Гомофобія сьогодні - геноцид завтра

Дотримання прав ЛГБТ є тестом на демократію та гуманізм сьогоднішньої України

Вчорашній брутальний напад на організаторів гей-параду став піком гомофобної істерії. У суспільстві, де соціальні і економічні проблеми загрожують вибухом народного гніву, владний істеблішмент займається пошуком цапів-відбувайлів, якими стають усілякі «інші» – мігранти, злиденні, сексуальні меншини. Зростання ультра-правих настроїв в Україні синхронне грабуванню країни та урізанню громадянських свобод – показовий патріотизм та моралізаторство, які проявляються у перейменуванні вулиць, мові ненависті до «чужих», анти-гендерних маршах, вимогах заборонити аборти і «пропаганду гомосексуальності» є виявом страху, котрий засліплює. Скривдити когось ще більш безправного – своєрідний психологічний захист у ситуації, коли прямуючий до авторитаризму політичний режим не дає владарювати над власним життям та робити справжні діла.

17 травня – Міжнародний день боротьби з гомофобією, приурочений до дати, коли Всесвітня організація охорони здоров’я виключила гомосексуальність із списку хвороб, визнавши її варіантом норми. Однак 16 травня Комітет з питань свободи слова та інформації Верховної ради України рекомендував прийняти законопроект №8711 який вводить кримінальну відповідальність за «пропаганду гомосексуальності», поруч з пропагандою фашизму, війни та ксенофобії. В одному рядку з забороною злочинів проти людства депутати самі хочуть вчинити такий же злочин нетерпимості. Популістам при владі радо підспівують фашизоїдні молодики – зриваючи показ фільму про правозахисника Харві Мілка, нападаючи на фотовиставку про життя ЛГБТ та квір сімей «Своя кімната» Євгенії Бєлорусець, і навіть вдаючись до фізичного насильства щодо співгромадян. При цьому вистачає лицемірства називати себе «патріотично налаштованою громадськістю» – під патріотизмом маючи на увазі знищення залишків демократії в Україні. Чому? Тому що демократія – це діалог різних, але рівних голосів і вибудовування суспільства договору. Гомофоби не висловлюють власну думку – вони усіма можливими способами, включно з побиттям активістів та вандалізмом, намагаються зупинити мовлення інших.

Поширений псевдо-лібералізм на кшталт «я не проти геїв, хай сплять з ким хочуть, але про це не розказують» нічим не кращий за безпосередню агресію, адже людське життя не обмежується «спальнею». Стосунки, загалом-то, тривають за її стінами. Заборона розповідати про свій досвід і свої проблеми є насиллям, спричиняє реальні страждання. Мовчазне схвалення гомофобії покладає на псевдо-лібералів відповідальність за батьків, які виганяють своїх гомосексуальних дітей, відправляють їх у психлікарні чи виганяють злих духів. За упередження, криві погляди, смішки за спиною. Дискримінацію на роботі. Напади на вулиці. Стреси і депресії від постійної напруги конфлікту з суспільством і найближчим оточенням, які ведуть до серйозніших хвороб. За дітей, яких відбирають у їх люблячих матерів після смерті партнерки. В Україні намагаються заборонити розповідати – ні, не про проникаючий анальний контакт, до якого гомосексуальність не зводиться, як би комусь не хотілось її такою подати – а про свою любов і стосунки, свій біль і страждання – спричинені безглуздими упередженням.

Коли чую мову ненависті від начебто православних віруючих, замислююсь, куди поділись такі гуманістичні цінності (а також християнські чесноти), як співчуття, солідарність і милосердя. І що буде з нашою нерозквітлою демократією, адже вона починається з вольтерівського «я не згоден з жодним вашим словом, але я готовий померти за те, щоб ви мали можливість висловлювати свою думку». Мова уже навіть не про благополуччя певної соціальної групи, мова про загальний добробут. Протидія гомофобії стає нагальним громадянським обов’язком – інакше у суспільстві безпорадності, страху та злості жити усім.