Релігійний та гуманітарний тиск російської окупаційної влади на населення ОРДЛО

Виступ на конференції «Вплив військової агресії РФ на Донбасі на міжнародну ситуацію: політичний, гуманітарний та безпековий виміри» Краматорськ, 26 жовтня 2018 року.

         Чотири роки окупації частини Донецької та Луганської областей та величезний масив інформації, що надходить з цих територій дозволяють систематизувати відомості щодо гуманітарної політики Москви у цьому регіоні. Зокрема, наразі цілком очевидним є той факт, що ця політика є системною, планується та координується із РФ, роль колаборантів (так званих керівників «ДНР-ЛНР») зводиться, в основному, до виконавчих функцій та імплементації існуючою у РФ практики управління, а сама ця політика спрямована на тотальну русифікацію життя, побудову єдиного ментального простору окупованої частини Донбасу з РФ та її відриву від України.

         Вказаний вплив є тотальним, отже ми розглянемо деякі його найбільш яскраві аспекти останнього часу і зосередимося, головним чином на окупованих районах Луганщини, де діє так звана «ЛНР», оскільки автор тривалий час працював радником голови Луганської обласної державної адміністрації з питань комунікації та ЗМІ.

         На п’ятий рік так званого «державотворення» у квазіреспубліках майже створена система юридичних актів, які визначають норми життя та можливості «регулюючих та правоохоронних органів». При цьому необхідно стверджувати, що так звані «закони» та іншого плану акти у абсолютній більшості є скопійованими з російських. Розглянемо, зокрема, ситуацію з «Законом ЛНР о СМИ». Він був прийнятий «Народным советом ЛНР» та підписаний тодішнім керівником «молодої республіки» Плотницьким у листопаді 2014 року та опублікований напередодні 2015 року. Цей акт практично повністю скопійовано з закону РФ. Поглянемо на структури обох документів. В обох сім глав з аналогічними назвами. Єдине, що не співпадає кількість статей: у московському їх 62, у луганському 81. Дух першоджерела передається чітко. Яскраво це помітно на статті, що регулює роботу з іноземними ЗМІ, яка у нинішньому вигляді, що обмежує діяльність  іноземних юридичних та фізичних осіб була прийнята з поправки авторства покійного Вороненкова (а також Парахіна та Деньгіна) у вересні 2014 року ще на ейфорії «кримнашу» та самого початку західних санкцій. Щоправда, російська стаття більш докладна, що у принципі і зрозуміло. Виглядає це ось так. В московському документі стаття має номер 19.1 и, говорить, що «иностранное юридическое лицо, …, иностранный гражданин, … не вправе осуществлять владение, управление либо контроль прямо или косвенно … в отношении более 20 процентов долей (акций) в уставном капитале лица, являющегося участником (членом, акционером) учредителя средства массовой информации, редакции средства массовой информации, организации (юридического лица), осуществляющей вещание». В луганському варіанті стаття має номер 22 у ній йдеться, що «иностранное юридическое и физическое лицо, а равно юридическое лицо с иностранным участием, доля (вклад) иностранного участия в уставном (складочном) капитале которого составляет 20 процентов и более, не вправе выступать учредителями средств массовой информации».

         Є і певна різниця. У Москві іноземні журналісти акредитуються МЗС РФ (стаття 55), а у «ЛНР» акредитація здійснюється «Министерством информации, печати и массовых коммуникаций Луганской Народной Республики» (66 статья). Ця забаганка васалів та відступ від «джерела мудрості» пояснюється просто – «МЗС ЛНР» структура номінальна, оскільки і «зовнішня політика ЛНР» річ віртуальна. Отже працювати московським радникам-кураторам із спецслужб легше саме з позицій інформаційників у «Министерстве информации, печати и массовых коммуникаций», а не «дипломатів».

