Партійно-політичне поле: битва за село

Великі партійні проекти розпочали боротьбу за сільського виборця. Хто стоїть за спробою перевороту в Аграрній партії? І чому спроба «бурякової революції» зазнала нищівної поразки?

Осінь – традиційна пора збирання врожаїв. У тому числі – політичних, адже Верховна Рада нинішнього скликання прямує до свого «екватору», а ідея організувати позачергові парламентські вибори настирливо «літає» у повітрі.

Тож спільно приглядаємось, як до «курчат по осені», з якими політичними дивідендами прийшли різні партії та об’єднання до сезонних соцопитувань на кшталт «якби вибори відбулися цієї неділі». І результати для чинних парламентських «важковаговиків», на разі, далеко невтішні. Наприклад, за нещодавніми замірами соціологічної групи «Рейтинг», жодна з парламентських політсил, які за інерцією усе ще вважають себе «мега-партіями», насправді не має навіть 10% надійної електоральної підтримки.

Електоральні вершини та «підводні камені» свіжої соціології

Зокрема, якби парламентські вибори відбувались цими днями, коли ми відзначаємо річницю легендарної битви за Київ, чинна «партія влади» БПП «Солідарність» здобула б усього 8% голосів виборців, головні претенденти на опозиційність «Опоблок» та «Батьківщина» – відповідно по 6 і 9 відсотків прихильності електорату, а головні претенденти на альтернативність політкурсу «Самопоміч» і Радикальна партія отримали б 5 i 6 відсотків підтримки – на межі виборчого бар’єру.

А звідси, головним завданням нового партійно-політичного порядку денного стане пошук можливостей приростити і належно ідеологічно обробити свої електоральні поля. Причому цього разу «битви» політпроектів розгортатимуться не навколо симпатій примхливого, 100 разів спокушеного та доволі вибагливого електорату мейнстрімового Києва і міст-мільйонників, а навколо завоювання прихильності сільського населення нашої країни – менш заможного, більше традиційно-консервативного, патерналістського та патріотичного. А отже – більш довірливого та добросовісного у виконанні свого електорально-громадянського обов’язку.

Мета – «одноповерхова Україна»

За попередніми підрахунками соціологів, електоральний ресурс так званої «одноповерхової України» – мешканців сіл і невеликих міст – становить  близько 15 мільйонів українців. Насправді ж цей масив є іще більшим, адже до ідеї «Україна – житниця світу» так само прихильні багато мешканців великих українських міст і мегаполісів. Цій ідеї симпатизують представники усіх вікових та соціально-професійних груп. І навіть – значна частина буремного Фейсбук-активного співтовариства «вічних критиків» – експертів і громадських активістів.     

І це недивно, адже Україна – країна з тривалою аграрною історією, аграрно-індустріальним сьогоденням і великою (не позбавленою, до речі, підстав і аргументації) мрією стати рано чи пізно високотехнологічною світовою агро-державою і врятувати людство від майбутньої глобальної продовольчої кризи. Для цього у нас є все, чому можуть лише позаздрити (і заздрять) більшість розвинених країн світу – проте досі немає стратегічного бачення, проектування та зрозумілої політики з розвитку тих ресурсо-конкурентних переваг і «точок інноваційного зросту», якими все ще володіють напівзруйноване українське село та полишений державою на самоплин вітчизняний агропромисловий комплекс. Так само, попри потужний суспільний запит, у нас досі немає масової аграрної партії, яка б системно та професійно захищала інтереси людей з «одноповерхової України».

Звичайно, була на початках нашої державної незалежності непогана спроба з Аграрною партією України – якби ж не Володимир Литвин. Адже допоки в партії переважали фахові аграрники і велась нормальна статутна робота, АПУ майже 10 років поступально розвивалась і демонструвала зростання впізнаваності та підтримки. Однак номенклатурно-олігархічний поворот 2004 року в політпозиціонуванні партії став початком її «політичної смерті» – за підказкою іноземних консультантів Литвина, партія з аграрної стала «народною», замість артикуляції потреб села заговорила «ні про що» та від імені «усіх і вся», партійців-аграрників змінила на чиновників. Потім політична сила на чолі з Литвиним захопилась «коаліціадами» й парламентською кон’юнктурщиною і – прогнозовано пішла із політичного життя спочатку в маргінес, а потім в історичне небуття.

