Чому зарплати чиновників йдуть у відрив?
Відоме прислів’я (котре, до речі, походить з «Дон Кіхота» Сервантеса) радить не говорити в домі повішеного про зашморг. Українські чиновники мали б не говорити про свої надвисокі прибутки у найбіднішій країні Європи – це також не комільфо. Хоча просто «не говорити» замало. В ідеалі вони мали б не отримувати космічні зарплати, котрі занадто сильно контрастують із «середньою температурою по палаті». Але українські чиновники – не донкіхоти, не шляхетні ідальго, котрі переймаються долею скривджених та упосліджених. Вони не переймаються навіть тим, як виглядають в очах соціуму – від останнього вони відірвалися дуже суттєво, стартонувши в зарплатний космос з цифрами, де як мінімум п’ять нулів.
Останні дні соцмережі штормить від підрахунків того, як зросла зарплата в.о. голови Державного агентства автомобільних доріг ( «Укравтодору») Славоміра Новака – її буцімто підняли на 900%. Про це на своїй сторінці в Facebook написав журналіст Сергій Мальнєв, опублікувавши документ від міністерства інфраструктури України. У відомстві пояснили, що дохід Новака включає надбавку за інтенсивність праці в 300% посадового окладу, надбавку за виконання особливо важливої роботи – а це ще 300% посадового окладу та премію – також 300% окладу. «З урахуванням того, що в Польщі міністр транспорту Новак отримував 3 тисячі доларів (близько 80 тис. грн.) і навряд чи приїхав би в Україну на меншу зарплату, виходить, що як мінімум в січні-лютому – за рахунок надбавки в 900% – Новак отримував по 700 тис. грн.» – написав Мальнєв.
Залишимо в стороні питання про трудові звитяги «Укравтодору». Нинішній очільник підприємства й один з останніх запрошених в Україну іноземців – пан Новак – керує ним з жовтня 2016 року. Вважатимемо, що 20 з лишком місяців, які минули з моменту призначення Новака, є недостатніми для того, аби показати добрий результат та покінчити з практикою «ямкового ремонту» замість розбудови нормальних доріг. Для ілюстрації того, які зарплати отримують в Україні чиновники, не бракує й інших прикладів. Приміром, керівник секретаріату Вищої ради юстиції Сергій Пушкар отримав у червні 2018-го майже 213 тисяч гривень заробітної плати. Якщо стільки отримує, по суті, «завгосп» ВРЮ, то страшно навіть уявити, які оклади мають безпосередньо члени Вищої ради юстиції.
Інший приклад є широковідомим – це премії керівництву «Нафтогазу» за перемогу в Стокгольмському арбітражі над російською компанією «Газпром». Їхній сукупний розмір сягнув, як ми пам’ятаємо, 46,3 мільйонів доларів. Мабуть, навіть Наполеон не святкував після Аустерліцу перемогу над росіянами так бучно і так щедро, як це зробив «Нафтогаз». Преміями вже зацікавилася Генпрокуратура – принаймні, Юрій Луценко обіцяє дослідити, чи «уповноважена наглядова рада «Нафтогазу» приймати такі рішення. І чи є у них право призначати премії понад фінансовий план». Питання, дійсно, цікаве, а особливо на тлі зворушливих звернень наприкінці опалювального сезону, коли українців просили «прикрутити тепло» бодай на градус чи два, аби держава могла витримати фінансовий тиск в зв’язку із витрачанням газу для обігріву осель.
…Дешева влада дорого обходиться народу, кажуть ті, хто вважає, що українські нардепи та чиновники мають отримувати чималу зарплату. Дозволю собі із цим не погодитися. По-перше, навіть без урахування всіх підвищень, премій абощо українська влада не така вже й дешева – з року в рік видатки на утримання гігантського апарату Верховної Ради, Кабінету міністрів, Адміністрації президента ростуть й ростуть (і цьогорічний держбюджет не виняток). При цьому простим трудягам ніхто не поспішає індексувати заробітну плату (у 2018-му, наприклад, в уряду не вистачило грошей на обіцяне збільшення мінімальних зарплат). А по-друге, дешевий народ при дорогій владі – теж не найкращий варіант. Власне, з «дешевого» народу, який був вже не в стані платити податки, з порожньої казни та непомірних трат королівського двору й почалася Велика французька революція, хоч мова зараз й не про неї.
На жаль, я не знаю, чи є десь у цивілізованому світі аналог посади «керівник секретаріату Вищої ради юстиції». І чи є служби на кшталт «Автодору», виокремлені як осібні одиниці з міністерства транспорту. Тому мені складно порівняти, скільки «по закордонах» отримують тамтешні голови таких установ і як їхні оклади співвідносяться із доходами українських колег. Як правило, на Заході проводять інші вимірювання – аналізують, як корелює зарплата парламентарія із середньою по країні. Такі дані є у відкритому доступі, й, відштовхуючись від них, можна зробити деякі важливі висновки.