Аналогічною є ситуація на окупованих територіях у релігійній сфері. Окупаційна влада почала “узаконювати” свої злочини проти віруючих і релігійних громад, намагаючись сховати їх від міжнародної спільноти за ширмою законності. Органи влади самопроголошених “ДНР” та “ЛНР” прийняли так звані “закони” щодо діяльності релігійних організацій та щодо боротьби з екстремізмом, які, подібно як і в Росії, стали інструментами для терору релігійних меншин, боротьби з інакомисленням та будь-якими проявами опозиції. У червні 2016 року окупаційна влада Донецька запровадила власний «закон ДНР» (скопійований з російського) про свободу віросповідання та релігійні об’єднання. Два роки цей документ не застосовувався, допоки у травні 2018 року до нього не були внесені зміні, які зобов’язують усі релігійні організації регіону перереєструватися не пізніше 1 березня 2019 року. Унаслідок, релігійні організації примушуються до перереєстрації під загрозою заборони будь-якої їхньої діяльності, штрафів та конфіскації храмів, молитовних будинків і іншого церковного майна. Згаданий документ також передбачає, що з метою перереєстрації діючих релігійних організацій в обов'язковому порядку проводиться релігієзнавча експертиза. Очевидно, що саме ця вимога стане основним інструментом, який окупаційна влада на Сході України буде використовувати для відмови в реєстрації релігійних  громад. При цьому релігійні організації та групи, в разі  успішної реєстрації, зобов'язані не рідше одного разу на рік надавати до уповноваженого органу “ДНР” повідомлення про продовження своєї діяльності. Варто відзначити, що вимоги про обов'язкову перереєстрацію і проходження релігієзнавчої експертизи не поширюються на православну церкву Московського Патріархату. Для цієї конфесії окупаційна влада Донецька передбачила особливу спрощену процедуру “легалізації”. Подібна ситуація повторюється у Луганській області, де окупаційна влада також пішла шляхом копіювання законодавства Російської Федерації з метою використання юридичних інструментів для тотального контролю над релігійними організаціями та узаконення репресій за релігійні переконання. 2 лютого 2018 року було прийнято так званий “закон ЛНР” про свободу совісті та релігійні об'єднання. Однак, окрім іншого, цей документ забороняє будь-яку діяльність релігійних груп, під якими розуміється організація, що складається з п'яти чоловік і не має прямого відношення до жодної з “традиційних конфесій”. Водночас відсутній перелік таких конфесій, що дозволяє структурам “ЛНР” діяти свавільно. Згідно з цим “законом ЛНР” всі діючі на окупованих територіях Луганської  області релігійні об'єднання протягом шести місяців повинні пройти  обов'язкову процедуру реєстрації.  Інакше їхня діяльність буде вважатися незаконною і, відповідно, буде кримінально караною. Але для православної церкви Московського Патріархату цим документом також передбачена спрощена процедура “легалізації”. Слід зауважити, що окупаційна влада Луганська продовжила крайній строк перереєстрації, який завершився 2 серпня 2018 року,  ще на два з половиною місяці – до 15 жовтня (поки що інформація відсутня як розвивається ситуація після цієї дати). Паралельно з цим, у лютому 2018 року, окупаційна влада запровадила так званий “закон ЛНР” про протидію екстремістській діяльності, який дослівно копіює аналогічний закон Російської Федерації. Такий самий “закон” запровадила й окупаційна влада Донецька у червні 2015 року. Очевидно, що контрольовані Росією бойовики використовують на Сході України ті самі методи обмеження релігійної свободи та контролю над релігійними організаціями, що і в самій Росії. Результати. Наприклад жодна громада ЄХБ (Євангельских християн-баптистів) наразі не пройшла перереєстрацію  – з боку окупаційної влади немає ні позитивного рішення, ні відмови в перереєстрації. До того ж, на заваді перереєстрації може стати негативний висновок так званої “релігієзнавчої експертизи”. З огляду на проголошення ВСЦ ЄХБ (Всеукраїнський союз церков євангельських християн-баптистів) екстремістською організацією на території так званої “ЛНР”, багато баптистських громад тепер з власної ініціативи припинили проведення богослужінь та будь-яку діяльність навіть у власних молитовних будинках, побоюючись переслідувань бойовиків за діяльність без реєстрації. Все це відмічається у дослідженні київського Інституту релігійної свободи.

