Без мови немає народу! Без минулого немає майбутнього, а без історії немає нації

Без мови немає народу! Без минулого немає майбутнього, а без історії немає нації!

Без мови немає народу! Без минулого немає майбутнього, а без історії немає нації!

Про напрямок руху політичної Партії свідчать історичні події, позиції, які вона висловлювала й відстоювала впродовж свого існування.
13 та 14 грудня Конституційний Суд України у формі усного слухання продовжив розгляд справи за конституційним поданням 57 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про засади державної мовної політики».
Обґрунтовуючи неконституційність Закону в цілому, народні депутати стверджують, що були порушені процедура розгляду та ухвалення Закону, процедура їх особистого голосування, право законодавчої ініціативи та було позбавлено їх права «внести виправлення, уточнення, а також усунути помилки та суперечності у тексті законопроекту під час другого читання».
Нагадаємо, що 17 листопада Конституційний Суд розпочав слухання у цій справі, долучивши у якості свідків народних депутатів України VI скликання – Володимира Яворівського, Сергія Соболєва, Ігоря Гриніва, Андрія Павловського, Андрія Парубія, Миколу Томенка, Арсенія Яценюка, Юрія Кармазіна, Юрія Ключковського, Івана Зайця, Ярослава Кендзьора.
Сьогодні, 14 грудня Голова Партії захисників Вітчизни Юрій Кармазін виконав свій громадянський обов’язок й виступ у Конституційному Суді в якості свідка.
Під час свого виступу Юрій Анатолійович зазначив, що, будучи народним депутатом 4-скликань, такого грубого порушення Конституції й Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» він за весь час свого перебування в Парламенті не бачив.
Він нагадав суддям Конституційного Суду, що історія прийняття Закону розпочалася ще з 2010 року, коли Голова Верховної Ради Литвин зареєстрував альтернативний проект 1015-3 до Закону «Про мови», що був зареєстрований в Парламенті ще в 2007 році. Внаслідок вказаних протиправних дій Голова Партії захисників Вітчизни був змушений звертатися до адміністративного суду, який ще в той час виразив свою позицію державності.
Після грубого порушення Конституції та Закону «Про Регламент» під час прийняття Закону «Про засади державної мовної політик» Юрій Кармазін написав депутатську вимогу на ім’я спікера Володимира Литвина, щодо виконання вимог статті 94 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» та повернення проекту Закону України «Про засади державної мовної політики», реєстраційний номер 9073 суб’єкту права законодавчої ініціативи.
В своєму листі, Голова Партії захисників Вітчизни вимагав невідкладно постановити на голосування питання про скасування рішення Верховної Ради України «Про прийняття за основу проекту Закону України «Про засади державної мовної політики» реєстраційний номер 9073, апелюючи порушенням процедури голосування: «Процедура голосування за прийняття вищевказаного рішення проведена з грубим порушенням вимог Регламенту.
Так, Згідно стенограми вказаного засідання за вказане рішення картками проголосували 234 народні депутати України. Однак, згідно відеозапису пленарного засідання від 05.06.2012 та інформації про письмову реєстрацію народних депутатів України, в Парламенті під час голосування законопроекту номер 9073 була присутня значно менша кількість народних депутатів ніж та, яка згідно стенограми нібито взяла участь у голосуванні, тобто значна частини народних депутатів України з 234, які нібито проголосували за прийняття законопроекту не брали особистої участі у голосуванні», йдеться у вимозі.
Зважаючи на те, що законодавчим актом, який визначає законодавчу процедуру Верховної Ради України є Закон України «Про Регламент Верховної Ради України», вказане рішення Верховної Ради України прийнято з грубим порушення Конституції та Регламенту Верховної Ради України, з цього випливає, що рішення, які приймаються Верховною Радою України з порушенням процедури їх прийняття, підлягають скасуванню, а тому її дії, які не відповідають встановленій процедурі законотворення, створюють загрозу право регуляторним процесам в державі, що може призвести до негативних наслідків для народу України. Враховуючи той факт, що рішення Верховної Ради можуть бути скасовані Верховною Радою до підписання відповідного акта Верховної Ради Головою Верховної Ради України. ( частина 1 статті 48 Регламенту), Кармазін терміново написав вимогу і вручив її особисто в руки Литвину.