Загалом – будемо відверті – у всьому світі, і в Європі (куди ми йдемо) зокрема, зарплата парламентаря вища за середню статистичну. Але в цілому в європейських країнах зарплата депутата прив'язана до середньої зарплати з коефіцієнтом від 1,2 (Іспанія, Мальта) до 5,3 (Італія). Тобто в конкретних цифрах це виглядає приблизно наступним чином. Італія: річна зарплата парламентаря – 167,2 тисячі євро; середня річна зарплата – майже 32 тисячі; коефіцієнт – 5,3. Литва: 30,3 (зарплата в Сеймі); 7,1 («середня температура по палаті»); коефіцієнт – 4,3. Німеччина: зарплата в Бундестазі – 108,8; у середньостатистичного німця – 38,7; коефіцієнт – 2,8. У Франції такі цифри: 85,2 vs 33,89 (коефіцієнт – 2,5), в Британії – 95,3 vs 35,8 (коефіцієнт 2,7). Найбільш збалансовані статки на Мальті – в тамтешньому парламенті платять за рік роботи 21 тисячу євро, а поза його межами середня зарплата становить 18,7 тисячі, коефіцієнт, таким чином, дорівнює 1,1.
Цікаво, що відразу після виборів 2014 року Україна вписувалася у загальноєвропейський тренд. Коли наша середня зарплата дорівнювала 5230 грн. на місяць, а депутатська – 6380, коефіцієнт становив 1,2 і відповідав аналогічному показнику в Іспанії. Пригадую, як тоді дехто з новообраних депутатів побивався через мізерність такого окладу і неможливість підтримувати свій modus vivendi на належному рівні. Та не минуло й двох років, як депутатська зарплата пішла у відрив. (Нагадаю, що у грудні 2017-го її підвищували вчергове). Тож тепер середній дохід українця – після останнього підвищення – співвідноситься із нею як 1:7 (а якщо говорити про зарплату голів парламентських комітетів або спікера та його заступників, то цей коефіцієнт виходить ще більш вражаючим).
У 2009 році у Великій Британії виник чималий скандал, пов'язаний із журналістським розслідуванням, котре встановило, що парламентарі зловживали своїм правом на фінансову компенсацію від держави, використовуючи її для погашення офісних та транспортних видатків. Після цього в країні були впроваджені кардинальні зміни в системі оплати роботи політиків. Однак те, що для британця – шок, для українця – норма. Після Революції Гідності найбільш кричущі пільги для народних обранців були скасовані, але в силі лишилося право на щорічну оплачувану відпустку тривалістю 45 днів; на пенсію у розмірі 70% від депутатського окладу; безкоштовне медичне обслуговування у спеціалізованих закладах; кошти на оренду житла; на державну охорону; на вивчення іноземних мов та підвищення кваліфікації; видатки на утримання чотирьох оплачуваних помічників та на здійснення депутатської діяльності.
Недоторкана каста з 450 індивідів має таку потужну грошову мотивацію, такі тепличні умови для виконання своїх обов’язків, що ККД парламентарів мав би просто зашкалювати. Натомість маємо масові прогули нардепів; найменшу (з-поміж інших професій) кількість фактичних робочих днів на рік; постійні додаткові вакації, цнотливо названі «тиждень роботи в округах» (округи ці переважно закордонні); нахабство 80-го левела, коли більше половини Ради товпиться у Борисполі, відбуваючи на футбольний матч абощо. Тож коли я говорю про необхідність внести суттєві зміни до нинішніх виборчих правил (а я говорю про це доволі часто), то маю на увазі не лише відмову від мажоритарної системи на користь партійної з відкритими списками. Я маю на увазі також потребу у працюючому механізмі відкликання депутата, котрий зловживає своїм неробством.
Але такий механізм має стосуватися не лише депутатів. Нещодавнє збільшення урядом пенсій на суму, яка в еквіваленті дорівнює двом євро, є просто блюзнірством, за яке, на жаль, ніхто не несе відповідальності. Гадаю, Гройсман і Ко, відпочиваючи десь за кордоном, посоромилися б залишити два євро в якості чайових. Але кинути їх з барського плеча співвітчизникам-пенсіонерам вважається нормальним. Загалом розшарування суспільства на дуже багатих і дуже бідних (без рятівного «шару» середнього класу) є ознакою не тільки погано працюючої економіки, але й погано працюючої демократії. Саме цей нюанс нам всім важливо усвідомити перед майбутніми виборами – як президентськими, так і парламентськими.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.