Закон про медіа: чотири тригери та один Євросоюз

Які події супроводжують ухвалення нового медійного законодавства

Закон по медіа є чудовою ілюстрацією того, як в Україні взагалі приймають закони. Тобто приймають їх зрозуміло як – шляхом голосування у сесійній залі. А от що служить мотивацією їхнього ухвалення – якраз окрема тема.

Нову редакцію закону про медіа намагаються прийняти упродовж трьох останніх років. А говорять про потребу в оновленні законодавства – більше десятиліття. Бо чинний закон «Про телебачення і радіомовлення» не оновлювався вже 16 років, а галузь тим часом розвивалася і виникали нові реалії. Такі, наприклад, як онлайн-медіа, хоча їх наприкінці 2022-го «новою реалією» назвати вже складно. Тим не менш, статус таких медіа досі не врегульований.

Є й інші моменти, які потребують законодавчого оформлення. Але процес затягнувся до непристойності. І лише 30 серпня закон був ухвалений у першому читанні. Далі почалася стадія бурхливої критики та активного напрацювання правок. Щодо правок, то закон розтягнувся вже до 248 сторінок, а його порівняльні таблиці – на цілу тисячу. А щодо критики, то вона обертається в основному довкола «російського компоненту» цього закону.

Противники останньої редакції наголошують на тому, що вона містить чимало послаблень для російськомовної медіаіндустрії. Але мова зараз не про це, а про те, в яких умовах триває підготовка до другого читання. А триває вона під пильним оком наших європейських партнерів. Таких, наприклад, як посол ЄС в Україні Матті Маасікас. І їм, цим партнерам, чесно кажучи, глибоко байдуже до російської медіаіндустрії. Закон про медіа відриває шлях для європейських ЗМІ, і це те, що їм значно ближче.

В зв’язку із чим виникає перший тригер, котрий змушує європейську спільноту болісно реагувати. Це – «Єдиний марафон» та відлученість від нього трьох опозиційних телеканалів. Зрозуміло, що зацікавлені у віщання цих телеканалів фракції ставлять своє голосування за закон у залежність від того, повернуть чи не повернуть їх в ефір. Хоча закон – не про телемарафон. Але він дає можливість поторгуватися, і упускати таку можливість ніхто наміру не має.

Тим паче, що тут, як важка артилерія, вперед висуваються все ті ж європейські партнери. І вже сам ЄС непублічно закликає Київ відходити від формату «єдиних новин» на телебаченні. Про це каже посол Німеччини Анка Фельдгузен. Дослівно її цитата звучить так: «Ми, можливо, не публічно, але весь час говоримо про ці речі з українським урядом. У нас є спільна мета: щоб Україна залишилася демократичною і під час війни».

За її словами, у ЄС знають, що інформаційна війна є складовою сучасних війн. Партнери розуміють, каже Анка, чому Україна заборонила проросійські канали, але оскільки під обмеження потрапили не лише вони, Київ вже неодноразово закликали переходити до більш відкритого інфопростору.

Із цим все, в принципі, зрозуміло. І частина опозиційних депутатів, і євроголоси педалюють тезу про те, що скоро не буде нічого – один лише суцільний телемарафон. Під таку тезу підганяється другий тригер – доля онлайн-ЗМІ. Блогери, які харчуються закордонними грантами, пояснюють, що невдовзі доведеться попрощатися з чудовими розслідуваннями Bigus.info та «Схем». Бо замість пікантних розповідей про владу та олігархів, залишиться несмачний фастфуд «Єдиного марафону».

Чи є в цьому правда? Є. Але правда полягає й у тому, що одній частині активістів більше болить повернення в інфопростір каналів колишнього президента, а іншій частині – збереження сенсацій від культових розслідувачів.

При цьому виглядає, що всім глибоко наплювати на те, що в Україні фактично померла друкована преса, що виробництво дитячих освітніх програм залишає бажати кращого, що широко розрекламована підтримка вітчизняної книги залишається підтримкою на папері. А тим часом книговидавництво, книгарні, освіта стикаються з новими викликами – тепер вже внаслідок перманентних перебоїв з електрикою.

Але гаразд, розслідування – так розслідування. Поговоримо детальніше про другий тригер, тобто про онлайн-медіа. Їм в новому законі і справді живеться несолодко.