Внаслідок бездіяльності Литвина Голова Партії захисників Вітчизни звертався до Януковича В.Ф. з вимогою накласти ВЕТО.
Ще 4 роки тому, в 2012 році Юрій Кармазін передбачив до чого призводять такі рішення й закони. Результати ми бачимо сьогодні.
Історію не знає ніхто, історію знають очевидці.
Хочемо надати всьому Українському Народу звернення Юрія Кармазін до Януковича В.Ф. щодо застосування вето до Закону, що має такі згубні наслідки для Української Держави:

Президенту України
Януковичу В.Ф.
Щодо необхідності застосування права вето до Закону України «Про засади державної мовної політики», який прийнятий з грубим порушення процедури прийняття законів, норми якого суперечать Конституції України, актам Конституційного суду, чинному законодавству України та призводять до балканізації та лоскутизації України
Д Е П У Т А Т СЬ К Е З В Е Р Н Е Н Н Я
в порядку статті 16 Закону України «Про статус народного депутата України»
Вельмишановний Вікторе Федоровичу !
03 липня 2012 року на 55 вечірньому пленарному засіданні Верховної Ради України VI скликання Парламентом прийнято рішення про прийняття законопроекту «Про засади державної мовної політики» (реєстраційний номер 9073) в цілому як закон.
Вказане рішення прийнято з грубим порушення встановленої Регламентом Верховної Ради України процедури.
Крім того, основні положення вказаного Закону грубо суперечать нормам Конституції та актам Конституційного Суду України, що призведе до розколу українського суспільства.
Відразу після прийняття даного рішення мною внесено на розгляд Парламенту проект Постанови про його скасування в порядку статті 48 Регламенту, як такого, що ухвалено в антиконституційний спосіб.
Однак, у зв’язку з відсутністю консолідованої більшості у Верховній Раді України, проект моєї постанови не було підтримано, а Закон направлено на підпис Президенту України.
Разом з тим, порушення, що мали місце під час прийняття вказаного Закону на даному етапі можливо усунути виключно у спосіб передбачений статтею 106 Конституції України шляхом застосування права вето.
Так, проект вказаного Закону не був включений до порядку денного в установленому законом порядку, не розданий народним депутатам для ознайомлення, не дотримано процедуру його обговорення та не дотримано процедури першого та другого читання, що призвело до позбавлення права народних депутатів України на законодавчу ініціативу та суперечить вимогам статей 30, частини 1 статті 47, статей 89, частини 3 статті 98, статей 117, 119, 120,121, 123 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України»
Рішення про прийняття Закону прийнято без попереднього включення проекту до порядку денного сесії та до порядку денного 55 пленарного засідання сесії, що не відповідає вимогам частини 5 статті 47 та частини 1 статті 96 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» (далі Регламент).
Крім того, рішення про прийняття даного Закону прийнято без попереднього постатейного обговорення проекту та взагалі будь-якого обговорення народними депутатами у залі, без розгляду поправок та пропозицій суб’єктів законодавчої ініціативи, що не відповідає вимогам частини 1 статті 30, частини 1 статті 44, статті 45, 119, 120, 120 Регламенту. Порушення вказаної процедури Регламенту призвело до фактичного позбавлення народних депутатів України права законодавчої ініціативи, що не відповідає вимогам частини 1 статті 93 Конституції України, пункту 4 частини 1 статті 11, статті 12 Закону України «Про статус народного депутата України» та частини 1 статті 89 Регламенту.
Також вказане рішення прийняте без попереднього розгляду законопроекту (поправок та пропозицій до нього) головним комітетом — комітетом Верховної Ради України з питань культури та духовності, що не відповідає вимогам статті 93 Регламенту та статей 1, 15 Закону України «Про комітети Верховної Ради України». Більше того, Головний комітет, якому було доручено підготувати проект до другого читання, не вносив його на розгляд Верховної Ради у другому читанні. Відповідно до ч. 3 ст. 98 Закону «Про Регламент Верховної Ради України», законопроекти, підготовлені до другого читання надаються народним депутатам в паперовому вигляді, а також в електронному – шляхом введення відповідної інформації до бази даних законопроектів електронної комп’ютерної мережі веб-сайту Верховної Ради.
