Чому Україна і досі потерпає від проблеми сміттєзвалищ?

Небезпека, яка стосується кожного з нас!

Сьогодні Україна потерпає від величезної кількості відходів, а сміттєзвалища та полігони займають понад 7% від усієї території країни. Цей показник дорівнює площі Албанії, Бельгії та Ліхтенштейну разом взятих. Усі спроби держави регулювати утилізацію відходів зазнали невдачі: законодавство дозволяє підприємцям сплатити незначний штраф і продовжувати безвідповідально ставитися до свого сміття, населення не сортує власні відходи, а комунальні служби не забезпечують належний збір та утилізацію. Що ж привело нашу країну до такого стану?

Упродовж останніх десяти років в Україні лише третина усіх відходів відправлялася на утилізацію. Максимальний показник переробки сміття становив 67% у 2009 році, наступного року ця цифра впала майже удвічі й надалі щороку знижувалася на 1-2%. Таким чином у 2016 році Україна накопичила 12 393,9 млн тон сміття на полігонах. Ця цифра вражає!

Насправді ж усе починається з малого. Дві з трьох пластикових пляшок чи поліетиленових пакетів, які ми викидаємо у смітник, відправляються на сміттєзвалище і чекають там «свого часу». Ці матеріали розкладаються у середньому за 150-200 років, тож знаходитися їм там доведеться дійсно довго. А чи зможемо стільки чекати ми?

Час діяти: досвід боротьби зі сміттям закордоном та в Україні

У таких умовах держави роблять усе необхідне, аби уповільнити настання «Дня Х»: уводяться обмеження та штрафи для промисловості на викиди шкідливих речовин у навколишнє середовище; уряди проводять освітні програми для населення щодо поводження із побутовими відходами; промисловість у високорозвинених країнах використовує сміття як додаткове джерело енергії.

Для прикладу, у Швеції уряд закликає громадян сортувати сміття, адже це допомагає переробляти 99% усіх відходів. Із вторинної сировини шведи опалюють будинки, виробляють електроенергію. Якщо ж людина не сортує сміття, то вона повинна викидати його у спеціальному пакеті, який коштує близько 1,5 євро (майже 50 гривень). За порушення правил – штраф.

А от у Німеччині, Швейцарії та Австралії частка відходів, які йдуть на повторну переробку, дорівнює 97%. Тут промисловість може повністю функціонувати на спалюванні сміття: отримувати з нього електроенергію та тепло. Тож переробка відходів у багатьох країнах вже стала прибутковим бізнесом, тим паче, що розвинені держави заохочують підприємців усілякими «зеленими» тарифами.

Однак в Україні ситуація суттєво відрізняється. У країні станом на 2016 рік налічувалося усього чотири сміттєспалювальних заводи: у Києві, Харкові, Дніпрі та Севастополі, а сміттєпереробний завод у Рівному з 2017 року працює лише як сортувальна лінія. Сьогодні картина дещо гірша – працює лише київський сміттєспалювальний завод «Енергія». А от кількість сміттєзвалищ зашкалює: 6,5 тисяч санкціонованих полігонів і 35 тисяч стихійних при тому, що за нормами ЄС в одній країні не повинно бути більше 500 полігонів.

А віз і нині там…

Хто ж у цьому винен? З одного боку можна сказати, що населення, адже у 2010-2012 роках в українських містах проводився експеримент, який передбачав сортування побутового сміття. На подвір’ях було встановлено контейнери для різних типів відходів і передбачалося, що люди сортуватимуть вдома сміття і викидатимуть його у правильні контейнери. Однак наприкінці експерименту сміттєві баки були заповнені абичим. Звідси і маємо статистику: лише 5% побутових відходів відправляється на утилізацію.

Але розглянемо питання під іншим кутом: чи забезпечують комунальні служби регулярний вивіз сміття із контейнерів та чи достатньо у нас встановлено таких сміттєвих баків? Станом на січень 2018 року у Києві було лише 2,5 тисячі контейнерів для сортування сміття. Це при тому, що кількість постійного населення становила майже 2,9 мільйона.

Інше питання полягає у тому, що дуже часто одна машина комунальної служби приїжджає і забирає усе сміття разом, хай би навіть яким розсортованим воно не було. Можна говорити про те, що це сміття згодом потрапляє на сортувальну лінію, але таких в Україні мало – усього 22 лінії на  країну. Тож усі відходи у змішаному вигляді знову потрапляють на полігони, тим самим «поповнюючи» їх.

Однак ми забули про ще один важливий момент: відповідальність об’єктів промисловості. В Україні є система штрафів за неналежне поводження із відходами. Але вони є такими мізерними для керівництва фабрик та заводів, що бізнесменам легше заплатити штраф і надалі порушувати законодавство у сфері поводження з відходами, аніж правильно утилізувати своє сміття.

Із чого починати зміни?

Уся ситуація нагадує замкнене коло, де населення, держава і бізнес не готові співпрацювати для досягнення спільної мети – забезпечення власного майбутнього. У такому випадку в нагоді стають громадські організації. До «Центр розвитку міста» дуже часто звертаються кияни з проханням допомогти вирішити нагальні проблеми. Адже ми не просто порушуємо важливі екологічні питання, а й спілкуємося із населенням і разом шукаємо вихід із ситуації. Головне — вчасно побачити проблему та взятися за її вирішення, а в цьому повинні бути зацікавлені самі люди.

Допоки українці не відчують відповідальності за власне сміття і допоки ця відповідальність не буде підкріплена відповідним ефективним законодавством, ситуація буде лише погіршуватися. І не важливо, скільки інвесторів готові побудувати сміттєспалювальний завод у нашій країні чи скільки українців самотужки вдома сортують свої відходи, - без систематичного підходу змін не буде.

Успіх наших іноземних сусідів полягає у тому, що вони вчасно знайшли потрібні важелі впливу на населення та промисловість, забезпечили необхідні умови для дотримання законодавства та розвинули прибутковий бізнес із ідеї сортування та утилізації відходів. Погодьтеся, коли навколо чисто й існують усі необхідні умови для дотримання чистоти, Ви ж і самі не захочете псувати цю ідилію? Тож чому б і нам не перейняти досвід закордонних колег?