава дозволить громадянам переносити свої пенсійні накопичення до недержавних фондів.

За законопроєктом, громадяни зможуть самостійно обирати НПФ, якому довірятимуть свої пенсійні заощадження. Або ж залишатися у державному фонді, де пенсійні заощадження гарантуватимуться в повному обсязі. Але мені, наприклад, не цілком зрозуміло, як саме працюватиме ця система гарантій. А це вже зі старту підриває довіру до запропонованої пенсійної реформи.

Бо хтось таки мусить пояснити пересічному українцю, чому йому вигідніше вимагати «білої» зарплати і не зашивати долари у матрац, а нести заощадження на індивідуальний рахунок. І не просто пояснити, а переконати в тому, що цього разу система таки працюватиме. Поки що жодних гарантій останнього надано не було.

Проблема третя: відсутність уявлення про те, де гроші зможуть принести прибуток

І тут, власне, проблема відсутності гарантій того, що гроші буде збережено, впирається у інше відкрите питання: куди держава має інвестувати акумульовані пенсійні вкладення, аби гроші «працювали» і приносили прибуток, який у майбутньому перекриє їхню девальвацію?

Бо після того, як гроші майбутнього пенсіонера опиняться у пенсійному фонді (байдуже – державному чи приватному), їх слід вкласти у щось таке, що гарантовано зростатиме у ціні протягом тривалого часу. Подібними активами у світі виступають земля та нерухомість. Земля – це взагалі суперактив, який ніколи не дешевшає і який можна вигідно здавати в оренду фермерам або с/г підприємствам та отримувати ренту у вигляді орендної плати.

І це той спосіб отримання пасивних доходів, який використовують західні пенсійні фонди. Бо скрізь на Заході такі фонди є одними з найбільших землевласників, але до України ця історія стосунку не має. Тож у нас, швидше за все, буде здійснено спробу перенаправити фінансові потоки на західні фінансові ринки – з тим, щоб купувати там цінні папери. Як державні, так і цінні папери емітентів з високим рівнем надійності.

Що це дасть на виході? Тільки те, що Україна з сировинного придатку світу перетвориться ще й на пенсійно-фінансовий придаток. Для світу це дуже добре, а для нас – якраз навпаки. Але чому не можна випускати та продавати власні цінні папери? Звісно, можна. Але не факт, що їх вдасться реалізувати, і це – ризик для держави. А якщо вдасться реалізувати, то не факт, що держава згодом виконає по них свої зобов’язання – і це ризик для громадянина.

Але якщо гроші просто лежатимуть у накопичувальному фонді без жодного руху, це означатиме нульову користь і від такого фонду, і від самих грошей. З тим же успіхом їх можна тримати і під матрацом – з надією, що інфляція їх «пощадить».

То що ж робити? Знижувати податки!

Але якщо накопичувальна система така погана, то що пропонує авторка, запитають мене. Невже варто залишатися про солідарній системі, яка сама себе пережила?

Потреба у змінах й справді і визріла, і перезріла. Перейти на накопичувальну пенсійну систему Україна мала ще з 1 січня 2017 року (тоді передбачалося, що кожен громадянин України, молодший за 35 років, починає відрахування у вигляді 2% своєї зарплати на індивідуальний рахунок, де гроші чекатимуть на нього до виходу на пенсію). Проте такого переходу не сталося ані у 2017-му, ані протягом наступних років.

Та коли вже так склалося, впроваджувати накопичувальну систему під час війни та глибокої економічної кризи не варто. Що необхідно зробити натомість, так це зменшити обсяг податків. Можливо, є сенс у тому, аби єдиний соціальний внесок, податок на доходи фізичних осіб та військовий внесок «злити» в одне відрахування і встановити його граничну межу. Скажімо, не більше 15% від доходу.

Це дозволило би детінізувати ринок праці, зберегти наявні робочі місця і створити нові, а також посприяти репатріації українців додому після війни, адже для цього слід передбачити ряд дієвих стимулів.

Коли ж через енну кількість років нам вдасться знизити інфляцію та утримувати її упродовж 3-5 років на рівні 5%, коли ми зможемо забезпечити динамічне економічне зростання та капіталізацію базових активів (землі та нерухомості), тоді можна буде подумати і про накопичувальну пенсійну систему. Але квапити перехід на неї зараз – смерті (економічній) подібно.

Ми ж не збираємося помирати і навіть навпаки – плануємо перемогти та відродити країну і її економіку. Тож зробимо це без непотрібних популістських рішень.