Я дуже люблю це місто. Наче живу людину.
Вперше приїхав сюди ще школяриком, десь у 1998 році. Мама (вона - лікар) збиралась на курси і сказала, що може взяти мене з собою. Я обманув (досі соромно), точніше просто не сказав Мамі, що у мене в цей день іспит у музичній школі. Іспит я відповідно прогуляв, з музичної школи мене вигнали, потім - поступив у художню, тому контрабасистом я так і не став.
У Києві (ще тоді не так зіпсованому новобудовами) була весна, цвіли каштани, я був у театрі Франка і - що тоді запам'яталося особливо - в МакДональдзі, який видавався шикарним рестораном, і всі провінційні діти мріяли тут побувати.
Потім я ще 2 чи 3 рази був в Києві, а 14 років тому переїхав сюди. Мабуть, вже назавжди. Обожнюю його. Це місто, над яким літають ангели. Місто тисячі нічних вогнів. Місто, яке пахне свободою. Місто, де і поразки, і перемоги переживаєш якось зовсім інакше. Місто, вулицями якого можна ходити нескінченно. Особливо - вночі. Велич історії і хайтек. Цвіт магнолій і мрія про метро на Троєщину. Бомжі і олігархи, яких можна зустріти просто на вулиці. Тисячі маршруток "Богдан" і сотні Bentley. Божевільний трафік на дорогах і безлюдні стежки між дерев просто серед міста. Сталінський ампір адмінбудівель і химерна витонченість маестро Городецького. Похмурі однотонні квартали епохи "унилий соціалізм" і різнокольорові голландські будиночки відбудованої Воздвиженки.
Одні вулички нагадують село чи хоча б райцентр, інші - Нью-Йорк або Париж. Вечір в центрі - така кількість фантастичних вуличних музикантів, що сумувати просто неможливо. Музика цього міста - божевільний ритм життя, романтичний вальс на Подолі і пристрасне танго політичних і бізнесових переговорів.
Коли тільки-но переїхав сюди - міг на маршрутці поїхати не в ту сторону. Водії київських маршруток - це взагалі особлива порода людей. Вони вміють одночасно водити машину під час дуже напруженого трафіку, брати з пасажирів гроші і слідкувати, чи всі заплатили, розмовляти по телефону, курити, лузгати насіння, переключати з радіо шансон на радіо kiss fm і вести політичну дискусію з пасажирами-пенсіонерами. Куди там Юлію Цезарю до водія київської маршрутки!..
А ще, наче окремий народ - бабусі, котрі продають квіти в центрі міста. Асортимент зазвичай - букетики з кладовища. Але навіть, якщо нічого не купиш, все одно, жіночки переконають тебе дати їм гроші. Рекет найвищої майстерності.
Моє улюблене місце в Києві - це... увесь Київ. Ну, майже увесь. З першого знайомства люблю Андріївський узвіз. Понад усе - пізно ввечері, вночі і рано-вранці, коли він не перевантажений людьми. Люблю Софіївську площу, Михайлівську, Воздвиженку, Маріїнський парк, Шовковичну, Сагайдачного, Оболонську набережну, Байкове кладовище, Площу Льва Толстого, Рейтарську, Стрітенську, Прорізну, Десятинну, та все і не перелічити, що люблю в Києві. А кручі Дніпра - Господи, відвести від них очей просто не можливо, особливо - коли дивишся з води на човні, і сам Дніпро - наче артерія, без якої Київ не житиме...
Люблю страхітний Майдан, спотворений теплицями торгових центрів, і повсякчас забитий людьми Хрещатик. Раніше не любив. Полюбив за ТЕ, що тут відбулось...
Коли іду чи їду по Інститутській - раз у раз тремтить серце. Це теж, мабуть, вже назавжди...
Храми Києва - це взагалі щось неймовірне. Правду ж кажуть, Новий Єрусалим. Видубичі, Володимирський собор, Михайлівський Золотоверхий. Хоча вірний Православної церкви України, але люблю і Лавру, і Іллінську церкву, і Кирилівську, і кірху на Лютеранській, і Олександрівський костел з шедевральним Миколаївським, і караїмську кенасу на Ярославовому валу, і синагогу Бродського, і щиро зрадів новині про Соборну мечеть... До речі, згадані Олександрівський та Миколаївський - теж проектував Владислав Городецький.
Люблю величне українське бароко дзвіниці Софії Київської, збудованої гетьманом Мазепою, і мрію колись відбудувати інший шедевр, зроблений його коштом і знищений комуняками - Микільський військовий собор. Люблю надзвичайно Андріївську церкву, яку проектував Бартоломео Растреллі.
Завжди мокрі очі, коли приходжу на Аскольдову могилу, де поховані Герої Крут, Небесної Сотні і війни на Донбасі.
У Києві я бачив ще живого Богдана Ступку на сцені. У Києві мене вперше затримували так звані правоохоронні органи. У Києві я вперше відчув по-справжньому, що ми сильна і нескорена нація, яка не дасть загнати себе в рабство. У Києві я познайомився з більшістю цікавих людей у моєму житті. З деякими - випадково: зі Славою Вакарчуком - в кав'ярні, з моїм головним учителем Олегом Ляшком - просто неба на вулиці, в Пассажі на Хрещатику.
Я люблю рідне Рівне, дивовижне Закарпаття, драйвовий Дніпропетровськ, магічний Львів. Люблю Прагу, Стамбул, Відень, Єрусалим і, звичайно, Париж. Але Київ, все-таки, люблю найбільше. Вибачте, інші. І завжди, коли далеко, хочу сюди повернутись...
Побачити світанок над Дніпром - заради цього варто не доспати. Правда. Спробуйте...
Андрій Лозовий,
Заступник лідера Радикальної партії Олега Ляшка
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.