Хай платить більше або здохне

Реальна історія українського біженця про евакуацію до Молдови

Мене звати Бондаренко Сергій Йосипович, мені 55 років, я український біженець з Одеси, знаходжуся на даний момент на території Молдови разом з жінкою та двома дітьми. Хочу розказати вам свою історію, як мені вдалося перейти українсько-молдавський кордон та залишити країну.

Одразу після початку війни я для себе чітко усвідомлював, що як інсулінозалежний діабетик, фізично не зможу приймати участь у бойових діях. Такий самий вердикт мені виніс і лікар поліклініки №6, до якої я був прикріплений за місцем проживання і де я був під наглядом через діабет.

Проте з цим були не згодні командири батальйону тероборони. Одного дня до мене на квартиру прийшли молодики з тер оборони і дали зрозуміти, що воювати я все ж піду, «хоч сліпий, хоч кульгавий». Одному Богові відомо, звідкіля вони знали про мій діабет, але наступного дня мені було сказано приєднатися до місцевого загону «добровольців», інакше мені і моїй сім’ї довелося б нелегко.

Саме тому на сімейній раді було прийнято колективне рішення терміново поїхати до Молдови. Пощастило, що цей шлях вже було успішно пройдено нашими сусідами, які залишили номер людини, що допомагав за гроші безпечно перетинати державний кордон.

Я подзвонив на потрібний номер, відповів чоловік, представився Артемом. Запевнив мене, що проблем виникнути не повинно. Нас ідентифікують по автомобільних номерах і пропустять, треба лише перевести п’ять тисяч американських доларів на наданий рахунок у Приватбанку. Особисто мені як чоловікові, що за віком підпадає під мобілізацію, радили їхати у багажнику автомобіля, щоб не привертати зайвої уваги.

Кошти було переведено. Узяв дітей, оперативно зібрав деякі речі й документи, вночі виїхали в напрямку пропускного пункту «Кучурган» дорогою М16. Провели трохи більше години в дорозі, прибули до пункту призначення, де одразу усе пішло не за планом.

Співробітники постової служби негайно почали огляд транспортного засобу, одразу з задньої частини. Нібито не знаючи про домовленість, прикордонники вмить витягли мене з багажника та потягли до узбіччя. Все це супроводжувалося образливими коментарями на адресу моєї дружини та переляканих дітей.

Мені відкрито сказали, що я боягуз та зрадник, який тепер мусить піти та померти за свободу своєї батьківщини, кинувши при цьому свою сім’ю напризволяще. Масла у вогонь підлила перевірка наших з дружиною документів. Тут і викрилася антисемітська сутність прикордонників. Коли з’ясувалося, що я єврей по батьку, а дружина має дівоче прізвище – Руге, яку вона після нашого шлюбу 34 роки тому відмовилася міняти на Бондаренко, мене й мою сім’ю вмить охрестили «ворогами української нації». За їхніми словами, пошуком таких як ми в них займаються спеціальні патрулі, в яких є наказ в разі необхідності відкривати вогонь по порушниках. Потім скажуть, що це були або російські диверсанти, або мирні жителі, що загинули від влучання снаряду з боку Росії.

Ці знущання могли б продовжуватися ще довго, але тут один з патрульних щось прошептав на вухо своєму командиру, на що остання відповідь була «Хай платить більше або здохне» і приставив до моєї голови пістолета. В результаті нам довелося платити ще п’ять тисяч доларів зверху, і тільки тоді нас відпустили далі.

В решті решт ми прибули на територію Молдови, де зупинилися в далеких родичів дружини. Я багато бачив за своє життя, але цей випадок просто вибив мене з колії. Я ніколи не забуду, як мої ж співвітчизники готові були пристрелити мене як собаку заради власної наживи і залишити моїх дітей сиротами, а дружину удовицею.