Цей подзвін й по тобі

Якщо ми сьогодні не звернемо увагу на довколишнє середовище, завтра може бути запізно

Днями я презентував у Києві свою нову книгу «Колокол звонит и по тебе». Книжка присвячена проблемам екології, і я вже передбачаю певний скепсис з приводу її тематики. Мовляв, не до екології зараз. Ми – на порозі війни, «брат» стоїть на кордоні, сновигає з , тасує ракети, запускає гвинтокрили, а ви, Михайле Олександровичу, про якусь екологію…  Не до відтінку шпалер, коли хата горить. 

            В тому-то й наша велика біда, що ми не вміємо розставляти пріоритети. В Радянському Союзі цьому не вчили. Там вважалось схвальним, коли «взяв (державу) з сохою, а залишив з бомбою». І байдуже, якою ціною та бомба дісталась. Байдуже, у що обійшлася розбудова металургійної  чи хімічної промисловості, невміло-недбале господарювання на землі. Головне – «наздогнати й перегнати», прибігти першим у дірявих, даруйте, штанях…  

І так завжди: зараз не до екології, бо на дворі – 1945-ий і треба піднімати країну з руїн. Тепер знов не до екології, бо натівський агресор поставив на потік гонку озброєнь, а ми, радянські громадяни, мусимо відповідати заданому ритму. Щойно здобули незалежність – тим паче не до екології, бо на часі – ухвалення нових законів, мінімізація впливу прокомуністичної більшості плюс безліч інших нагальних питань.

Ну а тепер й сам Бог (чи диявол?) велів відкласти екологію у довгий ящик – у нас революція, яка плавно переросла в анексію Криму та криваве протистояння на Сході. От коли ми поставимо на місце Росію, приборкаємо сепаратистів, заживемо мирним життям, проведемо вибори (і президентські, і парламентські), здійснемо ще сто і один подвиг, тоді можна буде подумати й про захист довколішнього середовища.

От тільки ТОДІ захищати буде вже нічого. Середовище випарується разом з населенням України, яке з року в рік стрімко зменшується. І постане в нас, «на своїй, Богом даній землі» пост-апокаліптичне пекло, в якому виживуть хіба що таргани. Та й це – не факт. Скажете, що я перебільшую? Для цього я й затіяв свій діалог з читачем, аби переконати всіх зацікавлених: перебільшення нема.

Є твереза оцінка ситуації, яку я виклав я формі захопливої, хоч, на жаль, і дуже сумної розповіді. І хоч моя монографія базується на серйозних дослідженнях, моніторингу та аналізу яких я присвятив не один рік, написана книга легкою та зрозумілою мовою. Бо мета моя – достукатись до свідомості кожного, попередивши: рятуватись завтра може бути й запізно. Рятуймося сьогодні.

Глава перша: маємо те, що маємо

                У першому розділі свого дослідження я підсумовую всі негативні наслідки, які несе погана екологія. Мова, зокрема, про рак, який невпинно «молодшає». Наводжу цифри по Маріуполю, індустріальному центру Донбаса: якщо у 2000-му на 100 тисяч осіб припадало 345 захворювань раком, то у 2011-му цей показник сягнув 379,2. У Кривому Розі захворюваність ще вища: 394,3 онкологій на 100 тисяч населення. Різниця між цими регіонами лише в тому, що над Донбасом нависає смог чорний, а над Кривбасом – рудий. 

            Схід України – найбільш онкологічно небезпечний район. Натомість середній рівень захворюваності раком фіксують в Центральній, «аграрній» України, відносно низький – на Заході. Проте й там не все так райдужно: місто Калуш, що на Івано-Франківщині, відзначено частими випадками раку – захворюваність там в півтора рази вища, ніж в середньому по області. Причина: гігантський полігон, де заховано 12 тисяч гексахлорбензола, вкрай токсичної речовини. Півграма гексахлорбензола достатньо для того, щоб вбити людину.

            Але не раком єдином живе (чи, точніше, вмирає) наша держава, даруйте за такий цинічний каламбур. Серед «екологічних» болячок лідирує також астма. На планеті нею хворіє 300 мільйонів людей. В Україні ж, де в промислових зонах нічим дихами від шкідливих викидів у повітря, статистики хворих на астму не існує взагалі. За деякими припущеннями, на долю нашої країни припадає 5-6% усіх асматиків світу, що становить близько 1,7 мільйона людей.

