Скандали навколо «Міндіч-гейту», «Карфагена», правоохоронних органів і президентського оточення оголюють системну кризу державного управління. Хто відповідає за перетворення державних інституцій на інструмент політичного впливу та чому Україні потрібна реальна відповідальність влади?
Як Банкова перетворює державу на систему недоторканних
Україна воює за незалежність із Росією, але водночас змушена боротися з небезпекою, яка визріває всередині самої держави. Корупційні мережі, політичне кумівство, залежні правоохоронці, сумнівні кадрові призначення та боротьба за контроль над силовими структурами дедалі більше нагадують не окремі недоліки управління, а системну кризу влади. І головне запитання цієї кризи адресоване не черговому чиновнику, якого спіймали на гарячому, а тому, хто несе найвищу політичну відповідальність за державу.
Колись це називали охлократією — владою натовпу, за якою ховаються ті, хто насправді розпоряджається державними ресурсами. Сьогодні визначення можна уточнити: це влада політичного клану, який дедалі більше нагадує систему взаємного прикриття. Виборці віддали мандат на управління країною, але аж ніяк не видавали дозволу на приватизацію державних інституцій.
Від «Міндіч-гейту» до «Карфагена»: коли правоохоронці самі стають фігурантами
Перелік скандалів уже настільки довгий, що кожна нова історія ризикує загубитися серед попередніх. Але за назвами операцій, прізвищами та гучними заголовками проступає одна небезпечна закономірність: фігурантами розслідувань дедалі частіше стають люди, які мали б забезпечувати законність.
Операція «Мідас» стала одним із найгучніших підтверджень цієї проблеми. За даними НАБУ і САП, учасники викритої організації систематично отримували від контрагентів «Енергоатома» та підприємств енергетичного сектору неправомірну вигоду в розмірі 10-15% вартості контрактів. Слідство встановило, що протягом 2020-2025 років через цю систему пройшли понад 111 мільйонів доларів і майже 12 мільйонів євро.
4 листопада 2026 року НАБУ та САП повідомили про завершення досудового розслідування. Серед фігурантів справи — бізнесмен Тимур Міндіч, колишні високопосадовці енергетичної галузі та екскерівник Офісу президента Андрій Єрмак. Важливо: йдеться про підозри та версії слідства, а не про остаточні судові вироки. Проте сам масштаб розслідування вже став серйозним ударом по довірі до державного управління.
Не менш промовистою виявилася операція «Карфаген». НАБУ і САП заявили про викриття злочинної організації, яка, за версією слідства, забезпечувала прикриття мережі шахрайських кол-центрів, торгівлі наркотиками, виготовлення підробленої валюти та інших незаконних оборудок. До цієї системи, як стверджують антикорупційні органи, були залучені представники СБУ, Національної поліції та Офісу генерального прокурора.
5 листопада п'ятьом фігурантам повідомили про підозри. За даними слідства, організація могла контролювати щонайменше 52 кол-центри, а за їхнє безперешкодне функціонування щомісяця сплачувалися гроші за «захист». Це вже не просто історія про корупцію окремих посадовців. Це питання про те, що відбувається, коли інституція, покликана захищати громадян, сама стає частиною системи, яка дозволяє злочинному бізнесу працювати. І тут виникає особливо незручне запитання: хто контролює тих, кому держава доручила контролювати всіх інших?
Банкова, силовики та боротьба за вплив
Хто формує рішення на Банковій і наскільки прозора ця система? Після зміни керівництва Офісу президента увага природно прикута до нових облич. Але за цим кадровим оновленням легко загубити головне: чи змінилися правила гри й коло людей, які мають реальний вплив на керівника держави Володимира Зеленського
Після відставки Андрія Єрмака політична конфігурація всередині президентського оточення не стала прозорішою. Навпаки, питання про реальний розподіл впливу лише загострилося. Українські журналісти-розслідувачі неодноразово звертали увагу на роль заступника керівника Офісу президента Олега Татарова в питаннях правоохоронної системи та судів. «Українська правда» у жовтні 2026 року писала про посилення його позицій після відходу Єрмака, а також про його вплив на окремі силові структури й судові процеси.
Окремий вимір проблеми — взаємини всередині силового блоку. Польський Центр східних досліджень OSW аналізував суперництво між СБУ та ГУР, зокрема напруженість між Олександром Покладом і Кирилом Будановим. Це свідчить про небезпечну тенденцію: державні органи, які повинні координувати зусилля задля національної безпеки, опиняються втягнутими у внутрішні протистояння. І якщо силові структури стають інструментами політичного впливу, то питання їхньої незалежності перетворюється на питання виживання правової держави.
