Пацюки не тікають – тож, корабель не тоне

Досить складно прогнозувати чим завершаться ініціативи влади у подоланні проросійських політсил і порушені справи проти Віктора Медведчука. Хоча, важливим є сам факт їх існування.

В руках у лідера української «партії Кремля» занадто багато козирів – необмежене фінансування від кума, вплив, чимало мандатів і навіть особиста кишенькова армія, не кажучи вже про те, що всі проросійські сили кинуті на порятунок позицій основного плацдарму «руського мира» в Україні. Отже, медведчуківці мають чимало можливостей відбитися від правоохоронної системи і, врешті, вийти сухими з води. На репутаційні втрати в лавах ОПЗЖ вже давно не зважають, як нікого досі не турбують зафіксовані факти фальсифікацій на виборчих дільницях, сомомінування, протекція Шарія чи оприлюднені дані про замовлення ОПЗЖ силових послуг Семенченка. Проте, на разі все залежить від кваліфікації прокурорів та адвокатів, як і від того на скільки неупередженим виявиться суд. У даних обставинах прогнозувати результати цього протистояння відверто беззмістовно, але деякі, навіть більш важливі досягнення, вже здобуто.

Справи проти Медведчука і його оточення цінні зовсім не своїм фіналом. Вони вкрай важливі для суспільного усвідомлення існування ворожого табору в серці країни самим фактом своєї появи. Можливістю іменування кремлівської резидентури саме так, як вона на це заслуговує і аж ніяк не опозицією чи результатом народного волевиявлення. Незважаючи навіть на те, що партія Кремля, в якому б форматі вона не була представлена за часи Незалежності, завжди була частиною українського політичного пейзажу, - її зміст незмінно залишався ворожим. Хоча, на жаль, досить дієвим засобом ідеологічного впливу на несміливі потуги самоідентифікації української нації, яка з року в рік губилась у посіяних федералістських ідеях, мовних питаннях і міфах про примусову українізацію. В Україні!

До ОПЗЖ цю нішу займали Оппобок, Партія регіонів, КПУ і багато інших. Виборці не озирались на ситуативні прізвища лідерів, а голосували за пропонований курс подолання перешкод, які так клопітливо формувались самою Москвою для можливості спекуляції, ідейного розділення електорату на Захід і Схід. Звісно, для такого розділення вже існувало десятиліттями сформоване підґрунтя і все, що залишалось Кремлю - укріпити в уявленні свого електорату образ політичних лідерів як власних ставлеників, які на зразок швейцара в потрібний час відкриють Москві двері.

Все змінилося після вторгнення. Після того, як Росію стали іменувати ні як інакше як країну-агресора. В той момент, коли проросійські сили припинили сприйматися як органічна частина українського політичного пейзажу. Їх образ став токсичним як і публічна підтримка. Країна-агресор почала відповзати від колишньої метрополії, піддаючи ревізії все, що встигла урвати в нашій дердаві.

Заборона російських каналів і соцмереж. Політика національної пам'яті. Декомунізація і новий символічний частокіл. Після 2014-го року Україна почала змінюватися, але ніхто не міг сказати, наскільки ці процеси незворотні.

Санкції проти медіахолдингу Медведчука. Арешт його активів. Тепер - звинувачення в державній зраді. Виявилося, що в Україні з'явилася колія, траєкторія якої цілком однозначна - Росія залишається ворогом і на це навіть не вплинула зміна прізвища українського гаранта.

Тому, справи Медведчука важливі не своїми результатами. Вони важливі тим, що існують. Тим, що дають можливість називати речі своїми іменами. Пацюків – пацюками, які навряд утечуть, адже занадто багато коштували Кремлю. Тож, сподіватимемось, що житимуть вони в найглибших трюмних застінках поки ми розгортаєм вітрила.