            Ще одна страшна хвороба, за яку ми мусимо завдячувати забрудненій землі, воді та повітрю – туберкульоз. Про це рідко хто згадує, а Україна між тим переживає справжню епідемію туберкульозу. Епідеміологічнй поріг (50 хворих на 100 тисяч людей) ми перетнули ще у 1995 році, на сьогодні ж ця хвороба зафіксована щонайменше у 600 тисяч осіб (але це лише ті люди, котрі офіційно взяті на облік).

            Наступна важка недуга – цукровий діабет. Ви можете заперечити мені, зауваживши, що діабет не пов’язаний напряму зі станом довколишнього середовища, що це радше захворювання генетичне або таке, що виникає внаслідок зловживання цукром чи солодкою їжею. Все це так, проте західні вчені переконані, що діабет спричиняють ще й нітрати та нітріти – іншими словами, азотомісткі сполучення. Всі ці «приправи» ми отримуємо разом з продуктами сільського господарства, яке в Україні традиційно зловживає азотними добривами.

            Останні викликають не лише цукровий діабет, вони причетні й до розвитку хвороб Паркінсона та Альцгеймера. На тлі таких серйозних захворювань згадка про розповсюдженість в Україні алергії (від неї у нас потерпає до 30% населення, й також не в останню чергу через погану екологію) якось навіть блідне та тьмяніє. Окремим сюжетом є й серцево-судинні захворювання, від яких в Україні щороку помирає 450-470 тисяч людей.

Частина друга: хто псує нам (і собі) життя?

            Отож, проблема окреслена: українці страждають і вмирають від тяжких недуг, і хоч недуги ці властиві всьому людству, наша ситуація є критичною з огляду на масштаби ураження ними. Настав час розібратись, чому саме так відбувається. Другий розділ моєї книги називається «Країна мусить знати своїх «героїв», а відкриваю я її нарисом про «чахлу трійку української енергетики» – електро-, гідро- та атомну анергетику.

            Кожен з цих трьох напрямів господарювання є сумним лідером з шкідливих викидів в атмосферу. Щодо атомної енергетики, то тут багато поясень не треба. Достатньо згадки про аварію на Чорнобильській атомній електростанції, аби все стало на свої місця. Тим часом дуже шкідливою є й теплоенергетика – продукти її «життєдіяльності», якими щедро смітять теплоенергоцентралі, дадуть фору будь-якій катастрофі на АЕС.

 …В цьому місці – я відчуваю – мене знову перервуть, аби спитати: чи не пропоную я відмовитися від науково-технічного прогресу й топити печі дровами? Ні, не пропоную. Навпаки, я за те, аби зробити кілька широких кроків уперед – замість того, щоб застрягати на 50-х роках минулого сторіччя. Саме звідти родом більшість наших ТЕС. Вони будувалися ще при Сталіні та Хрущові, й 90% енергоблоків теплоцентралей вже в рази перевищила експлутаційний ліміт часу. Проте їх продовжують використовувати, не дбаючи про сучасні методи нейтралізації відходів.

            Те саме стосується й гідроенергетики, котра за віком не поступається нашим ТЕС. Здавалося б, гідроенергетика є чи не найбільш «безболісним» спосом отримання енергії, але це дуже поверхневий погляд. Можна довго пояснювати, яку ціну заплатив наш старий Дніпро за те, що «приютив» у своєму лоні ДніпроГЕС. По суті, він перестав бути повноцінною рікою, перетворившись на каскад водосховищ. За браком часу та місця я наголошу лише на одній згубній рисі будь-якої ГЕС – при її будівництві неодмінно затоплюються гектари заплави. А це своєю чергою змінює й хімічний склад води, й баланс флори та фауни.

