Чому не пройде московський шантаж в ТКГ

Шантаж записами з боку московської делегації у ТКГ насправді має за мету блокування переговорного процесу

      Минулий тиждень 30 вересня подарував детективно-шантажистську історію від російської делегації у Тристоронній контактній групі у Мінську. Її глава Борис Гризлов зробив, як здавалося у Кремлі «сильний хід». З’ясувалося, що росіяни постійно ведуть аудіо та відео запис під час переговорів. Представник Путіна з широким і різноманітним послужним списком, у якому посади від міністра внутрішніх справ до голови Державної Думи (тобто особа явно не формальна, а наближена до хазяїна Кремля) почав погрожувати, що Москва опублікує записи, як робилися її делегацією під час переговорів. Примітно, що Спецпредставник ОБСЄ Хайді Грау, яка вела засідання відреагувала чітко і жорстко. Вона призупинила засідання за порушення росіянами режиму конфіденційності. Й більше того, запропонувала провести відповідне засідання де б домовилися про єдиний кодекс поведінки та інформаційної політики. Звичайно, що українська делегація підтримала пропозицію. На питання ж навіщо усі ці дії зробила московська делегація відповісти доволі легко. По-перше, це погляд на світ через оптику спецслужб, за прикладом нинішнього хазяїна Кремля. Для них усе, що не робиться – спецоперація. Тому і присутня ця маніакальна пристрасть до фіксування усього у вигляді аудіо та відео. Тому і все, що записалося розглядається як потенційний компромат. І ось у ситуації коли українська делегація не піддається на тиск, а Кравчук навіть нагадує, що зараз не часи СРСР та вимагає не висувати ультиматумів починається, як думають у Кремлі, шантаж. Але напевно немає нічого у цих записах такого, що б можна було вважати компроматом. Бо якщо Москва може, вона одразу і робить. Доведено 2014 роком. Вже б опублікували без попереджень. І тут ми переходимо до другого чинника, що спричинив цей вибрик російської делегації. Свідоме бажання заблокувати роботу ТКГ з вирішення конкретних питань та замаскувати свої порушення домовленостей звинуваченнями у бік України. А саме звільнення полонених з окупованих територій шляхом обміну або допуску до них представників Міжнародного Червоного Хреста. Росіяни ув’язують це з необхідністю прийняття постанови Верховною Радою про призначення місцевих виборів на окупованих територіях. Після цього ж шантажу з «публікацією матеріалів» незважаючи на принципи дипломатії та протокол цілком зрозуміло, що гарантій, що у разі прийняття такої постанови Росія не стане використовувати іншого сконструйованого штучного приводу, забаганки, виконання якої послабить Україну, абсолютно немає. Тим більше, що і ситуація на фронті залишається нестабільною. Прикладом є, у тому числі, масштабні пожежі на Луганщині, частина з яких, за твердженням Штабу ООС виникла внаслідок обстрілів з боку окупантів трасуючими кулями. При цьому проросійські політичні сили, як то ОПЗЖ, вважає режим окупації, що встановився на окупованих територіях Донбасу миром, що є абсолютно неприйнятним, тим більше, що такий варіант не передбачає поступок з боку РФ і виконання нею домовленостей, що були досягнуті у Нормандському форматі. Наразі немає інших документів з конкретними пунктами щодо припинення війни на Донбасі, хоча він і не є статичним, тобто він може і потребує перегляду, про що говорив президент Зеленський і з чим погоджуються партнери із Німеччини та Франції. Але у будь-якому разі існує необхідність розблокування переговорів, над чим і мають працювати українські представники, а їх робота відповідно висвітлюватися для українського суспільства. Отже для цього та для реагування на закиди російської сторони потрібен дієвий та зі значним дипломатичним досвідом спікер української делегації в ТКГ. Якщо ці умови будуть виконані, не надто важливою є власне фігура цієї особи. Це також обмежить можливості для дезінформування світу щодо роботи ТКГ з боку РФ.