Взагалі, роль московського варіанту православ’я у гуманітарній політиці РФ на окупованих є величезною. Зокрема, саме православна складова стає основою для проведення деяких пропагандистських інформаційно-психологічних кампаній, спрямованих на відрив регіону від України у ментальному плані та формування єдиного гуманітарного простору з РФ, про що йтиметься далі. Крім того, саме структури УПЦ МП (Української православної церкви Московського патріархату) та ідеологія політичного православ’я використовуються для проведення інформаційних операцій у рамках глобального протистояння Кремля з Україною та Заходом. Наприклад, нещодавно (у жовтні 2018 року), як реакція на рішення Константинополя підтримати шлях Києва до автокефалії була заява «кубанського козацтва» про готовність «поїхати до Києва захищати Лаври у разі надання автокефалії Україні", при чому є підстави вважати, що насправді мова йде про легалізацію рішення військово-політичного керівництва РФ про використання для дестабілізації ситуації в Україні сил спеціальних операцій Росії. Але насправді, «проба пера» відбулася у липні 2018 року. Тоді була прийнята аналогічна заява, дуже подібна за інтонацією, і, що головне, за змістом. «Просим Вас, не поддайтесь дьявольскому искушению, примите его как испытание, дающее основание доказать свою верность Православию… Взываем к Вашей ответственности перед Богом и людьми и надеемся, что Вы не захотите войти в историю как Варфоломей Кровавый, «благословивший» в ХХI веке религиозную войну…». Приурочений цей опус до 1030-річчя Хрещення Русі і проголошувався «православним казачеством ЛНР», насправді, частини Всевеликого Війська Донського у вигляді «Луганського округу» та її отамана Сергія Дорохіна. Тобто частини структури інтегрованої до російської влади. У заяві є ще й відсилання до заяви керівника «ЛНР» Пасечника від 23 липня. Варто привести його частину бо воно демонструє настрій вождів РФ та місцевих колаборантів та мракобісся, до якого заштовхується регіон. Такий собі фатальний цивілізаційний розлом: «Подстрекаемый католическим Западом, он (киевский режим) готов погрузить в кровь и страдания весь православный народ с одной целью – лишить его веры предков, единой церкви, соборности, на века посеяв в нем раскол, смуту и раздор».

Взагалі процеси, що йдуть в українському православ'ї, зокрема реальна перспектива Томосу, змусили російських пропагандистів і інформаційників в «ЛНР» активно реагувати, для чого залучалися старі перевірені кадри і озвучувалися такі ж тези. Наприклад, в кінці травня в «ЛНР» поширювалося інтерв'ю священика УПЦ МП Авдюгіна, відомого, медійно розкрученого персонажа. Судячи з тональності його висловлювань, варіант надання автокефалії Україні Константинополем тепер вже не розглядається як гіпотетичний і фантастичний: «для нас же конкретно - ми не приймемо подібного рішення, якого, сподіваюся, Бог не попустить». Про правоту або НЕ правоту мова не йде: не приймемо, і все! Більш того в цій самій розмові, Авдюгіним, що надто захопився, був озвучений сценарій дій, вбраний, щоправда, в туман відомих «пророцтв Зосима Сокура» - клінічного випадку «політичного православ'я» русскомірского розливу: «У разі відокремлення від єдності Російської православної церкви - правлячого архієрея не існує, монастирі переходять до ставропігійного управління під омофор Святішого патріарха Московського і всієї Русі. Молю Бога і сподіваюся, що Святіший патріарх не відмовить і прийме під свій омофор». Взагалі ж, Авдюгін класичний приклад для демонстрації політики по зачистці «ЛНР» від будь-якого прояву українськості. Цей чоловік, досить впливовий в «ЛНР» і, природно, в структурах УПЦ МП на окупованих територіях у формуванні гуманітарної та релігійної політики - типовий російський націоналіст. І все це чудово проілюстровано в згаданому позиційному інтерв'ю. Наприклад, в «ЛНР» з подачі Москви, у виконанні таких персонажів прийнятним є православ'я тільки в «русскомірскому варіанті». Ідеалом же є затягування всієї України в подібний стан: «на Україні в нашій церкві є архієреї і священики, що відкидають ідею Російського світу і підтримують відокремлення від РПЦ. Судження, аналіз і висновки щодо їх діяльності має право виносити тільки Синод УПЦ, а нам необхідна молитва, щоб Господь і напоумив, і привела до тями тих, хто, володіючи високим священним саном, не перешкоджає діям розкольників». Донбас же в цьому розумінні взагалі не відноситься до України, тому і оцінки УПЦ КП і патріарха Філарета моментально втрачають хоч якийсь флер пристойності і стають декларацією скривдженого імперця. Те ж стосується будь-якого прояву українства в церковному житті. І тоді в інтерв'ю проявляється зловтіха від того, що в Луганську кафедральний храм УПЦ КП (при цьому особливо підкреслюється «побудований в стилі українського бароко») порожній, а священик втік, хоча «міг би зробити це до війни», оскільки, мовляв, немає у нього прихожан, що, до слова, брехня, оскільки священик не покинув паству в окупації і життя громади триває... В «ЛНР», з точки зору православних канонів править бал типова етнофілітична єресь російського походження. Єресь тим ще противна, що там втрачена здатність критично сприймати себе, в результаті чого опоненти звинувачуються в тому, що вони є не церквою, а політичним утворенням, собі ж знаходиться виправдання в будь-якому випадку адже «немає такої межі соціального життя, де б не брала участі церква».