Рішення про прийняття даного Закону прийнято без дотримання процедури щодо надання народним депутатам України тексту законопроекту (не пізніше, як за 10 днів) з відповідними порівняльними таблицями, висновками головного комітету, юридичного управління та інших супровідних документів, що не відповідає вимогам статей 98 та 117 Регламенту.
Звертаю Вашу увагу, що народні депутати не мали уявлення у якій саме редакції Закон винесено на голосування, а отже, невідомо, що саме було прийнято.
Якщо голосування відбувалося за редакцію, ухвалену у першому читанні, то це є порушенням ч. 4 ст. 102 Регламенту, відповідно до якої допускається остаточне прийняття законопроекту за двох умов: 1) відразу після першого читання, якщо законопроект визнано таким, що не потребує доопрацювання, та 2) якщо не надійшло зауважень щодо його змісту від народних депутатів, інших суб’єктів права законодавчої ініціативи, юридичного чи експертного підрозділів Апарату Верховної Ради.
За даний проект голосували народні депутати не особисто (їхніми картками голосували колеги, що можна простежити із відеозапису засідання) та в залі була відсутня кількість депутатів, яка необхідна для прийняття законів. Так, відповідно до результатів голосування за цей проект, картками проголосувала така кількість народних депутатів, яка необхідна для прийняття відповідного рішення (більше половини складу Парламенту), що не відповідає дійсності, так як в залі насправді були присутні набагато менше народних депутатів. Також дані про голосування за проект відрізняються від даних письмової реєстрації народних депутатів України. Так, якщо порівняти ці дані, то за прийняття цього проекту голосували народні депутати, які відсутні у залі засідання відповідно до даних письмової реєстрації. Деякі народні депутати, які ніби проголосували «за» прийняття рішення про прийняття в цілому цього законопроекту як закону були у відпустці, у відрядженні, або хворіють. Такі народні депутати, як Пилипенко В.П., Борисов В.Д., Бевзвенко В.Ф., Клюєв С.П., Царьов О.А, Кузьмук О.І., Харовський С.Ю., Янковський М.А., Чертков Ю.Д. були відсутніми відповідно до даних і електронної, і письмової реєстрації, а відповідно до даних письмової реєстрації такі народні депутати, як Баранов-Мохорт С.М., Калетнік Г.М., Янковський М.А. хворіють, Литвин Ю.О., Перестенко М.В., Стоян О.М. знаходяться у відрядженні. Відповідно до даних письмової реєстрації були відсутні 78 народних депутати з лав фракції Партії регіонів, Комуністичної партії, Народної партії, позафракційних депутатів. Народні депутати з фракцій «Блок Юлії Тимошенко» та «НУНС» не голосували за прийняття цих рішень, а це 163 голоси. Тобто голосувати за прийняття відповідного рішення могли лише 209 осіб (450-78-163=209), а це не є більшістю від складу Парламенту, яка необхідна для прийняття законів. За відеозаписом видно, що багато народних депутатів під час голосування знаходилися біля президії, а отже, фізично не могли голосувати.
Виходячи з наведеного вище, кількість присутніх була значно меншою, ніж та, яка необхідна для прийняття рішень (законів) Верховною Радою, що унеможливлювало прийняття цього Закону. Все це є неконституційним та свідчить про прийняття даного проекту з порушенням процедури прийняття законів, яка передбачена ст. 91 Конституції України, відповідно до якої «Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією».
Також це свідчить про те, що окремі народні депутати голосували за своїх колег, що суперечить статті 84 Конституції України. Адже відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) від 7 липня 1998 року по справі N 1-19/98 «положення частини третьої статті 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України».
Окрім недотримання встановленої Регламентом процедури під час прийняття даного проетку, необхідно зазначити, що основні положення Закону суперечать вимогам Конституції та актам Конституційного суду України.
Так, у Законі не міститься норм, які конкретизують конституційне положення про державний статус української мови (не враховуючи тез, що містяться в частині 5 статті 6 і носять виключно декларативний характер). Його мета не має нічого спільного з мовним лібералізмом та захистом прав меншин.
Згідно з рішенням Конституційного Суду, «під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя… Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо)».
Однак Закон «Про засади державної мовної політики» містить положення, які дають можливість не застосовувати державну мову як обов’язковий засіб спілкування у публічних сфера суспільного життя, зокрема у судочинстві, діловодстві державних органів, органів місцевого самоврядування та відносинах між органами влади усіх рівнів.
