Судді та адвокати перед законом рівні. Судді – рівніші?

Щоразу, коли представляємо інтереси органів адвокатського самоврядування у суді щодо визнання незаконними або скасування рішень ведемо з суддями правову дискусію, предметом якої є питання юрисдикції

Щоразу, коли представляємо інтереси органів адвокатського самоврядування у суді щодо визнання незаконними або скасування рішень (наприклад, рішення З’їзду адвокатів України, Ради адвокатів України, тощо), ведемо з суддями правову дискусію, предметом якої є питання юрисдикції адміністративних судів під час розгляду таких спорів.

Ще в лютому 2016 року Верховний Суд України у справі № 21-966а16 навів досить цікавий правовий висновок, який звівся до того, що коли виникають спори із правовідносин, у яких адвокатура, як особлива формація, реалізує надані їй правоможності в означеному сенсі, як–от у разі обмеження права особи на заняття адвокатською діяльністю або прийняття рішення про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю, оскарження рішення про накладення дисциплінарного стягнення, інші подібні за суттю і значенням дії, зокрема, щодо делегованих державою владних повноважень, то такий спір підпадає під ознаки публічно-правового, на який поширюється юрисдикція адміністративних суддів.

Щодо правовідносин, які виникають між адвокатами та/або органами адвокатського самоврядування, що діють за законом і статутом віднесені до повноважень цієї самоврядної організації адвокатів, і є питаннями їхньої внутрішньої (статутної) діяльності. На такі спірні правовідносини, зазначу, юрисдикція адміністративних судів не поширюється.

Закривши провадження в справі та не вказавши до якого виду судочинства віднесено розгляд таких спорів, суд, на мою думку, констатував такий факт: суди загальної юрисдикції в Україні під час розгляду подібних правовідносин не повинні втручатися у діяльність самоврядної, саморегульованої асоціації, оскільки законом визначено чіткі дії, механізм її роботи та виключні повноваження.

Такі мої думки у деяких колег викликали подив в частині дотримання положень права на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Однак, у березні 2019 року Велика палата Верховного Суду під час розгляду справи 804/4177/17 зробила досить цікавий (інноваційний) правовий висновок під час розгляду спору у суддівському самоврядуванні.

Повний тест постанови Верховного Суду за посиланням 

Високий суд вказав, що порядок здійснення суддівського самоврядування визначається відповідно до Конституції України, цим Законом та іншими законами, а також регламентами і положеннями, що приймаються органами суддівського самоврядування згідно з Конституцією України та вказаним законом.

Статтею 130-1 Конституції України визначено, що для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів відповідно до закону діє суддівське самоврядування.

Відповідно до положень ч. 1, ч. 4 ст. 126 Закону № 1402-VIII, суддівське самоврядування - це самостійне колективне вирішення зазначених питань суддями.

До завдань суддівського самоврядування належить вирішення питань щодо:
1) забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади;
2) зміцнення незалежності судів, суддів, захист професійних інтересів суддів, у тому числі захист від втручання в їхню діяльність;
3) участі у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за додержанням установлених нормативів такого забезпечення;
4) обрання суддів на адміністративні посади в судах у порядку, встановленому цим Законом;
5) призначення суддів Конституційного Суду України;
6) обрання суддів до складу Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, встановленому законом.

Встановлена правова природа діяльності органу суддівського самоврядування унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання незаконним та скасування його рішення, а тому вказаний позов не може розглядатися в судах.

Суд адміністративної юрисдикції не має компетенції щодо розгляду такого спору з огляду на те, що відповідні скарги розглядаються самим органом суддівського самоврядування згідно із Законом № 1402-VIII та внутрішнім актом, який регламентує діяльність такого органу.

У цій справі констатовано, що збори суддів як орган суддівського самоврядування, який обговорює питання внутрішньої діяльності суду та приймає колективні рішення з обговорюваних питань, не є суб’єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.

Натомість, якщо аналізувати норму статті 131-2 Конституції України щодо інституту адвокатури, то чітко вбачається, що держава гарантує адвокатурі незалежність, а засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.

Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» фіксує, що адвокатське самоврядування – гарантоване державою право адвокатів самостійно вирішувати питання організації та діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим законом.

Отже, аналіз наведених норм в частині адвокатського самоврядування цилковито співпадає з нормами суддівського самоврядування – самостійне вирішення своїх питань через обговорення та прийняття колегіальних рішень.

Ознайомившись із судовим рішенням суду касаційної інстанції, у мене, як представника самоврядного незалежного інституту, постає логічне та правовірне питання, а чи не втручається сам суд у діяльність інституту адвокатури під час відкриття проваджень, розгляду спорів та прийняття ряду рішень, зокрема щодо рішень з’їзду адвокатів України, якщо такий спір не поширюється на юрисдикцію адміністративних судів.

Можливо, підходи застосування правових позицій повинні бути однаковими - як для суддівського самоврядування так і для адвокатського самоврядування. Все таки, це питання - до Великої палати Верховного суду.