Тим часом 11 листопада Верховна Рада підтримала в першому читанні законопроєкт щодо реформи прокуратури. Однак антикорупційні експерти та громадські організації розкритикували запропоновані зміни, побачивши в них ризик імітації реформ і посилення політичного контролю над прокуратурою. І це відбувається саме тоді, коли суспільство потребує не чергового перерозподілу повноважень, а незалежного правосуддя.
Президент — гарант Конституції, а не гарант власного оточення
Як висловився Павло Жебрівський, «за сонцесяйним поспішає голова фракції, абхазький мінгрел, що красувався футболкою з написом «київський режим». Це правда — режим. Вони правлять, попираючи дух і букву Конституції і законів України. І це не гумор і не московитське ІПСО, це їхня сутність»
Стаття 102 Конституції України визначає президента гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності та додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Це не декоративний статус і не почесне звання. Це конституційний обов'язок.
Тому головна претензія до Володимира Зеленського полягає не лише в тому, що навколо його політичної команди виникають гучні корупційні скандали. Набагато серйозніше питання — чому система управління, сформована за його президентства, знову і знову породжує ситуації, коли найвищі посадовці, правоохоронці та люди з найближчого політичного оточення опиняються в центрі розслідувань? Президент не може перекладати відповідальність на підлеглих, коли йдеться про якість кадрової політики, контроль за державними інституціями та забезпечення верховенства права.
І не можна підміняти реальну відповідальність черговим відеозверненням, обіцянкою розібратися чи показовим звільненням одного чиновника. Звільнення підозрюваного посадовця — це не реформа. Заміна одного наближеного іншим — не очищення системи.
Водночас варто припинити маніпуляції навколо так званої «простроченої легітимності». Стаття 108 Конституції прямо встановлює, що президент виконує повноваження до вступу на посаду новообраного глави держави. За умов воєнного стану проведення виборів заборонене законом. Отже, політична критика Зеленського має спиратися не на юридично некоректне твердження про автоматичне припинення його повноважень, а на значно вагоміше питання: чи виконує він належним чином свої конституційні обов'язки? Адже формальне перебування на посаді ще не означає належного виконання її змісту.
Війна не може бути індульгенцією для беззаконня
Найнебезпечніше в нинішній ситуації — звикання суспільства до ненормального. До того, що кожен новий корупційний скандал сприймається як чергова серія нескінченного політичного серіалу. До того, що кримінальні підозри високопосадовцям уже не викликають належного обурення, а боротьба за контроль над правоохоронними органами стає звичним тлом політичного життя. Але Україна не має права на таке звикання. Російська агресія не виправдовує безконтрольність влади. Навпаки, війна вимагає особливої відповідальності, прозорості та довіри між державою і суспільством. Кожна розкрадена гривня, кожна корупційна схема, кожне незаконне прикриття злочинного бізнесу — це удар по стійкості країни, яка платить надзвичайно високу ціну за власну свободу.
Міжнародна підтримка України також не є безумовним кредитом довіри. Європейська інтеграція передбачає незалежні антикорупційні інституції, верховенство права та реальну відповідальність посадовців. І партнери уважно стежать за тим, чи не перетворюються реформи на декорацію.
Хто і як має зупинити цей процес?
Очевидно, що провести повноцінні вільні вибори під час повномасштабної війни неможливо без розв'язання величезної кількості проблем: безпеки голосування, участі військовослужбовців, мільйонів громадян за кордоном, внутрішньо переміщених осіб, реєстру виборців, рівності кандидатів та свободи агітації.
Але відсутність виборів не означає відсутності політичної відповідальності. Парламентський контроль, незалежні НАБУ і САП, судова система, журналістські розслідування, громадянське суспільство та міжнародні механізми моніторингу повинні стати реальними запобіжниками узурпації влади. Необхідні прозорі кадрові рішення, відкритість державних інституцій, розслідування без політичних винятків і судові вироки там, де провину доведено.
Українцям потрібна не чергова зміна прізвищ у владних кабінетах, а зміна самих правил управління державою. І починати доведеться з усвідомлення простої істини: президент — не власник країни, парламент — не приватна фракція, правоохоронні органи — не політична охорона, а суди — не сервіс для тих, хто має гроші та зв'язки.
А чи гарант наш гарант?
У 2019 році громадяни зробили свій вибір. Але виборчий мандат не є довічною індульгенцією на безкарність. Влада найнята суспільством для виконання конституційних повноважень, а не суспільство найняте владою для мовчазного схвалення її дій.
І якщо держава хоче перемогти зовнішнього агресора, вона мусить перестати толерувати внутрішнє беззаконня. Бо найбільша небезпека починається тоді, коли влада перестає боятися закону, а суспільство поступово перестає вимагати його виконання. Україні потрібен президент — гарант Конституції, а не гарант недоторканності власного політичного оточення. І потрібна держава, у якій закон сильніший за будь-яке прізвище.