День мого міста

Зі святом вас, рідні!

Цей п’янкий загадковий запах валить з ніг – і, здається, життя стає більш цікавим, кольори – яскравішими, сонце з небаченою щедрістю дарує своє тепло й світло, дівчата раптом всі починають посміхатися – і куди не поглянь – одні красуні, в очах яких стільки щасливих емоцій, що хочеться стрибати, а не іти, випрямити спину і радіти щосекунди.

Цей запах нагадує, що життя у кожного з нас тільки одне, отже, варто його цінувати і насолоджуватися ним. Цей запах настільки вражає, що навіть тролейбуси зупиняються, аби відчути його. Цей запах концентрує в собі спогади, таємниці та сподівання. Але про нього пізніше.

Я народився в славні часи Перебудови у Рівному і дуже люблю своє рідне місто. Люблю не територіальну одиницю, а людей: перш за все, своїх рідних, старих друзів, а ще просто хороших розумних людей, яких у Рівному так багато, що весь світ позаздрить.

Люблю рідну вулицю Степана Бандери, яка раніше називалася Московська. Відчуваєте, тонкий історичний гумор? Хоча, це не суто рівненська фішка, а загальноукраїнський тренд. В Києві до останнього часу співіснували щонайменше два пам’ятники Голодомору та вулиця Колективізації. В Одесі КДБ знаходилося на вулиці Єврейській, нині на тому ж місці – СБУ на провулку Шухевича.

Люблю Театральну площу. Як для Рівного, вона має досить насичений трафік людей, але для мене чомусь є втіленням спокою. Ковтаючи ногами її ніжний смак, хочеться на мить зупинитися й поглянути на життя з іншої сторони, задуматися про вічне... ще років десять тому на площі кидався в очі червоний прапор Компартії на даху одного з будинків. Тепер його нема - часи змінюються...

У 2005 році окрасою площі, крім музично-драматичного театру, став майстерно виконаний пам’ятник Уласові Самчуку. Члену уряду УНР у екзилі, видатному українському письменнику, котрий заледве не став лауретом Нобелівської премії за шедевр “Волинь”. У Рівному Самчук жив, творив і був арештований. Нині Улас Олексійович з філосовським поглядом, книгою та елегантним метеликом на шиї сидить на лавці, спостерігаючи за щоденним життям рівнян й нагадує їм славетну, омиту кров’ю, історію їхнього міста. Пам’ятаю відкриття цього монументу. Священник освячував його напрочуд тихо, а потім ледь не закричав щось на взірець: “...і пошли, Боже, здоров’я Президенту, уряду та голові обл-держ-ад-мі-ні-стра-ааа-ааа-ці-ї-іііі!!!!”

Люблю дах будинку на вулиці Соломії Крушельницької 37-А. Коли знаходишся на цьому дивовижному місці, виникає бажання стрибнути вниз й, перетворившись на танцюючу хмару, кружляти над містом... А ще влітку на цьому даху можна засмагати і мріяти.

Люблю бувати тут, коли сонце сідає, тоді небо перетворюється на палітру імпресіоніста, щомиті дивуючи новими барвами. А рушниці сонячних променів безжально стріляють в очі, щоб потім попросити пробачення, розчинившись у золотих куполах Покровського Собору.

З цього даху добре видно двір на Бандери 36/21, де пройшло моє веселе дитинство. Зовсім поруч – моя рідна школа №4 на Жуковського. Вчитись я не любив, почасти прогулював уроки, не виконував домашні завдання, дратував вчителів жахливою поведінкою, за яку мені соромно навіть сьогодні. Нині ж я згадую шкільні роки із таким душевним теплом, яке неможливо описати словами. Або я не вмію. А ще назавжди закарбувалися в пам’яті 5 років навчання в Рівненській дитячій художній школі, що знаходиться на Литовській у двох старих будівлях, які в минулому були військоматом.

Люблю Рівне ще й за те, що воно навдивовиж зелене. Неподалік від міста розташувалися цілих дві атомні станції: Рівненська у Кузнецовську та Хмельницька у Нетішині. Незважаючи на це, повітря у Рівному чисте, мов вранішня лісова роса, і ніжне, наче мамині долоні. Вочевидь, завдячуючи неймовірній кількості дерев, а також доброті людей.

Люблю головну зелену зону міста – парк Шевченка. Не було для мене в дитинстві більшої радості, як піти сюди кататися на качелях, на санках, просто гуляти.