Запровадження нового законодавства про мови суперечить не лише національним інтересам, але й загальновизнаним європейським нормам. На них спирається, зокрема, у своєму висновку щодо Закону Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин, вказуючи на роль державної мови як «об’єднуючого суспільство фактора» (п. 22 Оцінок і рекомендацій), та наголошуючи на тому, що її просування «складає легітимний інтерес держави» (п.6 Оцінок і рекомендацій).
Норми зазначеного проекту закону суперечить вимогам статті 10 Конституції України.

Передбачений у Законі критерій визначення кількості носіїв регіональних мов на території регіону (села, міста, області) – 10 % і більше на практиці не забезпечить захист великої кількості регіональних мов. Тобто, лише формально йдеться про захист і підтримку різних регіональних мов і мов меншин, Закон не пропонує адекватної підтримки нечисленних регіональних мов. Такий підхід викривляє об’єкт і мету міжнародних правових механізмів із захисту прав людини та меншин. Його головні протекціоністські інструменти стосуються лише тих мов, які набудуть статусу регіональних, оминаючи ті, які на нього не претендуватимуть.
Зокрема, стаття 20 (п. 7) Закону встановлює норму обов’язкового вивчення регіональної мови в закладах освіти. Однак, право на освіту будь-якою регіональною мовою навряд чи може бути реалізоване на рівні вищої освіти. Тому даним Законом суттєво обмежується права представників нацменшин, мови яких не мають достатньої комунікативної потужності для здобуття ними вищої освіти, що не відповідає положенням ст.ст. 21, 22, 53 Конституції України.
Окрім цього, попри декларації про рівні мовні права усіх громадян України, Закон закладає норму про функціональну нерівність мов, відповідно до якої мови слід використовувати «з урахуванням стану кожної мови» (ст. 5, частина друга, п. 3 закону), що суперечить Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, яка призначена передусім для захисту мов, яким загрожує зникнення внаслідок малої кількості носіїв.
Об’єктом захисту, що передбачений зазначеним законом, з усього багатоманіття мов національних меншин України обрано лише 18 мов. Однак, цілі та принципи (частина II) Європейської хартії регіональних мов або мов меншин поширюються на всі мови національних меншин України, окрім діалектів офіційної мови та мов мігрантів, і лише на частину цих мов, прямо названу в національному документі про ратифікацію Хартії, поширюються особливі засоби захисту, передбачені її частиною III.
Тому положення щодо гарантування законодавчого забезпечення прав лише носіїв певної кількості регіональних мов, перелічених у Законі, є дискримінаційним стосовно мов нечисленних національних меншин України, мови яких не потрапили до списку з 18-и обраних.
Таким чином, запропонована у Законі заміна об’єкту захисту з усіх мов національних меншин на 18 регіональних мов не ґрунтується на європейському праві й суперечить вимогам статті 14 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, статті 7 Загальної декларації з прав людини та статті 10, 22 Конституції України.
Варто звернути увагу на те, що підхід і зміст законопроекту, на жаль, можуть спричинити значне зниження інтересу до державної мови, зменшення можливостей її вивчення у більшій частині України, що лише поглибить наявні лінгвістичні поділи, замість «зміцнення єдності українського суспільства». У ньому немає гарантій захисту мовних прав громадян, які хотіли б послуговуватися українською в регіонах, де домінуватиме регіональна мова, тобто йдеться саме про меншість з-поміж меншості, яка на загальнонаціональному рівні є більшістю. Законопроект також жодним чином не врегульовує питання фінансування передбачених ним заходів.
Будь-яке послаблення державної або офіційної мови (мов) суперечить духу Хартії. Захист і підтримка регіональних та міноритарних мов не мають провадитися за рахунок державної чи офіційної мови (мов).
Викликає занепокоєння те, що більшість у Парламенті знехтувала й зауваженнями, які були висловлені до цього проекту Венеціанською комісією, яка забракувала коаліційний проект, визнала його незбалансованим й таким, що суперечить Конституції України. У експертів виникає питання про відповідність проекту статті 10 Конституції, адже Венеціанська комісія вважає, що беручи до уваги рішення Конституційного суду України № 10-рп/99 від 14 грудня 1999, що «ряд статей законопроекту не відповідають статті 10 Конституції України».
