Чи має право дорослий вдарити дитину? Ага, ось так просто – запустити капцем в момент найбільшого непослуху, чи просто долонею вгріти по дупі, «аби нарешті заспокоїлося», чи ще гірше – ремінякою, «аби наступного разу не захотілося».
Словом, нічого
надзвичайного – «традиційні методи виховання, від яких мені свого часу була
лише користь». «Та яке ж це биття?», -- запитають мене ті, хто не гребують дати
дитині ляпаса за те, що «пащекує» чи залишити без прогулянок у вихідні, «щоб
сів і подумав над своєю поведінкою». І справді, биття – це коли синці чи
крововиливи, а усе вище назване – це «просто виховання».
Шестирічного
Михайлика батьки нерідко «виховують» то капцем, то рушником, то просто долонею.
«Він нечемний, не слухається, все розкидає і лише чигає на момент, аби я
відвернулась, щоб зробити шкоду, -- пояснює свої методи його мама, -- Як тут не бити?! Це єдине, чого він ще
боїться»…
Чи можливе
виховання без покарання? Психологи стверджують, що уникнути форм покарання в
такому складному процесі неможливо, але можна терпляче і спокійно пояснити
дитині, що за певні невиконані нею обов’язки вона нестиме покарання. Звичайно,
це не буде стосуватись їжі, прогулянок, зустрічей з друзями, але від улюблених
мультиків на певний час доведеться відмовитись. Покарання не повинно бути
принизливим і образливим, а радше – зрозумілим і добровільним. Так, це певна
гра з правилами, яких дотримуються і батьки, і діти, але в кінцевому результаті
обидва гравці опиняються у виграші, яким може стати порозуміння в родині. Це
гра, яка передбачає повагу гравців одне до одного, і відповідальність за усе
сказане чи зроблене.
Переконана, що за
якийсь час у психіці дитині можуть виникнути незворотні процеси, які призведуть
чи до агресії, чи до замкненості. Бо відомо, що діти, які страждають від
фізичного покарання виростають невпевненими, асоціальними або ж навпаки
твердошкірими і жорстокими. Жертвами або тиранами. Але щонайгірше – вони
однозначно толерують насилля у своїх майбутніх сім’ях, і знову таки, чи як
жертва, чи як тиран.
Ніколи не погоджусь з твердженням, що биття
виховує повагу, що той, хто підняв руку на власну дитину робить це з найкращих
міркувань. Це стереотипи, якими ми, дорослі, часто прикриваємо наші слабкі
сторони – нетерплячість, імпульсивність, вибачте на слові, глупоту. Дуже
непросто бачити у власній дитині партнера, помічника і рівну тобі особистість.
Чому своїм підлеглим, які щойно почали з нами працювати ми можемо терпляче
пояснювати тонкощі справи (я не чула про багато випадків
лупцювання підлеглих), а на власну дитину нам не вистачає
терпіння? Нам простіше жбурнути капцем в дитя, аніж спокійно пояснити, чому не
варто вередувати і переливати кашу на підлогу, розтираючи її долонями. Бути
хорошими батьками дуже непросто, особливо, коли розумієш, що хороших дітей не
буває. Хороші батьки – це люблячі, надзвичайно терплячі і відповідальні. А хороші
діти? Усі діти.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.