Права жінок в Україні

Чи наблизились ми до вимог прогресивного людства?

         З 12 по 23 березня 2018 року в Нью-Йорку проходить 62-га сесія Комісії ООН зі становища жінок. На даний захід зібрались представники країн-членів ООН, представники різних громадських та правозахисних організацій з усіх регіонів світу задля обговорення стану та проблем впровадження міжнародних документів, спрямованих на забезпечення гендерної рівності, зокрема Пекінської декларації 1995 року. Особливістю даної сесії стало те, що значну увагу приділено захисту прав жінок та дівчат саме в сільській місцевості. І якраз це порушене питання є вкрай актуальним та болючим для України.

         Питанням гендерної рівності загалом по Україні майже ніколи не приділяли належної уваги. Що вже тоді казати про ситуація із захистом прав жінок і дівчат конкретно на селі, коли ця проблем навіть у містах не вирішена належним чином.

Якщо ви хоч раз вибирались в сільську місцевість, і не в Козин і йому подібні «багаті села» біля Києва, а десь в глибинку будь-якої області України, то ви стовідсотково звертали увагу на просто жахливий стан речей та умови, в яких живуть люди. Хоча життям це назвати можна не завжди: виживання є більш прийнятним терміном, нажаль. Розбитість та взагалі відсутність доріг, похилені, напіврозвалені домівки, замучені тяжкою та невдячною роботою люди, покинуті державою пенсіонери і де-не-де молодь без надії в очах – це те, до чого влада довела колись квітуче українське село всього за два десятки років.

Занепад соціальної інфраструктури – взагалі окрема тема, яка стає все більш актуальною з плином часу: на селі продовжують закриватись дитячі садочки, школи, в деяких з яких в початкових класах сьогодні вчиться всього по 2-3 дитини…Скорочуються транспортні зв’язки між населеними пунктами і це при тому, що відстань до найближчого центру соціальних служб від села може сягати 50 і навіть 70 км. Стан лікарень просто жахливий і нормального доступу до бодай якихось медичних послуг майже немає.

Про які права жінок можна говорити в такій ситуації? Чи може жінка в таких умовах займати активну громадську та політичну позицію? Відповідь очевидна.

Наведу ще декілька статистичних даних. Згідно звіту Групи ООН з гендерних питань, кожна третя жінка в Україні проживає на селі, більшість з яких просто виключені з політичного та громадського життя через різні типи дискримінації. Так, серед українських жінок на селі: 48% не мають доступу до медичних послуг, 32% не мають доступу до питної води вдома, 67% не мають доступу до інтернету і це в еру інформації, 36% не беруть участь у прийнятті рішень у своїх громадах.

         Що ми маємо в результаті того, що вагома частина жінок на селі просто не забезпечена базовими потребами та викинута з громадського та політичного життя? Поглянемо на статистику виборів в Україні: зі 198-ми мажоритарних округів на парламентських виборах 2015 року перемогли лише 2 жінки. Таким чином виходить замкнуте коло, коли права жінок дискриміновані, а в органах влади  просто  немає кому їх захищати і  ситуація тільки погіршується з кожним роком. Ось вам і «гендерна рівність», ось вам і «європейська практика».

         З такою статистикою в ЄС ми не вступимо точно, як би того не хотіли. Вважаю, що владі всерйоз потрібно задуматись над питанням відродження українського села, бо цим увесь час відверто нехтували. Один із виходів – державні програми по стимулюванню малого підприємництва на селі, розвиток сільськогосподарської кооперації, залучення коштів на відновлення сільської соціальної інфраструктури тощо. Сільську місцевість без перебільшення потрібно рятувати і окрему увагу при цьому приділити розвитку саме жіночого лідерства та захисту прав жінок загалом, що стане факторами добробуту окремих сімей, сільських громад і держави в цілому.