Люблю скверик на Набережній, де я свого часу жив. Не в скверику на лавці жив, звісно, а в будинку №20. Коли ми туди переїхали - я, не знаючи всіх тамтешніх нюансів, одного разу пішов ввечері гуляти з Чаком, моїм першим французьким бульдогом. Поки Чак вибагливо шукав місце для своїх темних справ фізіологічного характеру, я оглядав двір. Аж раптом – із-землі почала вилазити чорна голова! Я схопився за серце, страх оволодів мною. Зомбі продовжувало вилазити, хаотично розмахуючи закривавленими руками з страшними кігтями. Я схопив Чака, котрий, на відміну від мене, зберіг холоднокровність, й швиденько почимчикував додому, зачинив всі замки і нічого не міг зрозуміти. Як виявилося, через наш двір проходила теплотраса, а в ній була дірка, в якій ночували бомжі, адже там так тепло...

І знов про скверик. Він розташувався на березі річки Устя, що настільки брудна, неначе востаннє її чистили за часів першої згадки про Рівне як населеного пункту Галицько-Волинського князівства у 1283 році. Попри це, сквер дуже затишний і мальовничий. Якось ми з Чаком там прогулювалися, якраз був чудовий ясний день, коли після довгих похмурих дощів несамовито палало сонце. Я присів на лавку, Чак теж виліз на неї і вальяжно розлігся. Кайфуючи під сонечком я заплющив очі й задрімав... Прокидаюся – різкий біль від яскравих сонячних променів, очі я знов закриваю, встигши побачити тільки те, що до нас наближається дідусь із внуком. Чую, що старий базікає: “Бачиш, внучку, собачка страшна, зате яка розумна! Хазяїн напився й спить, а собачка його сторожує...” От і думай після цього, щось хороше про людей!

Люблю рівненський Пагорб Слави. З нього відкривається фантастичний краєвид на місто, парк та городи, що розмістилися поруч. Найнезабутніше моє враження про Пагорб Слави – це, коли вночі після випускного вечора ми пішли туди, аби зустріти світанок. Йду, роздумуючи про дитячі роки і про майбутнє, відчуваю якийсь дивакуватий дискомфорт. Довго не можу второпати, що не так. Опускаю очі донизу – ого! – а я роззутий. Поруч, задерши поділ пишної сукні, йде моя однокласниця Катя Марусова: в руках – блискучі босоніжки із зіпсованим каблукам, на ногах – мої мешти.

Люблю аромат хмелю, що його розносить дзвінкий вітер із рівненського пивзаводу, котрий знаходиться у старовинній будівлі готичного стилю. Цей п’янкий загадковий запах валить з ніг – і, здається, життя стає більш цікавим, кольори – яскравішими, сонце з небаченою щедрістю дарує своє тепло й світло, дівчата раптом всі починають посміхатися – і куди не поглянь – одні красуні, в очах яких стільки щасливих емоцій, що хочеться стрибати, а не іти, випрямити спину і радіти щосекунди. Цей запах нагадує, що життя у кожного з нас тільки одне, отже, варто його цінувати і насолоджуватися ним. Цей запах настільки вражає, що навіть тролейбуси зупиняються, аби відчути його. Цей запах концентрує в собі спогади, таємниці та сподівання. Та, може, я так сильно люблю цей запах просто тому, що він рідний?

Ненавиджу центральну площу Рівного – Майдан Незалежності. Один мій знайомий каже, що якщо архітектура є застиглою музикою, то рівненський Майдан Незалежності – застигла музика Поплавського. Єдине, що мені на цій площі подобається – розкішний пам’ятник Тарасові Шевченку. Він мовби йде вперед. Його бронзовий одяг нібито розвіюється, чимось нагадуючи крила. За це деякі рівняни називають його “Бетмен”. В цьому корінь моєї мрії – аби в Голівуді зняли блокбастер “Кобзар”. До слова, у місті Корці на Рівненщині монумент Тарасу Григоровичу являє собою статую Лєніна із головою Шевченка. Не вірите – приїдьте подивитись!

Люблю красивий будинок XIX сторіччя на Драгоманова 19. Нині тут знаходиться Рівненський краєзнавчий музей. Історія ж цієї споруди напрочуд насичена: чого тут тільки не було! Міністерство освіти УНР, яким керував Іван Огієнко. Кураторіум шкільного округу Волинського Воєводства. Зрештою, обком Компартії. Оскільки Рівне було столицею Райхскомісаріату “Україна”, саме в цьому будинку працювало керівництво окупованої території на чолі з обергрупенфюрером Еріхом Кохом. А спершу (з 1839 року) це була будівля гімназії, де здобували освіту в тому числі Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Володимир Короленко. До речі, Короленкові “Діти підземелля” написані саме про Рівне. Тоді місто закінчувалося за мостом над Устею. Там стояла капличка, в підземеллі якої жили нещасні знедолені діти, до яких ходив у гості син міського судді Вася.

Власне, рівненські підземелля оповиті безліччю фактів та легенд. Певно, діггери знайшли далеко не всі сховані в них скарби. Але, так чи інакше, найбільший скарб Рівного – це його люди. Зі святом вас, рідні!