            Проблема номер два – наша видобувна промисловість. Кожен з її підвидів – вугільна промисловість, залізорудна, уранодобувна, видобуток нафти й газу – просякнуті одними й тими самими проблемами: зношеним обладнанням, відсутністю сучасних очисних споруд, відсутністю ефективних методик переробки відходів виробництва тощо. У своїй книзі я наголошую на тому, що з XVIII сторіччя, коли на Донбасі видобули перше вугілля, у регіоні утворилися понад тисячу териконів, які займають гігантські площі, що могли б бути використані як сільськогосподарські угіддя. Ці терикони інколи вибухають і дуже часто горять, викидаючи в атмосферу цілий «букет» радіонуклідів. Окрім того, кожна нова виїмка руди веде до утворення пустот, тож, по суті, той таки Донецьк зависає у повітрі – над чималою порожнечею, яка утворилася під ним.

            Але все це – лише верхівка айбергу. Про видобувну промисловість можна говорити безкічно, а я між тим торкаюсь у книзі й бездарного ведення сільського господарства, основи якого закладалися ще при СРСР та не піддавалися «люстрації» й по цей день. Лише пара фактів: запроваджене в Україні «інтенсивне землеробство», яке передбачало, зокрема, й абсолютно безцільне розорювання все нових й нових земель, призвело до того, що площа грунту, який тепер страждає від повітряної ерозії, щороку збільшується на 60-80 тисяч гектарів. І це, по суті, втрачена нами рілля.

            Або візьмемо, для прикладу, безсенсовне знищення лісів та лугів, надмірне осушення земель, зловживання хімічними добривами, котре, знову таки, серйозно загрожує здоров’ю нації. У 2011 році «без хімії» українці вирощували сільськогосподарську продукцію лише на 270 тисячах гектарів землі. Для порівняння: італійці збирають «нехімічний» врожай з 1230 тисяч гектарів, британці – з 680 й німці – з 632 тисяч гектарів. Що ж, країна у нас велика – найбільша в Європі – ми можемо дозволити собі розбазарювати те, що європейці збирають по крихтах…

Розділ третій: хто винен й що робити?

            Я не приховую того, що картина, котру я змалював у своїй книзі, вийшла доволі похмурою. Одначе нам рано ховати себе й визнавати поразку у боротьбі не так за екологію, як проти системи, котра породила сьогоднішні біди. Коли я ще працював над монографією, то радив доволі простий рецепт подолання природоохоронної кризи: 1.відділення влади від бізнесу; 2. перемога над олігархією та плутократією (тобто владою навіть не кланів, а кількох казково багатих і наділених важелями впливу персон); 3. запровадження незалежного правосуддя; 4. розбудова громадянського суспільства та наділення його і владою, і відповідальністю.

            Тільки за таких умов Україна підніметься й відновить сили. Тільки поклавши край безкінечному висотуванню останніх ресурсів, останніх соків з землі, води та повітря, а – головним чином – з людини, котра на цій землі живе, тільки давши олігархії по загребущих руках, викуривши її з парламенту, з чиновницьких крісел, ми отримаємо той чистий лист, на якому можна буде написати нову історію України. Тієї України, де бізнесмени розвиватимуть свій бізнес, але на благо соціуму, а не на шкоду. Де нардепи, попрацювавши, отримуватимуть закони, а не хабарі. Де судді будуть судити, а не «кришувати» зловмисників. Де суспільтво діятиме, а не скаржитиметься на бездіяльність інших…

            Я вже готував своє дослідження до друку, а події в Україні (точніше відсутність подій) залишали мінімум сподівань на швидкі та якісні перетворення. Аж тут – наприкінці листопада 2013-го – вибухнула ще не бачена незалежною Україною революція. Вони змела й вождя плутократів, і його найближчих поплічників. Велика країна прокинулась віді сну, виступила проти усієї несправделивості, жорстокості та свідомого нищення, яке готувала їй правляча верхівка.

Й тоді я чи не вперше повірив у шанс, який – словами Ліни Костенко – випадає «раз в ніколи» – шанс стати не тільки великими, а й величними, не тільки наділеними від природи різного роду ресурсами, а й ощадливими, розумними та щедрими хазяями цих ресурсів і багатств. Я вірю, що ми справимося з усіма нашими бідами та проблемами. Ми мусимо це зробити. Бо іншого вибору у нас, по суті, й нема…