Константинопольський Томос для Латвії? Нема нічого неможливого

РПЦ йде до чергової поразки у Балтії

         Українська автокефалія стала каталізатором багатьох цікавих процесів у світовому православ’ї. Сталий порядок змінюється. Москви у ньому дедалі меншає. Московська патріархія та Кремль нервуватимуть і ставатимуть дедалі менш адекватними. У більшості своїй ці майбутні процеси та течії поки непомітні. Але дещо вже набирає конкретних обрисів. Зокрема у Латвії.

         У Москви є усі підстави непокоїтися. Хоча б за прецедентом. До 1940-го року Латвійська православна церква, яка наразі є самокерованою у складі РПЦ була в юрисдикції Константинопольського Патріархату. Так само як і Естонська, яка відновилася як автономія у складі Константинопольського Патріархату у 1996 році. Епічний конфлікт з Константинополем з цього приводу, що призвів до розриву, хоч і нетривалого між Константинополем та Москвою та, у результаті, компроміс про співіснування двох юрисдикцій на території Естонії у вигляді Естонської апостольської православної церкви та Естонської православної церкви Московського патріархату однозначно є неприємним спогадом для Москви та сприймається там як поразка. Адже, де компроміс, і де Москва! І це незважаючи на те, що з суто формальної точки зору ця ЕПЦ МП більша за розмірами.

         Історія Латвійської православної церкви як автономної у складі Константинопольського Патріархату була дещо коротшою (чотири роки з 1936 по 1940) ніж Естонської (з 1923 по 1940). В обох випадках відбувся перехід із Московського патріархату і в обох випадках після окупації СРСР Латвії та Естонії Москва стрімко «відіграла все назад» через спектаклі з «покаяннями» єпископів, звершення «возз’єднання» за чином «обновленців».

         Після відновлення незалежності Латвія не пішла шляхом Естонії. На початку 90-х, після відновлення незалежності відбулася реституція майна, яке отримала згадувана вище Латвійська православна церква у складі РПЦ як наступниця автономії Константинопольського Патріархату. В усіх конфліктних питаннях щодо України вона займає сторону Московської патріархії та є тією складовою, що виховує вірність «русскому міру» у прихожанах. Відомий латвійський журналіст та депутат перехідного між Латвійською РСР та Латвією парламенту Алекс Григор’євс вважає, що цього не сталося б «якби на початку 1990-х років, коли Латвія відновила свою незалежність і держава вирішила віддати латвійським церквам відібране майно, ми б ретельніше обдумали, з ким маємо справу». Тоді, на його думку, слід було замислитися «чи дійсно конфісковане майно буде передано саме тій церкві, яка діяла до 1940 року». Особливо, якщо згадати той факт, що є думка у значної частини експертів, що нинішня РПЦ створена Сталіним у 1943 році та не має відношення до колишньої Церкви Росії, яка 1921 року погодилася на автономію своєї латвійської частини, що залишилась поза впливом більшовиків. Але питання, насправді, піднімалося. Григор’євс згадує що у парламенті, «під час реституції церковного майна отець Олексій Зотов, депутат (Радянської) Верховної Ради Латвії (єдиний, хто «утримався» в голосуванні за незалежність Латвії), розповідав нам, що нова Латвійська Православна Церква буде повністю незалежною від Москви, зберігаючи лише духовний і канонічний зв'язок. Ми повірили йому». І тепер православні Латвії, не тільки етнічні росіяни чи умовні «російськомовні», але й латиші втягнені до політичних конфліктів Кремля та РПЦ у світі, їх, не питаючи, зараховують до таких, що не бажають причащатися у Константинополі, а їхнім загалом, теж без запитання, обчислюють симпатиків «русского міру» у Балтії.

         Відповідь чому так сталося можна знайти у іншій події, яка сталася нещодавно. Йдеться про публікацію вмісту «мішків КДБ» у Латвії наприкінці 2018 року. Доступ до захоплених латвійськими патріотами картотек КДБ дозволяє доповнити інформаційні пазли важливими деталями. Так, облікові картки агентури КДБ ЛатвРСР свідчать, що нинішній митрополит Ризький та Всієї Латвії Олександр Кудряшов був агентом КДБ під псевдо «Читатель». А куратором його був такий собі співробітник КДБ Олександр Іщенко. Який трохи згодом став уповноваженим у справах релігій при Раді міністрів Латвійської РСР. І ось, з 1990-го року Кудряшов очолив православних Латвії. Як в уродженця східнолатвійського регіону Латгалії, батьки якого були громадянами Латвії до 1940 року (та й він сам за народженням був таким), проблем з отриманням паспорту громадянина після відновлення незалежності у Кудряшова не виникло. Автоматично, «за посадою» він увійшов у істеблішмент Латвійської Республіки та почав спрямовувати Церкву до «збереження єдності з Москвою». Частину цієї спецоперації можна побачити на прикладі розповіді про отця Олексія Зотова у парламенті, яку згадував вище Григор’євс. Але чекісти не були б чекістами якби не діяли комплексно та забули про матеріальне. Журналіст «Укрінформу» у Ризі Олег Кудрін пише про те, що колишній куратор-вербувальник «Читателя» отримав під управління майно Латвійської православної церкви, яке було їй надано після реституції та створив для керування ним фірму FONDS PC (Фонд Православної церкви) – і це у лютому 1992 року! Тобто за рік після «зимових барикад» у Ризі, як то кажуть «на світанку незалежності». Трохи згодом у жовтні 1993 він перейменував фірму на FONDS LC (Фонд Латвійської церкви). Знавці на латвійських інтернет-форумах писали, що крім того, у пана Іщенка була низка доручень у яких йому дозволялося керувати та отримувати дохід з житлових будинків у Ризі, які належать РПЦ у Латвії. «Злі язики» стверджують, що з цих доходів колишній чекіст побудував будинок у курортній Юрмалі. У Латвію приїжджав час від часу. Нібито попутно займався будівництвом об’єктів РПЦ у Москві, де теж себе та свій дах у матеріальному плані «не ображав».

         Варто ще додати, що історія з «мішками КДБ» почалася не учора. Про їх існування було відомо давно. Наступники КДБ протягом ледь не тридцяти років робили спроби нівелювати вагу цієї справи. У хід йшла аргументація від такої, що «не варто цим займатися бо це аморально та розколе латвійське суспільство», до такої, що «там немає нічого цінного, усі варті того відомості вивезли до Москви, а інше спеціально сфальсифікували». Останній аргумент зазвичай викладали різного штибу «колишні співробітники латвійського КДБ». Як бачимо, КДБ-ФСБ, насправді було і є чого боятися. І не лише коли мова йде про моральну відповідальність або про походження капіталів. Принаймні у справі Православної церкви у Латвії ця інформація цілком логічно зірвала машкару з «духовних авторитетів» та з новою актуальністю поставила питання про доцільність підпорядкування релігійного життя православних латвійців Москві. Тож це удар по реальному московському важелю впливу.

         Поява Православної церкви України за підтримки Константинополя, повернення до теми впливу радянських та російських спецслужб на життя Латвії та її релігійні організації, практика релігійного життя Естонії можуть виступити каталізатором процесу пошуку частиною латвійських православних можливості отримання Томосу та створення автономної Церкви за зразком 1936 року. Можливо, ми бачимо початок чергового етапу згортання впливу РПЦ та Москви у духовній сфері за принципом «шагреневої шкіри». Тепер у Латвії.