Закон (чи то пак поки що – законопроєкт) поділяє онлайн-медіа на три види – анонімні, незареєстровані та зареєстровані як ЗМІ. Назавжди можна буде заблокувати лише анонімні сайти. Незареєстровані блокуватимуть на місяць після трьох грубих порушень, зареєстровані – після п’яти.

Право ж карати та милувати належатиме Нацраді з питань телебачення та радіомовлення, а сама Нацрада «належатиме» владі. В тому розумінні, що буде цілковито лояльною до неї – як це і заведено у нашій країні, де лояльними є суди, прокуратура, правоохоронній органи, та й зрештою вся виконавча вертикаль.

Але яким боком Нацрада до інтернет-сайтів? А це вже цікаве питання. 

Досвіду регулювання онлайн-медіа у Нацради немає, бо досі в Україні інтернет не регулювався. Але Нацрада відразу отримує величезні повноваження для регулювання інтернету – вона зможе проводити перевірки, приходити до місця реєстрації онлайн- ЗМІ і вимагати документи, в тому числі і податкові. А також накладати приписи, призначати штрафи і блокувати сайти назавжди або тимчасово. При цьому для телебаченням і радіо блокування мовлення без рішення суду не передбачено.

Виходить і справді не надто красиво. І «євроінтеграційний» закон про медіа (а він входить у цей пакет) перестає бути таким. Але перестає він бути євроінтеграційним ще з однієї причини, і це вже тригер номер три. Йдеться про канал «Рада», з яким і справді відбуваються дивні речі.

Нагадаю, що у каналу «Рада» з моменту заснування був досить вузький функціонал: трансляція засідань парламенту. Так, в перервах журналісти брали коментарі у депутатів, а їм при цьому дорікали вибором спікерів. Мовляв, одних вони запрошують регулярно, а інших свідомо ігнорують. Такі обвинувачення на адресу редакції проговорювалися стільки, скільки існував цей телеканал, але сюжет полягає в іншому.

«Рада» була державним телеканалом, існування якого прямо заборонено європейськими правилами. Ще в далекому 2005 році ПАРЄ в своїй Резолюції № 1466 щодо України закликала владу ліквідувати державні медіа, перетворивши їх у суспільні. У 2021 році «Раду» зі скандалом переформатовували, а у 2022-му телеканалу заборонили трансляцію пленарних засідань.

Але це не кінець історії, а її початок. Бо з грудня 2021 на базі телеканалу «Рада» почав створюватись новий державний телеканал. І тепер для легалізації статусу цього телеканалу в проєкт євроінтеграційного закону про медіа намагаються протиснути пункти, які знімають заборону державі володіти медіа.

Про це, певна річ, говорять депутати опозиційних фракцій. Які – знову таки – зацікавлені у поверненні до ефіру «своїх» мовників та урізанні всього, що має безпосередній стосунок до влади. Це і справедливо, і ні. Справедливо, бо відстоюються певні принципи, на яких Україна вирішила будувати стосунки з медіа-спільнотою, але водночас і прикро, бо критики нових норм думають передусім про власний інтерес.

Є, нарешті, і четвертий тригер. Закон «Про медіа» пропонує заборонити публікацію результатів будь-яких соціологічних опитувань в останній тиждень перед виборами. Так законотворці намагаються дати тим політикам і партіям, які не є лідерами перегонів, шанс на підтримку виборців.

Громадські ж рухи (певна річ, грантові) обурюються такою ініціативою. Вони вважають, що соціологія все одно пролізе в медіа – так чи інакше. Вони ж тим часом не зможуть її обговорити, проінтерпретувати, загорнути у потрібну обгортку та подати читачам. Хоча все це обґрунтовується винятково боротьбою за свободу слова і доступ до інформації.

А в цілому картина виглядає доволі сумно. Нагадаю, що після надання Україні 23 червня 2022 року статусу держави-кандидата на входження до ЄС, ми повинні першочергово виконати сім рекомендацій Єврокомісії, серед яких є ухвалення комплексного закону про медіа.

Проте зараз цей закон (ще у статусі проєкту) розривають на частини ті, хто бачить в його ухваленні слушну нагоду закрити свої власні питання. Навряд чи це – вірний шлях до ЄС, але наша держава проходить його саме так.