Проект отримав украй негативну оцінку в Європі. Там дійсно побачили, що чи не єдина мета документа – послаблення української мови, і аж ніяк не захист всіх мов національних меншин України.
Відповідно до висновку Венеціанської комісії охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні шкодити офіційним мовам і необхідності їх вивчати. В ньому зазначається, що не існує права осіб, що належать до національних меншин, ніколи не використовувати державну мову.
Величезне занепокоєння Венеціанської комісії викликало занадто абстрактне визначення понять «регіональної мови» та «носії регіональної мови». На думку експертів, це буде прекрасним підґрунтям для різноманітних маніпуляцій.
«Законопроект погрожує применшити інтеграційну силу української мови», — роблять загальний висновок експерти Венеціанської комісії. І на останок наголошують, що «прийняття його в нинішній редакції стане контрпродуктивним засобом регулювання використання мов у країні».
Цим Законом фактично кинуто напризволяще державну мову за рахунок дерегуляції її вживання й одночасно утверджено іншу, недержавну. Це пряма дорога до дезінтеграції всієї країни.
Варто звернути увагу ще й на той аспект, що впровадження даного Закону призведе до зменшення доходної та збільшення видаткової частини державного бюджету. На це потрібно витрачати колосальні кошти. За підрахунками фахівців ціна питання становить від 12 до 17 млрд. грн. на рік. Зокрема, необхідні будуть кошти на наступне:
— публікацію актів місцевої влади та вищих органів державної влади регіональними мовами;
— виготовлення печаток, бланків, штампів, тощо регіональними мовами;
— переклад процесуальних документів;
— утримання штату перекладачів;
— видання і розповсюдження аудіо, відео творів регіональними мовами;
— видання документів про освіту державною та регіональними мовами;
— забезпечення отримання освіти регіональними мовами;
— обов’язкове вивчення однієї з регіональних мов в школах;
— підготовка педагогічних кадрів;
— утримання педагогічних кадрів;
— забезпечення новими ліцензіями телерадіокомпаній;
— засвідчення автентичності перекладів.
Цілком очевидно, що краще ці кошти задіяти на виплату заробітних плат, пенсій, тобто на забезпечення права громадян на достатній життєвий рівень. За результатами численних соціологічних опитувань, пріоритетними для всіх регіонів країни є не мовні, а нагальні соціально-економічні питання, боротьба з корупцією та забезпечення екологічно безпечного середовища проживання наших громадян.
Тому цей проект можна охарактеризувати як черговий антиукраїнський, антидержавний акт, який спрямований на дискредитацію Української держави, загрожує національній безпеці та територіальній цілісності України.
Звертаю також Вашу увагу на те, що серед національних меншин в Україні зазначений проект також викликав обурення. До мене надходять різноманітні звернення з цього приводу. Показовим є лист-звернення жителя Закарпаття, етнічного мадяра (угорця) Золтана Форкаша, яке я Вам додаю до свого звернення. Цей громадянин України висловлює свою позицію щодо прийнятого Закону та звертає увагу на те, що в Україні, навіть за радянських часів, ніколи не утискалися мови регіональних меншин, кожен, як і зараз, міг вільно розмовляти та користуватися власною мовою. Разом з тим, щодо української мови велася політика її утиснення. Заявник, розглядаючи приклади різних держав, які підтримують націоналістичні позиції в державі, звертає увагу на те, що такого явища як визнання рідною мовою мови іншого етносу не знайти ні в одній країні Європи. Заявник вважає, що цей Закон може призвести до духовного геноциду українського народу.
Мова – це найважливіше і найбільше надбання народу, яке підкреслює його особистість. Вона пов’язана з усіма галузями людського життя і є найбільшим засобом передавання інформації між людьми у всіх сферах побуту.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. 16 Закону України «Про статус народного депутата України, —
П Р О Ш У :
З метою забезпечення виконання вимог Конституції, актів Конституційного суду та норм чинного законодавства України та з метою недопущення розшарування та розколу українського суспільства, застосувати право вето до Закону України «Про засади державної мовної політики».
З повагою Юрій КАРМАЗІН

Пророцтва збуваються.