Україна стереотипна

Взагалi все, що українцi здатнi про себе повiдати, - то як, i скiльки, i на який спосiб їх били. Оксана ЗАБУЖКО «Польові дослідження з українського сексу»

Насилля в Україні культивується з давніх-давен. Передається у спадок, плекається і, як видно зі статистики, успішно живе у сучасному суспільстві. І народжується воно разом із нами. Отак просто: є дитина, її треба виховувати, а яке ж виховання без погроз, залякувань, тиску, а часом і побоїв.

 Українська народна творчість майорить методологією виховного процесу, яка збудована на погрозах фізичної розправи. Наприклад, за легке, часто невимушене, баловство можна почути «Я з тебе дурь виб’ю!» або ж «Будеш битий на винне ябко» (яблуко – автор.), чи «Бить би  тебе, та нема кому». Здається, що погрози – це єдиний інструмент у вихованні дитини. Якщо він не спрацьовує, то погроза здійснюється. І цей метод передається від покоління у покоління, коли хтось намагається його перервати, пояснити, що є дієвіше методи, які не несуть ні психологічної травми, ні фізичного болю, то часто можна почути: «Мене батьки ТАК виховували, і що? Нормальною людиною виріс. І моя дитина такою ж буде». Насмілюсь стверджувати, що найчастіше такі методи обирають мешканці сіл чи маленьких містечок, жителі мегаполісів, як більш освічені та проінформовані, вдаються до інших засобів. Не секрет, що в селі бережуть традиції, дотримуються правил та живуть стереотипами, а відтак не поспішають нічого змінювати. Тому і зараз можна почути погрози про «березову кашу» (березові різки, якими шмагали дітей за непослух). Оскільки села в Україні занепадають, селяни переїжджають у містечка та міста, то й привозять зі собою традиції та стереотипи.  

 Але було б нещиро замовчувати і той факт, що народна мудрість таки намагається згладити ці гострі виховні елементи. «Отець по-батьківськи поб'є, по-батьківськи й помилує». Що це? Намагання виправдати жорстокість чи простий порядок речей, коли батько несе відповідальність за дитину і тому може її і бити, і милувати? «Рідна мати однією рукою б'є своє дитя, а іншою гладить». Як на мене, то ця приказка – квінтесенція українського виховання. Все ж без побоїв обійтись важко, але навіть і це не означає нічого поганого, бо все рівно матір любить дитину. 

 До речі, цей же вислів, лише дещо змінений, вживається і у подружньому житті. «Б’є – значить любить» --  досить розповсюджена помилка серед жінок, які терплять насилля від власного чоловіка. Звичайно, є й інші причини, але саме так багато жінок пояснюють собі та подругам, чому терплять ганебні вчинки своїх чоловіків. «Поки не поберуться – любляться, а поберуться – чубляться». Так фольклор визначає домашнє насилля. І аби уникнути втручань у сімейні справи українці придумали собі не одну відмовку, окрім ментального «моя хата з краю», «муж і жона – одна сатана», «який їхав, таку віз», «обоє рябоє» тощо. В розвинених країнах свідки насилля обов’язково повідомляють про нього у відповідні органи, намагаються втрутитись і зупинити його, в Україні це справа приватна, лише кривдника та жертви.

 Часто молодим на весіллі кажуть тост: «Чоловік – це голова, а жінка – шия, куди шия поверне, туди голова і подивиться, але як голова щось зле придумає, то б’ють за це по шиї». Ось так ролі розділились. На все майбутнє життя. Це ж так нормально …  вдарити по шиї.

 P.S. Епіграфом до цих роздумів стали слова Оксани Забужко про те, що українці люблять розповідати про свої побої. І може це не зовсім стосується фізичного насилля, але як показує дійсність і говорить статистика, кожен другий українець може розповісти де і як він терпів насилля.

Текст увійшов до світової серії "Насилля не в нашій культурі" --   www.genderacrossborders.com/2011/10/27/22375/