«Гидота» та її українське лобі

«Кому війна, а кому – мати рідна», говорить відоме прислів’я. З-за спин романтиків, готових помирати за ідею, традиційно визирає плем’я прагматиків, котре намагається стримати найкращі пориви

Коментуючи прийнятий цього тижня законопроект щодо впровадження проти РФ санкцій, Арсеній Яценюк заявив, що останні стосуватимуться «тільки держави-агресора, тільки іноземних суб’єктів господарювання, тільки діячів іноземної агентури та іншої гидоти, яка не дає Україні жити». Удар по гидоті логічно було б нанести на порядок раніше – тоді, коли це робили західні партнери України, ба навіть ще раніше, коли Україну до цього підштовхувала вся логіка подій.

Але наша держава зволікала. Коли ж врешті визначилась з форматом санкцій, закон, ухвалений у першому читанні, викликав бурю невдоволення. Не через санкції як такі. А через методи припинення діяльності ЗМІ, які відразу ж оголосили «гіршими, ніж навіть закони від 16 січня». Те, що документ містив спірні норми, не підлягає сумніву. Але мова зараз не про це. А про те, що скандал знову відволік увагу від головного: як запізно почала Україна реагувати на дії агресора. І запізно, і незграбно, і з необґрунтованими претензіями до Європи – чого, мовляв, так повільно діє та?

Між тим порівняємо деякі дати. Перший етап європейських санкцій стартував 6 березня поточного року. ЄС призупинив переговори з Росією щодо пом’якшення візового режиму та укладання нової угоди про партнерство, а також щодо підготовки до саміту G8, в якому мала брати участь РФ. Відтак санкції посипалися на голови кремлівських владців, як із рогу достатку. 17, 18, 20 та 21 березня: Євросоюз розширює перелік державних мужів РФ, проти яких вводять персональні санкції. До країн-членів ЄС приєднуються Австралія та Японія. Ініціативу підтримують США.

У квітні флагманом процесу стають вже Сполучені Штати. 28-го числа Америка ввела санкції проти ще сімох депутатів Держдуми плюс заморозила активи 17 російських компаній, наближених до Путіна. У квітні анексія Криму проростає війною на Сході, тож США приймають рішення про заборону постачання в РФ високотехнологічних товарів, які РФ може використовувати у військових цілях. Слідом за Сполученими Штатами і Канада позбавляє віз ряд російських чиновників та компаній. «Тренд» підтримує Рада ЄС.

Отож, у березні-квітні Європа та Америка вже оголосили «холодну війну» Росії, намагаючись вплинути на агресора обмеженнями та заборонами. Що тим часом робить Україна? Власне, нічого. У березні, коли триває загарбання Криму, держава самоусувається від активної реакції. А найбільш цинічне та безглузде те, що у цей час державний концерн «Укроборонпром» все ще відвантажує продукцію РФ. Призупинення поставок відбудеться тільки в квітні.

Приблизно тоді ж наказом в.о. президента України Олександра Турчинова була припинена військова співпраця з Росією стосовно виробництва та поставок до РФ зброї та озброєнь. Відразу зауважу, що таке припинення відбулося передусім на папері, але й це ще не все. Наказ Турчинова не забороняв співпрацю з РФ щодо виробництва продукції подвійного призначення (тобто тої, котра використовується як військовими, так і цивільними підприємствами).

Нарешті, лише 16 червня, на дев’ятий день після своєї інаугурації, новообраний президент Петро Порошенко видає розпорядження про повне припинення співпраці у військовому секторі з Росією. Але президентові підконтрольні підприємства державної власності, приватні ж продовжують торгувати з ворогом, причому на цілком легальних підставах. Зокрема, «Мотор Січ» поставляє в Росію вертольотні та авіаційні двигуни, які належать до продукції подвійного призначення (а такі поставки, як вже було зазначено, не підпадають під табу).

І «Мотор Січ» – далеко не єдиний подібний приклад. З Росією співпрацює авіаційний завод «Авіант», котрий поставляє літаки. А завод «Арсенал» виготовляє системи управління вогнем та головки самонаведення для ракет класу «повітря-повітря». Конструкторське бюро «Південне» обслуговує ракети SS-20, більш відомі як «Сатана». НВКГ «Зоря-Машпроект» продає газові турбини, якими Росія укомплектовує свої військові кораблі. «Черкаський фотоприлад» поставляє знаряддя для керування бронетехнікою, а харківський «Хартрон» – програмне і технічне забезпечення систем керування в галузі авіації.

Існує хибне твердження про те, що українцям вкрай невигідно припиняти співпрацю з Росією – виробники зброї або суміжної з військовою продукції просто не знайдуть для себе інших ринків збиту. Навіть якщо це було б правдою, від двосторонніх відносин варто було б відмовитися вже заради того, аби не нести репутаційних втрат. Як казав Черчіль, якщо між війною та ганьбою обрати ганьбу, у підсумку отримуєш і війну, і ганьбу одночасно. Але те, що від згортання поставок найбільше програє Україна, правдою не є.

Росія просто не може (чи то пак не вміє) знайти повноцінну заміну українській військовій продукції. Це РФ більше зацікавлена в Україні, а не навпаки. Багато аналогів, які намагаються поставити на російський конвеєр, не витримує жодної критики порівняно з українськими моделями. Наприклад, ракети «Тополь» не можуть бути заміною «Сатані», бо вони відчутно поступаються їй за потужністю. З ракетами для підводних човнів справи ще гірші – розроблена в РФ «Булава» після десятка випробувальних тестів все ніяк не злетить у повітря (двох конструкторів ракети вже визнали винними у державній зраді й посадили в тюрму), тож нові ракетоносці РФ фактично беззбройні.

І подібних прикладів можна навести безліч. Причому не лише з військової царини. Я зупинився детальніше на цій сфері, бо тут подавання набоїв тому, хто в тебе цілиться, є особливо кричущим, особливо абсурдним. Але між тим ніхто не скасовував торгових зв’язків між Україною та РФ, і деякі посадовці високого рангу досі мають у російській глибинці свої підприємства. Окремий сюжет – все, що пов’язано з медіа та російської п’ятою колоною, яка працювала та продовжує працювати у нас. Маю на увазі не лише тих журналістів, котрих зрештою видворяють з України зі статусом персони нон-грати, а й такі звичні оку «Вєсті» – і «наші», і глибоко «не наші» водночас.


«Кому війна, а кому – мати рідна», говорить відоме прислів’я. З-за спин романтиків, готових помирати за ідею, традиційно визирає плем’я прагматиків, котре намагається стримати найкращі пориви. «Гидота» для одних обертається вигодою для інших. І хоч європейські країни теж не «без гріха» (згадати хоча б Францію з її «Містралями»), не слід забувати, що нас ця війна стосується в першу чергу. Тож протягувати руку ворогу, котрий за цю саму руку тягне нас у пекло, навіть не просто аморально. Це суперечить природі та інстинкту самозбереження. І той, хто цього не зрозумів досі, не зрозуміє вже, мабуть, ніколи.