Варто розуміти, що процес цього виховання «російськості» (назвемо його умовно так) на окупованих територіях Донбасу не складається в вакуумі. Мовляв, приїхали російські націоналісти-романтики-реконструктори (потрібне підкреслити / виділити) і взялися разом з місцевими ентузіастами, гуманітаріями випускниками ДонДУ або Східноукраїнського університету, які все довгі роки української влади плекали свою цю саму «російськість» в підпіллі, піднімати хоругву «Русского мира» в школах, вузах, ЗМІ. Весь цей процес чітко регламентований, спланований і контролюється Москвою. Більш того, виховання «російськості» на Донбасі має цілком конкретну мету: створення абсолютно іншого, відірваного від України і спільного з Росією ментального простору. І попутно згортання будь-якої згадки про українську ідентичність в регіоні з абсолютним ототожненням «донбаської ідентичності» з російською. І не треба шукати таємні плани Кремля в червоних папках з написом «особливої важливості». Ясна річ, що вони є. Але щоб дізнатися їх змісту Джеймс Бонд не потрібен. Варто тільки трохи пильніше подивитися на практику Кремля в квазіреспубліках Донбасу і на принципи здійснення там російської політики в гуманітарній, етнічній, інформаційній сферах то стає зрозуміло дуже багато (хоча, ясна річ і не все). А саме. Донбас включений в загальноросійські процеси просування «російськості» і кампанії на офіційному рівні і їх втілення в життя здійснюється приблизно як в якомусь регіоні РФ, хоча і з набагато більшим завзяттям в силу наявного контролю від «кураторів» і важливості для Кремля гуманітарної сфери окупованої частини Донбасу.

Розглянемо найбільш яскравий і свіжий приклад. Весна 2018 року в «ЛНР» пройшла під знаком акції з красномовною назвою «Бути росіянином» («Быть русским» у оригіналі). Акція виступала таким собі пікантним російським націоналістичним соусом до основної страви в інформаційному полі «республіки» - «П'ятирічці соціально-економічного розвитку», кампанія з просування якої перетворює інформаційний і ментальний простір окупованої частини Луганщини в химерну подобу СРСР, шляхом використання риторики радянських часів на кшталт самого поняття п’ятирічка, пам'ять про які сидить практично на рівні архетипу навіть у молодих людей, що майже не застали радянщини. (Головне ж завдання «п’ятирічки» - створення ілюзії реальної економіки і господарювання). Сама ж акція «Бути росіянином» є чисто російським винаходом і в минулому році проходила в червні місяці в Рязані, точніше на городищі Старої Рязані. Головними організаторами були Всесвітній Російський Народний Собор (главою якого за статутом є Патріарх Московський), Данилів монастир з Москви і Дитячо-юнацький військово-патріотичний рух «Юнармія». Тобто церковно-державна спайка в справі мілітаризованого виховання молоді РФ у наявності. Але це інша тема, що заслуговує свого дослідження. Нас цікавить окупована частина Луганщини, де «Бути росіянином» якщо і не «розцвіла махровим цвітом» то стала процесом помітним і, по своєму, знаковим.

