Україна тоне у болоті диктатури. Все частіше нам кажуть, що вибору у нас немає, готують до гіршого і закликають жертвувати собою. Сперечатися не дають можливості.
Інформаційно-просвітницький простір не дозволяє дізнаватися нове і диктує патріотизм. Економіка не дозволяє працювати на себе і диктує вижимати з себе всі соки в чужих інтересах. Суспільство не дозволяє любити кого/що хочеш і диктує «сімейні цінності» в найгірших інтерпретаціях, де роль шлюбу чи племінної спорідненості грає печерний ізоляціонізм, архаїчні табу, невігластво, ненависть до карикатурного ворога і страх перед усім новим.
Держава не захищає права людини і погрозливо диктує привілеї так званих еліт, що монополізували всі сфери життя і встановили принизливу та для багатьох людей непосильну данину за елементарні речі, ще вчора вільно доступні кожному без нав’язливого високооплачуваного «сервісу».
Слова мають вирішальне значення у нашому житті. Ми осмислюємо та висловлюємо кожне своє рішення за допомогою слів, володіючи і користуючись різними мовами, до яких відноситься і мова візуальних образів. Чесне слово, домовленість дорожче за гроші. Але гроші не люблять, коли чесне слово оспорює їх владу, їх всесильність, можливість купити що завгодно, від кохання до насильства, цей принадний і впливовий міф, що теж існує лише на словах завдяки рекламі. Гроші люблять тишу – точніше, тишу в цільовій аудиторії, коли звучить їхня реклама. Тому нас привчають мовчати та повторювати одне і те ж, затикаючи рота іншим, хто має що сказати.
Ми живемо в світі мовчунів, а у паралельному світі живуть ті, хто заповнює нашу тишу своїми словами, відчуженими від правди нашого життя у слухняному мовчанні. Ми мовчимо змалку, поки високий дорослий диктує щось нудне і лякає тих, хто не хоче його слухати; ми мовчимо дорослі, бо звикли мовчати і слухатись; і зрештою, ми мовчимо в старості, бо нікого не цікавить наш досвід: нове покоління живе під диктовку, так само, як ми жили під диктовку. Ми можемо і нерідко намагаємося відкривати дискусію там, де не місце для дискусій – тобто, майже всюди – але загальна звичка припиняти дискусії та інстинктивний спротив інакодумству так налаштовують проти нас навколишню «агресивно-слухняну більшість», так шалено тиснуть на емоції, що страшно повторювати цей досвід. Найгірше ж, коли починаєш повторювати «єдино правильні» слова диктаторів-пустобрехів з паралельного світу і бачиш, що з тобою погоджуються, не слухаючи, бо вже сприймають тебе як голос із потойбіччя.
Серед нас трапляються герої, які свідомо долають страх говорити по-своєму, а не голосом із потойбіччя. Чого гріха таїти, кожен з нас пробував стати таким героєм. На жаль, ми боїмося підтримувати чесні голоси. Бо, знов-таки, нас привчили не довіряти собі та не довіряти іншим, а довіряти тільки диктату звичних слів, сто разів чутих, нудних і, як ми знаємо в глибині душі, невиправно забруднених брехнею через багатократне механічне застосування.
Батьки в сім’ї, вчителі у школі, менеджери і тренери на роботі та відпочинку, журналісти та експерти у засобах масової інформації та соціальних мережах, політики, чиновники, інші авторитети в різних сферах не допускають дискусій на фундаментальні теми і затикають рота всім, хто сміє оспорювати підстави їхньої «елітарної» зверхності.
Але коли ми героїчно кажемо правду, говоруни з елітного потойбіччя замовкають або опускаються до особистих образ. Вони звикли, що тільки їм дозволено говорити, а інші мають куплятися на їхні дешеві побрехеньки. Вони звикли до монопольного становища, забезпеченого недопуском у їхнє комфортне потойбіччя жодної людини, яка звикла казати правду – відверто і по можливості доброзичливо висловлювати власні думки, а не завчені фрази.
Корупція, тобто узалежненість від руйнівного впливу, спорченість будь-якої влади – хоч влади людини над собою, хоч договірної влади організатора приватного чи публічного життя – виникає саме через монополії. Ми втрачаємо владу над собою, коли нам здається, що нема жодного вибору, хоча вибір завжди є, просто ми забороняємо собі казати і навіть думати про альтернативні можливості, просто цензуруємо інші думки. Цензура завжди є зловживанням владою, що запускає ланцюжок нашої деградації: цензура – це влада; влада – це монополія; монополія – це корупція; отже, цензура – це корупція.
Саме поняття корупції дуже звузилося завдяки тому, що цензура – всенародне горе. Кажуть, ніби корупція – корпоратив еліти, достатньо припинити хабарництво «нагорі», щоб «вони» не крали наші податки та не вимагали підношень, і тоді заживемо. Це хибний підхід, бо свідомо замовчується і тим самим легітимізується втрата влади кожної людини над собою, бо люди корумповані залежністю від еліт, заглядання в рот елітам. Коли цензура забороняє говорити про соціальну нерівність, обговорюють корупцію. У корупціонера і цензора, насправді, один погляд на людей: хто не куплений, той пусте місце.
