«Політичне русинство», як інструмент Росії в гібридній війні проти України

Одною із загроз, направлених на порушення єдності українського народу є проблема так званого «політичного русинства», деструктивний вплив якої поширюється на різні сфери і далеко за межі України.

Основна небезпека «політичного русинства» – етнічний сепаратизм, суть якого полягає у трактуванні українського населення Закарпатської області, етнічних українців в Словаччині, Чехії, державах колишньої Югославії, частково Румунії й Польщі, а також українських емігрантів – вихідців з цих країн та регіонів, зовсім окремим народом – русинами, посилаючись на тривале збереження серед них самоназви «русини», яка протиставляється самоназві «українці». Але за етнічним сепаратизмом неминуче виникає і політичний, адже посилаючись на наявність нібито окремого русинського народу, окремі ідеологи  цього руху (Петро Гецко, Дмитро Сидор та інші) ставлять питання і про його уявні права на політичне самовизначення: від окремої автономії в межах Закарпатської області аж до вимоги повної державної незалежності.

Основна ідеологія політичного русинства насамперед ґрунтується на нібито необхідності збереження самоназви «русини», а так визнання національності «русин» на державному рівні. Мовляв, місцеві люди завжди визнавали себе русинами і ніколи не називали себе українцями. Але насправді за цим ховається або незнання, або відверті маніпуляції, адже етнонім «русини» був самоназвою саме українського народу ще з часів Київської Русі аж до середини ХІХ ст. і використовувався в Подніпров’ї, і на Поділлі, і на Волині, Галичині, Буковині та ін. українських землях, на відміну від російських чи білоруських, що якраз свідчить на користь соборності українських земель. Тобто, тривалий час всі українці називали себе русинами, а з другої половини ХІХ ст., в процесі нового етнокультурного піднесення, спочатку у Подніпров’ї, а потім далі на захід почала утверджуватися самоназва «українці». Прийняття етносом нової самоназви було поширеним явищем серед інших народів і не створювало якихось суттєвих проблем. Але треба визнати, що труднощі переходу від самоназви русини до нової самоназви українці на Закарпатті (як і у повоєнній Чехословаччині, діаспорі) були більшими, ніж, скажімо, в інших регіонах Західної України (Галичині, Буковині), де цей перехід проходив значно раніше, в інших умовах, а тому й безболісно. Натомість у Закарпатті цей процес відбувався не лише пізніше, але й в умовах, коли деяка частина інтелігенції вже була втягнута в етнополітичні моделі, які не передбачали культурної та політичної консолідації всього українського народу. Звідси й інформаційні спекуляції та певний об’єктивний психологічний бар’єр сприйняття частиною населення нової самоназви, що потребувало й потребує від інформаційних засобів, які представляють державні українські інтереси, всебічного роз’яснення. Але, на жаль, цього не було і нема. Зате повним ходом ішла та й іде пропаганда політичного русинства різними організаціями, які щедро фінансуються з-за кордону, головно з Росії.

Твердження про якусь відокремленість закарпатських українців від решти українського народу спростовується й порівняльно-етнографічним аналізом української людності суміжних західних областей, адже в етнографічному аспекті більшість українського населення Закарпаття належить до етнографічних груп бойків, гуцулів, лемків, що компактно проживають в інших історичних регіонах України (Галичині, Буковині).

Сформовану підривними центрами ще у 80-ті роки ХХ століття ідеологію політичного русинства в 1990–1991 роках активно підтримала місцева адміністративно-господарська номенклатура, розраховуючи на розширення своїх повноважень. Але вже на початку ХХІ ст. активізація русинського руху пішла на спад. Суттєве зменшення його впливу зафіксували як соціологічні опитування, так і Всеукраїнський перепис населення 2001 року, в результаті якого визнало себе русинами 10090 осіб, що становить менше одного відсотка усіх етнічних українців Закарпаття. Водночас більших демографічних втрат від поширення політичного русинства впродовж 90-х років ХХ ст. зазнали зарубіжні українці в сусідніх державах, насамперед у Словаччині. Так, якщо в 1930 році на цій території проживало близько 90 тис. українців, то вже в незалежній Словаччині відбулося різке зменшення їхньої кількості (з 31 тисячі у 1991 році до 11 тисяч у 2001, причому дві треті з них ідентифікували себе окремо від українців як русини).

Починаючи з 2006 року, в цьому регіоні було інспіроване нове його піднесення за сприяння керівництва секретаріату президента України та за активнішої підтримки російських спецслужб, що відобразилось в «легалізації» Закарпатською обласною радою «русинської ідентичності» в березні 2007 року та віртуальному проголошенні незалежності «Подкарпатської Русі» у 2008 році. За підтримки регіонального великого бізнесу активно створювались місцеві осередки різних «карпаторуських» товариств, зростала їхня інформаційна діяльність, у тому числі й на місцевому телебаченні та радіо. Після прийняття у 2012 році мовного «закону Колісніченка – Ківалова» неодноразово ставилось питання про визнання т. зв. «русинської» мови.

Діяльність центрів політичного русинства як в Україні, так і за кордоном негативно позначалася і на міжнародному іміджі України, адже ці структури штампували і штампують звернення і заяви до різних міжнародних організацій про нібито переслідування «одного з центральноєвропейських народів». І робилося це в умовах, коли українська дипломатія не завжди мала змогу (чи не вміла) дати адекватну відповідь на ці інсинуації. Експерти таких організацій також не були належним чином обізнані з цією проблемою, а тому іноді робили невідповідні українським інтересам висновки.

В 2014 році, з початку російської агресії на сході нашої країни, активісти політичного русинства однозначно стали на бік російських і проросійських сепаратистських сил, активно підтримуючи дезінтеграцію України. В цих умовах українські державні структури, відповідальні за безпеку держави, почали жорсткіше реагувати на прямі сепаратистські заклики з боку ідеологів русинського руху та притягати винних до кримінальної відповідальності, виявляючи при цьому їхні безпосередні зв’язки з підривними центрами Росії. Це обґрунтовані і відповідальні дії, але їх недостатньо для нейтралізації небезпек, пов’язаних з політичним русинством.