Завдання «бути російським» було поставлено системі освіти «ЛНР». Практично всі «вузи за версією ЛНР» відзвітували про виконану роботу і акції. Охоплені були і Луганський медінститут імені святителя Луки (Войно-Ясенецького), і Донбаський державний технічний університет в Алчевську, і Луганський національний університет імені Шевченка (українці вже і відвикли від того якої пікантності надають таким заходам, звичним у радянські часи, їх проведення в установах з іменами представників іншої культури і системи поглядів, явно відмінних від «російської»), і Луганський національний університет імені Даля.

Тепер настав час прямих цитат. Цілі і завдання акції «Бути росіянином» на окупованих територіях Луганщини від безпосередніх втілювачів на місцях. Алчевський ДонДТУ (до речі теж така ось сумна іронія історії, адже місто назване ім'ям подвижника українства): «основными целями данного мероприятия являются: изучение истории своего родного края, знакомство с интересными и малоизвестными фактами Луганщины, укрепление русского национального самосознания, формирование чувства осознанного патриотизма посредством обращения к традициям русского народа, к знаковым событиям его тысячелетней истории». Коментарі тут, швидше за все, не потрібні. Інтернаціоналізм, який проповідується в «ЛНР» аж до дублювання радянської символіки не більше ніж фіговий листочок при формуванні російського ментального простору.

У ЛНУ імені Шевченка: «мероприятие проводилось с целью выявления молодых талантливых поэтов и мастеров художественного слова для единения культурных ценностей и духовной общности народа Донбасса, а также укрепления в сознании принадлежности к «Русскому миру», к духовным ценностям русской культуры и формирования истинно патриотического сознания граждан Луганской Народной Республики». До речі, творчий конкурс організований під акцію, був масовим і нагороджених виявилося багато. Традиція залучення в масові рухи і співучасті, що виникає у такий спосіб, народжена в СРСР, живе і перемагає. Ну і окремий привіт автору фрази про «виявлення поетів-майстрів», зазвичай в російській мові такий оборот зустрічається в документах де «виявляють» якихось «осіб причетних до націоналістичного бандпідпілля». Прикомандированим гебешникам все одно кого виявляти, корисних або шкідливих. Бо потенційно небезпечними при такому підході вважаються всі.

В університеті імені Даля: «одним из негативных моментов является информационная война, которую ведет Украина против республик Донбасса и страны Запада против России. «Вбрасывания» информационной войны так же опасны для человеческого разума, как бомбы и пули для тела. Следовательно, нужно вырабатывать «иммунитет» против подобных внешних влияний. Действенным средством в достижении этой цели является укрепление национального самосознания». Для зміцнення національної самосвідомості і провели конкурс есе «Бути росіянином» з подальшим круглим столом. З порядком денним, яка прикрасила б будь-який середньостатистичний круглий стіл, будь-якого вузу РФ: «С чего начинается Родина? Что для нас Отечество?; Хто такий справжній патріот? Що зараз найбільше потрібно Російській державі і Русскому миру". Дисонансу у свідомості будівельників молодих незалежних республік від питання чому потрібно думати саме про «Російську державу і Русский мир» виявити в даний момент явно не вдасться.

Ну і, вишенька на торті, або ж привіт від справжніх організаторів і натхненників акції «Бути росіянином» у виконанні Луганського медінституту! Ми ж пам'ятаємо що «Всесвітній Російський Народний Собор» фактично входить в структуру Московського патріархату, і главою його є патріарх Кирило: «история неопровержимо доказывает: быть русским – значит, быть православным, беспрекословно уважать традиции русского народа, иметь обострённое чувство справедливости, быть свободолюбивым, щедрым и открытым». Безальтернативная такая «русскость».