При цьому в публічному інформаційному просторі цензуруються спроби піднімати теми свободи людини, особистої автономії. Табуюється як ідея самозахисту від здирництва еліт, так і ідея шукати альтернативи податкам, які, взагалі кажучи, нечесні вже тому, що аморальним розбещенням держави з боку народу є гарантування державі сталої винагороди незалежно від того, чи добре вона працює, чи погано. Краще було б взагалі ліквідувати податки і замість цього на виборах голосувати гривнею, вносити до бюджету будь-які суми коштів на користь конкретно сформульованих проектів команд, яким довіряєш, тобто перетворити всіх безправних і продажних виборців на щедрих, звільнених від податків волонтерів такої собі держави-спільнокошту. Не кажучи вже про те, що бізнес має привілей платити податки з чистого доходу, вираховуючи з виручки витрати, наприклад, на сировину, оренду, інші елементи собівартості товарів та послуг, а звичайний громадянин платить податки з повної суми доходів, не маючи можливості виключити суми витрат, наприклад, на квартплату, вартість одежі, харчування, і таким чином платить податки двічі: коли отримує зарплату і коли платить за задоволення елементарних потреб. Тому податок із зарплатні стягується примусово роботодавцями як податковими агентами: якщо б у людей був вибір, вони б відмовилися платити двічі, та й взагалі фінансувати неефективну державу. Сучасна світова фінансова система заснована на корпоративному та податковому рабстві, але про це прийнято мовчати.
Так само, до речі, прийнято мовчати, що права людини в сучасному світі існують лише для багатих людей, які можуть купити собі добрий імідж на телебаченні, заступництво громадськості, адвокатів та чиновників і просто фізичний захист. Адвокатська монополія за новою конституцією України є ще одним кроком до обмеження прав простого громадянина, який не має коштів на дорогих адвокатів ані в Києві, ані в Стразбурзі.
Корупційні привілеї – це права людини, дозволені цензурою. Поки права кожної людини вважаються привілеями обраних знаменитостей, доти їх власність – корупція, їхня свобода слова – цензура. І що характерно, це не тільки українська, а й міжнародна проблема. Можна довго читати рішення Європейського Суду з прав людини і захоплюватися їх гуманізмом та об’єктивністю, поки не дізнаєшся, що переважна більшість скарг відхиляється там одним суддею без пояснення причин, з формальним посиланням на «явну неприйнятність». Коли мені повідомили про це в апараті суду, я спитав, які в такому разі гарантії прозорості судочинства, захисту від корупції, коли суддя може відхилити будь-яку скаргу без пояснень. Відповіддю була красномовна мовчанка. Або візьмемо всесвітній відеохостинг YouTube: декларуючи захист авторського права, він зводить цей «захист» до цензури відеороликів, які «порушують авторські права партнерів» – не всіх користувачів, а лише великого медіа-бізнесу; якщо ваш ролик покажуть по телеканалу-партнеру YouTube, він може бути автоматично видалений з вашого акаунту «за порушення авторських прав», такі випадки були. Так само і будь-які «права для обраних» перетворюються на корупційні привілеї еліти, що купуються ціною обману та кровопролиття, загального беззаконня та безправ’я.
Цензура списків еліти не ліквідує корупційні привілеї. Щоб не було корупції, не має бути еліти. Бо є лише один спосіб боротьби з корупцією: не платити данину, користуючись свободою, рівноправ’ям. Антикорупційна громадськість, прокуратура, суди в Україні плодяться як пліснява на елітному сирі, а корупції все більше. Чому? Бо поки ми платимо податки корупціонеру, він і табличку "тут не місце корупціонерам" на дверях вивісить, і вишибалу корупціонерів у дверей поставить, і детектор корупції замовить у японської фірми. І все то буде не запобіжниками (safeguards), a охоронцями (bodyguards) корупціонера. Щоб пояснити на пальцях, чому, наведу приклад: коли тіло корумповане жиром, треба менше їсти та більше рухатись; мотиватори та книжки про похудіння до лампочки, вони тільки збагачують більш хитрих товстунів, які вирішили жити коротше, але з шиком за чужий рахунок.
Корупція і цензура починаються із нашої недовіри та нетерпимості. Тому, щоб побороти корупцію, ми маємо більше слухати себе, ніж авторитетів, і більше довіряти один одному та терпіти інакших. Корупція буде переможена не розстрілами хабарників, а зняттям цензури з голосу совісті. Еліта хоче купити все, але ніколи не купить чесне слово. Чесне слово дорожче за гроші, сильніше, ніж цензура і корупція. І тому я вірю, що світ мовчунів колись наважиться сказати правду – кожен свою! – так гучно та з такою довірою один до одного, що всі елітні монополії полетять шкереберть і , а не по піраміді Маслоу.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.