Рік тому почався Євромайдан і все те, що в Україні прийнято називати Революцією Гідності...
Назва, звичайно, спірна. Це не була революція особистої людської гідності.
Тижнями жити і мерзнути на Майдані, стояти годинами в натовпах, вимагати помсти і брати участь у вуличних сутичках – гідного в цьому мало. Як і в культі особистості знаменитостей, що окупували сцену Майдану.
Але люди йшли на Майдан. За покликом серця. Навіть не замислюючись над мотивами еліти (контреліти), яка викинула мільярди на те, щоб розтиражувати заклик йти на Майдан - зараз, звичайно, вже замислюються і прозрівають... Йшли просто тому, що відчували: це не примха еліти, а історична необхідність.
Еліта вигадала Майдан, щоб оволодіти народом. Народ відчув, що на Майдані можна як слід притиснути еліту. І все закрутилося!
Припустимо, це була революція не особистої, а національної гідності.
Що таке особиста гідність, ми собі уявляємо. А коли мова йде про гідність народу...
Я розумію це так. Гідність народу – це вміння зібратися.
Це Майдан, або Агора, або Віче, або Сход, або Собор, або Мітинг, або загальні збори колективу – називайте як хочете.
Дружно зібратися всім разом. Протистояти утискам і маніпуляціям. Повстати проти спільного ворога. Це і є гідність народу.
Але зібратися мало. Так, разом ми сила. Тільки незрозуміло, яка. Темна або світла?
Якщо боремося з корупцією і тиранією, тоді, звичайно, світла.
А якщо давимо інакомислячих і ненормальних, навіть договороздатних, бо не хочемо з ними розмовляти – тоді однозначно темна. Бо це наше прагнення до тиранії. І це корупція, що руйнує і розбещує нас.
Так-так, ви правильно все зрозуміли: надмірне насильство – корупція!
Проміняти цінності на примхи – це корупція. Коли законне місце творчості, пізнання, миролюбства в людських душах посідають дешеві жалюгідні пристрасті до руйнування, зарозумілості, агресії – це корупція. Тридцять срібняків насолоди насильством і самовбивчих «перемог» не варті того людського життя, яке губиться або зводиться до низки безглуздих страждань в нескінченних конфліктах.
Отримувати задоволення, за яке соромно – це корупція. Чесне задоволення можна отримувати, тільки не йдучи проти совісті, користуючись природним правом кожного на щастя за рахунок своєї винахідливості. Звичайно, шукачів щастя гальмують іржаві соціальні механізми. Риплять: «Не підмажеш, не поїдеш!». Підмазати їх можна не тільки хабарем. Можна і чужими слізьми, і кров'ю. Тільки після цього вони зі скрипом повезуть вас по накатаній колії в пекло. Треба розуміти, що на райські вершини піднімаються пішки!
Але що ж, все-таки, робить силу народу світлою? Відкритість. Згода. Соціальний контракт на основі добровільності, рівності, загального і загальнодоступного блага. Я б назвав це честю народу.
Якщо гідність народу є здатністю зібратися, то честь народу є здатністю домовлятися між собою і з усіма іншими. І тримати слово, не обманюючи себе та інших.
Революція Гідності в Україні розірвала старий соціальний контракт про просте життя в обмін на залежність від брехні. Причому неустойку за цим контрактом ми платимо досі. Бідністю і багатьма смертями.
Наступна революція повинна бути Революцією Честі, в якій ми укладемо новий соціальний контракт про розумну свободу в обмін на відповідальну чесність. Нарешті ми перестанемо брехати! І не будемо нікому мститися за відвертість!
Це тільки попервах здається, що народ не здатний вчинити Революцію Честі. Спробуйте, можна бути чесним водинці перед усіма. Ви скоро помітите, що чесність об'єднує вас з усіма, хто хоче бути чесним і перед ким ви чесні. А інші, які твердять звичну брехню і насолоджуються своїми дрібними капостями, все-таки прислухаються і замислюються, чи не стати чесними. І стають. І публічно каються за вчорашню брехню та капості, як це робите ви, прагнучи бути чесною людиною. І не прощають собі брехні та капостей, відшкодовуючи в міру сил завдані збитки, але прощають вину іншим, хто кається, якщо бачать, що каяття щире.
Революція Гідності почала війну.
Революція Честі покладе кінець війні.
...Річницю Майдану я відсвяткую, роздаючи людям залишки тиражу . Як ходив і дарував усім підряд цю книгу рік тому. Книга про те, що магія натовпу на мене не діє – притягує мене не більше, ніж магніт книжку. І про те, що мій Майдан в бесіді з розумними людьми, які не ділять людство на «своїх» і «чужих», у яких бажання спілкуватися сильніше за стадний інстинкт. І про те, що думати про майбутнє треба без фанатизму, насамперед відповідаючи на питання про свій власний внесок у будівництво цивілізованого суспільства...
Тим часом наближається інша річниця, і про неї нагадують останні події на українсько-російському кордоні.
20 років тому, 11 грудня 1994 року, Єльцин ввів війська до Чечні. Він цю війну програв, бо не хотів слухати місцевих. Зумів домовитися з ними тільки про хитке перемир'я. Та й то через посередника, генерала Лебедя. Чи не нагадує це історію з Мінською угодою?
Прийнявши владу з немічних рук першого Президента Росії, Путін зумів виграти його війну. Тому що не тільки продемонстрував силу, але й зміг домовитися з місцевими, проявив повагу до їхньої самостійності.
Це важливий історичний урок.
По-перше, для українського народу. Ми не повинні захоплюватися війною до такої міри, щоб хтось із силовиків спробував стати царем.
По-друге, для Порошенка. Треба шукати союзників на сході України і в Росії.
По-третє, для Путіна. Треба дружити з оновленою Україною. Якщо, звичайно, він не хоче перетворити "Новоросію" в свою битву при Ватерлоо. Тоді весь світ теж боровся проти одного полководця. І світ переміг.
Мир завжди перемагає війну.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.