Що при цьому відбувається з українським життям? У «конституції ЛНР» в української мови рівний з російською державний статус. Але, у тій самій десятій статті, в пункті першому йдеться про «державний» статус російської та української, в другому: «офіційною мовою діловодства в усіх органах державної влади та органах місцевого самоврядування Луганської Народної Республіки є російська мова». З усіма наслідками, що випливають. Навіть дорожні покажчики ще на початку сімнадцятого року замінили на російськомовні. Те ж і з освітою - мова лише як предмет і факультатив. Той, хто знає реалії абсолютної більшості автономій нинішньої РФ, відразу вкаже на повну схожість: місцеві мови, як правило, з рівним російській статусом в Конституції, з театром як вітриною і абсолютною маргінальністю в освіті, громадській та державній сфері. Тепер відпрацьована в РФ модель працює і на окупованій території. Найцікавіше, що керівництво «республіки» навіть в публічних виступах «не морочиться» і не намагається будь-яким чином зобразити цей декларований інтернаціоналізм. Що говорив, наприклад, на день російської мови Плотницкий поки був біля керма: «за своё законное право жить на родной земле и говорить на родном языке Донбасс уже заплатил огромную цену. Уверен, что час расплаты для организаторов майданного геноцида близок. А в отдалённой перспективе я вижу, как Евразия: от Лиссабона до Владивостока – учит русский язык. А потом и Америка подтянется». Нинішній Пасечник: «наш с вами родной язык – русский, поэтому на территории республики он имеет статус государственного языка. Именно за это право – говорить на родном языке – народ Донбасса поднялся на битву с украинской хунтой в 2014 году». Так що мета інтернаціста - приведення Донбасу до загальноросійського знаменника. Тому що як сказав Пасічник в тому ж виступі: «Донбасс исторически является неотъемлемой частью Русского мира». І існування таких реліктів «колишньої України» (за термінологією вже процитованих товаришів, запропонованою їм з Москви), реліктів у вигляді українського театру і факультативів української мови в школі тут нітрохи не заважає. Більш того, театр можна показувати ОБСЄ. Ось, дивіться, тут терпимість, толерантність і всім є місце! Ну і інше навантаження на ньому. Малорос може глянути якихось «За двома зайцями» і ось уже задоволений. Ті, хто ностальгують по Україні тримаються всі у купі, легко спостерігати за ними. Факультатив же української мови у школі піде для внутрішнього використання. Не було б його, не вийшло б пафосно заявити: «мы не будем следовать примеру националистов и искоренять в наших школах украинский язык и литературу, не станем закрывать украинские классы, и дадим всем желающим детям обучаться на украинском языке» (і одразу закрили це навчання, насправді).

Ідеологи «Русского мира» саме тепер, після переведення конфлікту в статус низької інтенсивності (хоча досить умовної) знайшли на окупованій частині українського Донбасу дуже зручний полігон для втілення найсміливіших ідей. Територія з невизначеним статусом, з відсутністю навіть декларативних інститутів іншої держави (хоча і до війни ці хлопці відчували себе тут досить впевнено, але тризуби на будівлях виконкомів і можливість ситуативно отримати по голові від СБУ в разі якихось технічних / політичних накладок Києва з Москвою, дещо дратувала); тотальний контроль над системою освіти і ЗМІ; населення ментально близьке до радянських часів і навіть чисто візуально набагато більш відповідне їх уявленням про те, як повинен виглядати адепт «Русского мира», не те, що кавказці з «СНД невизнаних». Класика! Територія не РФ, де ідеологія «Русского мира» прийнята як складова «державного будівництва», при цьому повністю включена в російський інформаційний і ментальний простір аж до участі у всеукраїнських та регіональних акціях гуманітарного та інформаційного плану. І це треба вже зараз враховувати Україні та Європі при формуванні інформаційної та гуманітарної політики по відношенню до територій, які будуть звільнені.