Мінські "двомовленості"

Чи потрібні Україні переговори з окупантами?

Останні події на Сході України яскраво демонструють, що Мінський формат повністю вичерпав себе. По суті, так званим Мінським протоколом користуються для того, аби влада мала змогу прикрити власну неспроможність, швидко та ефективно закінчити війну на Сході. Це  саме той випадок, коли реальна ефективність підміняється вдаваною ефектністю.

Ми нібито про щось домовляємося, але на разі ні про що не домовилися. Реального відведення важкої військової техніки, зокрема, з калібром формально заборонено Мінськими домовленостями, насправді не відбулося. Це секрет Полішенеля, який став відомим всім думаючим громадянам.

Режим припинення вогню -  цілковита фікція, а зону розмежування сепаратистські бойовики перетинають і порушують із заздрісною регулярністю. Більше того, мешканці так званих ДНР та ЛНР вільно перетинають умовний кордон, ходячи за хлібом, бо у нас дешевше.  То про яку зону розмежування всередині єдиної країни взагалі можна говорити? Її не існує на практиці і не повинно бути навіть в теорії.

І взагалі: з ким, як і про що домовляється нинішня влада? З купкою сепаратистів, які взагалі не можуть бути суб’єктами жодних переговорів, проте вся ця фікція демонструється і подається у вигляді активного намагання врегулювати конфлікт на Сході. Звісно, владі так зручніше, адже за неоголошеною війною пропагандистська машина охрестила Антитерористичною операцією, зручно і легко приховувати соціальні та економічні проблеми, які не вирішувалися і не вирішуються. Тут і курс долара, і шалене зростання цін, і відсутність прогресу у забезпеченні якості життя людей, проте зручно прикриваючи всі прогалини влади списуючи на війну.

Нам обіцяли закінчити війну за 2 дні, проте не закінчили її за 2 роки. І Мінські домовленості лише прикриття для демонстрації, ніби щось реально робиться для припинення конфлікту.

Але для реального закінчення цієї гібридної війни жоден Мінський і навіть Нормандський формат абсолютно не підходить. Для цього потрібні 2 речі: по – перше, політична воля вищого керівництва України і по-друге, неухильне виконання нашими союзниками Будапештського меморандуму, яким світові держави гарантували Україні захист її територіальної цілісності та суверенітету в обмін на відмову від ядерної зброї.

Тому Мінські домовленості – це, насправді «двомовленості», але всі говорять одне, а на практиці роблять зовсім інше. Не потрібно жодних Мінських форматів, потрібна любов до України та реальне, а не декларативне бажання припинити цю ганебну для України  війну.  Тоді й не треба буде прикриватися фіктивними та неефективними переговорами.