Коли Лі Куан Ю безсилий…

25 октября 2018, 11:03
0
44

Або як здолати корупцію

Маю надію не стати «зрадофілом» (а, втім, в деяких випадках це навіть почесне знання), якщо скажу, що є в Україні явище, котре нівелює і Томос, і безвіз, і заявлену (та частково втілену) євроінтеграцію. Це, безумовно, наша сумнозвісна корупція. Нинішні кандидати в президенти декларують боротьбу з нею, але уникають деталізації способів та методів такої боротьби. Простіше говорити про значення української мови, про важливість соціальної захищеності, простіше агітувати за ще дуже далеке від нас НАТО чи голослівно обіцяти зниження комунальних тарифів.

           А з корупцією-то що?

           Власне, нічого. І в цьому й полягає першопричина великої української драми. Ми можемо добитися унезалежнення української церкви, ми можемо жорсткішими вимогами змусити чиновників перейти на державну мову, ми можемо подати заявку в НАТО чи в інші вагомі міжнародні інституції, але все це, якщо відверто, не наблизить нас до адекватного рівня життя. Там, де немає чесності, не може бути добробуту. Там, де повсякчас крадуть, достаток та гаразди виключені. Що робити, аби вирватися із цього зачарованого кола? Передусім, визнати, що ця проблема з нами – ще на десятиліття.

           Бо жодна окрема взята президентська каденція не «закриє» корупційне питання. Навіть якщо до влади прийде український аналог легендарного Лі Куана Ю, готовий саджати направо і наліво – і друзів, і ворогів, і навіть членів власної родини. Бо посадити тоді треба цілу країну, адже ми всі співучасники корупційного злочину. Адже тут як із палінням – є активні курці, а є пасивні – є ті, хто займається корупцією натхненно, і є ті, хто просто заплющує на неї очі, й, згнітивши серце, грає по чужих правилах, даючи хабарі абощо. Отож, другий момент, який слід засвоїти, полягає у наступному:

           Невинних насправді немає. Ми їмо ту кашу, яку самі заварили. Причому на всіх рівнях.

           Нинішня українська влада охоче пашталакає про свої досягнення в боротьбі з системними зловживаннями, але для організацій на кшталт Transparency International прогрес України неочевидний. В щорічних рейтингах корупції, які відіграють важливу роль у формуванні міжнародного іміджу держави, позиції України невтішні. Втім, прогрес неочевидний не тільки для Transparency International, він є невідчутним для всіх нас – тих, хто в цій країні живе. Попри запущені у роботу спеціалізовані органи, попри намагання увести до їх числа ще й створений на папері Антикорупційний суд.

           У своєму прагненні подолати корупцію українська влада традиційно робить ставку на написання нових і переписування існуючих законів. Чому такий метод не призводить до бажаних результатів? Тому що без ментальних змін тут не обійтися, а отже, їх треба помалу культивувати. Бо якщо більшість населення готова миритися і пристосовуватися до правопорушень, єдиний ефективний шлях боротьби – це націлитися на довгострокову перспективу вирішення проблеми, плавно поєднуючи жорсткість законів і культурно-просвітницьку роботу серед населення.

           Уявімо собі середньостатистичну українську маму. Забембану, даруйте за вульгаризм, побутом, цінами, комуналкою та іншими соціальними проблемами, які зростають у геометричній прогресії. Чи має вона час і натхнення, щоб боротися проти системи у дитсадку чи в школі? Чи не простіше їй «здати на подарунок вчительці» чи на «ремонт класу», аніж довго й складно з’ясовувати, що це за побори та куди вони йдуть? Це доволі затратно з точки зору як часу, так і моральних ресурсів. Крім того, будь-яка мама буде боятися того, як відіб’ється її персональна фронда на дитині – чи не піддаватимуть останню булінгу, чи не каратимуть поганими оцінками?

           А в цей самий час тато з такої середньостатистичної родини вирішує іншу дилему: платити чи не платити лікарю там, де за законом платити не треба, але закладені ще «за совка» принципи вимагають «віддячити» ескулапу?.. Наших людей можна пожаліти й навіть зрозуміти, коли вони добровільно стають частиною прогнилої системи, але не можна пробачити, бо тоді ця система буде вічною. Отже, ще один важливий висновок: чим довше ми будемо відкладати активну боротьбу, тим менше у нас лишиться шансів на успіх.

           Хочеться нам цього чи ні, є на це час та сили чи ні, але ми маємо перестати бути підручними корупціонерів. Так, ми не підписувалися на перманентну боротьбу, приходячи у цей світ, але маємо включитися у неї, якщо прагнемо бодай-якихось змін.

           Решта методів просто не подіє, і це вже доведено нашим гірким досвідом. Існує помилкове судження, що висока оплата праці чиновників убезпечує суспільство від корупції і казнокрадства. Це найбільша хиба громадської думки. Єдина гарантія від злодійства і хабарництва чиновника – це обґрунтований страх, що будь-яке зловживання коштуватиме йому, як мінімум, посади. І тільки вироблення суспільством саме такого страху може врятувати державу від корупції.

           Хоча одні лише репресії, тобто, наприклад, більш жорсткі покарання, закладені у Кримінальний кодекс, тут також не подіють. За українських умов боротися з корупцію можливо лише методами гласності, відкритості і доступності інформації. А за відсутності в Україні зцементованого громадянського суспільства поки що єдиним надійним методом такої боротьби може стати публічне поширення інформації про корупцію. Про кожний (кожний!) її випадок. Є сенс у створенні єдиного ресурсу, ба навіть соціальної мережі, де повідомлялося би про всі здобутки антикорупційних органів. А також була передбачена можливість для користувачів ділитися фактами правопорушень та досвідом протистояння ним.

           Плюс необхідна велика державна програма по деолігархізації, за умови, що цей термін будуть розуміти не так, як це робить мер Києва Віталій Кличко у випадку з «Київенерго» Ахметова. Це коли у монополіста буцімто забрали майно, але потім йому ж й здали в оренду, а монополіст тим часом вимагає через суд відшкодування збитків через амортизацію цього самого майна, себто дірявих труб та комунікацій, які не оновлювалися десятиліттями. Тільки зменшення впливу олігархічних кланів, тільки нейтралізація їхнього лобі у парламенті зіграє свою позитивну роль.

 Словом, запорука успіху боротьби з корупцією полягатиме у тріаді «гласність + посилення кримінальної відповідальності + робота з суспільною думкою», тобто поступова зміни ментальних пріоритетів. Не забуватимо також й про деолігархізацію, котра, безперечно, реалізовуватиметься у довгостроковій перспективі. Можливо, саме так ми й здолаємо корупцію, без завчасних реляцій та звітів «про людське око». Це буде надзвичайно важкий труд, але за умови успіху, ми відчуємо велику моральну втіху, на котру, без сумніву, заслуговуємо.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.