Ті аграрники, хто тоді вцілів від згаданого повороту «до народництва», створили у 2006-му Аграрну партію знову. Так би мовити, «з нуля». Сьогодні рейтинг виборчої підтримки Аграрної партії України соціологи фіксують на рівні 1-2%, в одному пулі з «Народним фронтом», «Демальянсом», УКРОПом, «Правим сектором», Національним рухом Д.Яроша, «Нашим Краєм».

Отже, зрозуміло, що до виборів наступного скликання Верховної Ради аграрники рейтингово підростуть і будуть висуватись у парламент. Якщо, звісно, вціліють від поглинання якими-небудь «старшими товаришами». А нові спроби проковтнути партію вже мали місце.

Поразка «бурякового» перевороту

Так, цими днями журналіст Павло Вуєць у статті «Головна селянка країни» розповів про «свіженьку» спробу ще одного олігархічного перевороту в Аграрній партії – цього разу з прицілом на прапори Юлії Тимошенко. «На президії Аграрної партії один з її членів – голова агропромислової корпорації «Сварог» Андрій Гордійчук – за словами інших членів президії, звинуватив партійне керівництво в кадрових чистках… Деякі члени партії вважають, що Гордійчук розхитує ситуацію на замовлення екс-депутатів від БЮТ, власників «Сварога» братів Буряків. Нібито кінцева мета «заколотників» – покласти Аграрну партію до туфельок Тимошенко», – йдеться в публікації.

Дійсно, добрий шмат сільського електорату для «Батьківщини» у перспективі майбутніх парламентських виборів став би непоганим «відкупним» за попередні «грішки» відомих політичних перебіжчиків Буряків. Особливо за один – перехід із БЮТу до лав Партії Регіонів у часи «злочинного режиму» – чого Юлія Володимирівна ніколи не забуде. І «заколот» в Аграрній партії таким досвідченим політгравцям міг цілковито вдатись – але цю колотнечу своєчасно зупинив Роман Безсмертний, який зараз керує апаратом АПУ.  

Однак, цей вдалий приклад «дисперсії конфлікту» всередині однієї з профільно-селянських політсил є, радше, винятком, який підтверджує загальний тренд: партійно-політична «битва за село» розпочинається на всіх фронтах і майданчиках із залученням усіх можливих бійців, боєкомплектів і арсеналу агітпропу. Адже якщо не Тимошенко, то отримати аграрників «у дар» хотілось би і президентській «партії влади». Бо вже «класикою жанру» в Україні є різноманітні політичні злиття-поглинання з метою підсилення  президентів у спадному рейтингу підтримкою центристських партій: селянських, «зелених», промислово-підприємницьких тощо – таке собі «енергетичне вампірство» через спокусу адмінресурсом.

Якщо ж ставки на злиття-поглинання зрештою не спрацюють, то парламентські партії, задля самозбереження й відтворення у наступному скликанні Верховної Ради, боротимуться за сільських виборців на вже звичних інформаційно-медійних фронтах. Перший «гарматний залп» у цьому напрямку вже пролунав із «Батьківщини»: їхнє «Всеукраїнське селянське віче» пройшло не менш масштабно і помпезно, аніж презентація програми «Український прорив» у далекому 2007-му (правда, боюсь, що результат буде той самий). На превеликий жаль, Юлії Тимошенко не звикати легко здобувати голоси селян на виборах і так само легко забувати про них, опинившись при владі. За аналогічним сценарієм діють і радикали Олега Ляшка – їх голосна стурбованість українською землею, вилами й корівками теж, переважно, не виходить за межі «блакитних екранів».

На відміну від опозиційних, правлячі БПП «Солідарність» і «Народний фронт» оберуть для села зовсім іншу інформаційну стратегію – демонстрацію досягнень та «історій успіху». Але говоритимуть вони, по-суті, знов-таки про кількість і персональний склад аграрних кланів, які вдалося навернути на присягу вірності «новому» курсу президента.

Усе це ми вже бачили і аналізували у всі попередні роки незалежності. Проте українське село, як мовиться, «і нині там». Тож хочеться висловити обережне сподівання, що після усіх наших революцій, реформ, Майданів і майданчиків українці в цілому і селяни зокрема, досягнуть більшого розуміння у тому, що будь-яка «партія всіх» – це, як і «хороша людина» – не професія. А реформи без розуміння специфіки кожної з галузей реформування – це профанація й окозамилювання, які лише марнують історичний час, відведений нашій державі для вікна можливостей з «інноваційного стрибка».

Тому давайте, готуючись до нових виборчих процесів, спробуємо хоча б у стратегічних та життєво необхідних для країни сферах державної політики, формувати у собі громадянську культуру профільної артикуляції інтересів та відповідального раціонального вибору.