Сьогодні ювілей у людини, котра чимало зробила для Києва, а, значить, і для мене зокрема. Сьогодні виповнюється 80 років Олександру Омельченку.
Сьогодні ювілей у людини, котра чимало зробила для Києва, а, значить, і для мене зокрема. Сьогодні виповнюється 80 років Олександру Омельченку.
Майже два століття тому Томас Джефферсон дійшов висновку, що, якби люди були ідеальні, нам не потрібно було б мати уряди, а якби ті, хто нами править, були ідеальні, нам не потрібна була б демократія. Отож, ідеальних управлінців не існує, але є ті, котрі до ідеалу наближені.
Таким був і залишається Олександр Омельченко.
Щоб зрозуміти, чим був Київ період мерства Омельченка, треба подивитися на столицю очима людини, котра приїхала з провінції – мені доводилося спілкуватися з такими людьми, котрі й досі згадують, як у 1999-му вони «потрапили в рай». В Києві була цілодобова вода – і холодна, і гаряча, було опалення і світло.
Мені можуть сказати: «Але ж це норма звичного людського буття». Так, в Парижі, Лондоні чи Вашингтоні це – норма. А от у ряді обласних центрів України таке було мрією.
Столиця дуже вигідно відрізнялася за рівнем комфорту від інших міст України. Я б сказав, що вона просто таки дисонувала із ними – у хорошому сенсі слова. Це зараз така межа стерта, й навіть невеликі обласні центри (наприклад, Чернігів) виглядають куди як більш охайними, зеленими, прибраними і доглянутими, аніж головне місто України.
За Омельченка Київ вражав – і це без перебільшень.
А ще у столиці був чи не найдешевший по Україні проїзд у міському транспорті. Якщо хто забув, то я нагадаю – метро коштувало 50 копійок. Хоча справа навіть не в цьому.
Омельченко вже о шостій ранку сідав в автомобіль і називав водію район чи вулицю навмання – там ніколи не знали заздалегідь, що з інспекцією їде сам Сан Санич. І не дай боже було побачити йому невивезене сміття, поламані лави, дерева чи гілляччя, яке впало від вітру і лежить неприбраним… Вже о восьмій ранку у нього «на килимі» міг бути голова районної адміністрації, котрий після добрячого наганяю біг мало не язиком вилизувати свою територію.
Омельченко «прийняв» Київ таким, яким той був навіть не у минулому столітті, а у позаминулому. Місто славне, місто зелене, місто, оздоблене намистом церков, але при цьому… безнадійно несучасне. А між тим наша незалежна держава розбудовувалася, і столиця мала бути їй під стать.
Та й кияни хотіли вийти з безкінечних та безнадійних совкових «черг на квартиру», вони хотіли будуватися й мати власну нерухомість. І місто часів Омельченка дало їм таку можливість.
Відповідно, зростав й попит на робочу силу. За три роки мерства Омельченка було створено 90 тисяч робочих місць. Тоді ж середньомісячна номінальна заробітна плата у державі становила 530,86 грн. а в Києві середній заробіток сягав вже тисячі гривень. При цьому заборгованість бюджетникам при Омельченкові була повністю ліквідована.
Так, за мерства Олександра Олександровича столиця стала рости. На тлі загальної «розрухи» в країні Київ Омельченка виглядав більш ніж достойно, і це заімпонувало киянам. Недарма з їхньою допомогою Сан Санич переміг у 1999-му на виборах столичного градоначальника, відсунувши у бік одіозного олігарха Суркіса, в котрого на той момент були зовсім непогані позиції.
Хочу зазначити, що хаотичної забудови при Омельченкові не було. Він категорично не давав дозволів на будівництво біля станцій метро неглибокого залягання, розуміючи, якою катастрофою це може обернутися. Згадаю про це щоразу, коли буваю біля «Героїв Дніпра». Колись продумане та зручне «кільце» на виході з цієї станції (по один бік якого зупинялися міжміські автобуси, які потребували простору і зручного під’їзду) нині перетворене на суцільний будмайданчик. А по платформі станції пішли тріщини…
До речі, про метро. Саме при Омельченкові цей – найзручніший – вид транспорту почав активно розбудовуватися. Видовжилася і «червона», і «синя», і «зелена» гілки столичної підземки. З’явилися станції «Лук’янівська», «Печерська», «Дорогожичі», «Сирець», «Вирлиця», «Бориспільська», «Житомирська», «Академмістечко». Була запланована й «жовта» – Борщагівська лінія, яка мала прямувати на Залізничний вокзал. На жаль, не всі плани Сан Саничу вдалося реалізувати протягом його каденції.
Що було зроблено іще? Було реконструйовано Хрещатик і Майдан Незалежності, створено шляхопровід Протасів Яр, оновлено Бессарабський квартал, Севастопольську площу, вулицю Олени Теліги та Червонозоряний проспект. Побудовано новий Південний залізничний вокзал міста, реконструйовано старий вокзал та залізничні колії.
До всього перерахованого додамо реставрацію парків «Хрещатий», «Міський сад», «Маріїнський», парку КПІ; а ще – оновлені експозиції ряду музеїв, новий палац для театру ляльок. І – головне – реконструкцію за рахунок міського бюджету Софійської площі, відновлення Михайлівського золотоверхого собору, Миколаївської церкви, Успенського собору в Лаврі, церкви Пирогоща на Подолі.
Загалом осучаснення міста я вважаю однією з головних, але все ж не єдиною заслугою Олександра Олександровича. Ним чимало уваги приділялося й соціальним програмам. Крім цього, відбулося піднесення Києва як туристичного об’єкту, представлення його на міжнародному рівні. Нарешті, слід зазначити, що саме Омельченко здобув для Києва особливий статус – шляхом ухвалення закону «Про столицю», який закріпив фінансові та організаційні гарантії для Києва.
Також як людина, котрій випала честь і задоволення працювати з Омельченком, можу засвідчити: він вмів обирати кадри. І це – окрема чеснота ювіляра, на якій варто зупинитися.
З його замів вийшли Сташевський, Данькевич, Бідний, Яловий, Плачков, Толстоухов та інші – майбутні міністри, майбутні урядовці. Не можна не згадати й тодішніх глав районів – Товкача, Шевчука, Сидорова, Коваленка, котрі були самодостатніми, креативними керівниками і яких до сьогодні згадують добрим словом.
Кажуть, що «короля робить свита», однак у випадку з Омельченком цей рух був двостороннім: він і багато брав від підлеглих, і багато їм давав. Сан Санич ніколи не боявся конкуренції й того, що мимоволі запалить більш яскраву зірку на політичному небосхилі, аніж він сам. Загалом це була добра школа, потрібна школа.
Вміння працювати з людьми і розставляти їх на потрібні місця я вважаю другою значною чеснотою мера Омельченка. І я розумію, що вміння це не впало йому з неба, а була розвинене сьогоднішнім ювіляром.
Недарма за його плечима – великий та непростий шлях будівничого: свої навички Омельченко відточував і в Афганістані, де він працював радником при посольстві СРСР, і у зруйнованій землетрусом Вірменії, де Омельченко допомагав ліквідовувати наслідки стихії у 1988-му.
Ще один важливий момент, про який я не можу не згадати, це те, що саме за підтримки Олександра Омельченка у Києві було розгорнуто наметове містечко у 2004-му, котре мало на меті добитися чесних президентських виборів. Так, «Помаранчевої» революції не було б ані без опертя її на мільйони українців, ані – не забуваймо про це – без рішучої позиції Омельченка.
Вітаймо Олександра Омельченка – він це цілком заслужив. Многії та благії літа!
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.