Від закликів «домовлятися заради миру» до пропозицій переглянути санкції, нейтралітет, мовну політику й територіальні питання — де проходить межа між дипломатією та капітуляцією?
Мир — одне з найзаповітніших бажань українців. Чотири роки повномасштабної війни, загибель військових і цивільних, зруйновані міста, виснажена економіка та постійна загроза нових ударів роблять прагнення припинити кровопролиття цілком зрозумілим. Але саме на цьому болю постає запитання, від відповіді на яке залежить майбутнє держави: який саме мир нам пропонують і що Україна повинна віддати за право перестати воювати?
У відео журналіста й військовослужбовця Богдана Амосова «ЗДАТИСЯ РОСІЇ? ТОП-7 українських діячів, які закликають до капітуляції!» порушено питання публічних заяв Софії Стужук, Олександра Волошина, Максима Бужанського, Ганни Скороход, Данила Гетманцева, Олексія Гончаренка та Юлії Мендель. Їхні позиції різняться, а отже, не можна автоматично прирівнювати кожен заклик до переговорів до вимоги капітуляції. Проте суспільство має право вимагати від відомих людей конкретики: які поступки вони вважають прийнятними, які гарантії пропонують і що робити, якщо Кремль використає перемир’я для підготовки нового нападу?
1. Олексій Гончаренко: коли «реалізм» починається з поступок
На початку жовтня 2026 року народний депутат Олексій Гончаренко заявив, що Україна програє війну, втрачає людей та економічні можливості, а тому повинна терміново шукати домовленості з Росією. У дописах і коментарях, про які повідомляли «Українська правда» та Радіо Свобода, політик запропонував розглядати поетапні домовленості: припинення ударів по окремих об’єктах, розблокування Чорного моря, обмеження бойових дій, а також можливі сигнали Москві щодо санкцій, нейтралітету України, російської мови та історичної політики. Він також порушив питання можливих формул щодо Донбасу.
Це вже не просто абстрактне побажання миру. Йдеться про конкретні напрями, за якими Україна могла б шукати компромісу. Однак залишається принципове питання: що натомість зобов’язується зробити Росія — і хто примусить її виконувати домовленості?
Гончаренко наголошує на неможливості досягти всіх воєнних цілей силою та на необхідності переговорів. Це позиція, яку можна обговорювати без навішування ярликів. Проте пропозиція обміняти поступки на припинення ударів потребує значно глибшого аналізу, ніж констатація втоми суспільства. Тим паче що Росія вже продемонструвала: саме по собі підписання домовленостей не усуває загрози нового нападу. Без дієвого контролю, механізмів відповідальності та гарантій безпеки тимчасове затишшя може виявитися лише паузою.
Партія «Європейська солідарність», до фракції якої належав Гончаренко, публічно відмежувалася від його підходу, заявивши, що мир не повинен означати капітуляцію української державності та ідентичності. Радіо Свобода повідомляло, що 5 жовтня політика виключили з фракції. Ця дискусія оголила головну суперечність: переговори можуть бути інструментом захисту держави, але поступки без надійного механізму стримування агресора здатні створити нові ризики.
2. Юлія Мендель: мирна риторика та питання довіри до власних тверджень
Колишня прессекретарка президента України Юлія Мендель після відходу з державної посади стала різкою критикинею Володимира Зеленського. У 2026 році її заяви про можливі шляхи завершення війни набули міжнародного розголосу, зокрема після інтерв’ю американському ведучому Такеру Карлсону. Як писав The Kyiv Independent, Мендель стверджувала, що українська влада нібито відмовлялася від потенційних мирних домовленостей і що Україні слід бути готовою до територіальних поступок. Вона також описувала Зеленського як перешкоду для миру.
Окрему суперечку викликали її твердження про переговори в Стамбулі навесні 2022 року та нібито готовність української делегації погодитися на російські вимоги щодо Донбасу. Офіс президента відкинув цю версію, наголосивши, що Мендель не брала участі в переговорах. Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук також назвав її інтерпретацію маніпулятивною.
У вересні Мендель виступила онлайн на заході, пов’язаному з німецькою ультраправою партією «Альтернатива для Німеччини», де знову критикувала українське керівництво та закликала до пошуку миру. За повідомленням «Детектора медіа», під час виступу вона навела демографічні оцінки, які не мали офіційного підтвердження, і заявила, що військова поразка Росії неможлива.
Тут необхідно розділити дві речі. Критика української влади не є зрадою, а обговорення територіальних сценаріїв саме по собі не доводить наміру капітулювати. Проте заяви про нібито відхилені мирні угоди, демографічні перспективи чи неминучість російської перемоги мають спиратися на перевірювані факти.
Якщо авторка стверджує, що існували конкретні домовленості, які могли завершити війну, суспільство має право запитати: які саме документи, які умови, які гарантії та чому Росія мала б їх виконувати? Без відповідей на ці запитання заклик до миру ризикує перетворитися на політичну формулу, у якій відповідальність агресора відступає на другий план, а основний тягар компромісу покладається на жертву нападу.
3. Софія Стужук: коли «я за мир» не відповідає на головне запитання
Софія Стужук — блогерка з багатомільйонною аудиторією, яка після початку повномасштабного вторгнення опинилася в центрі дискусій про відповідальність українських інфлюенсерів перед своєю аудиторією, зокрема російськомовною.
У публічних висловлюваннях вона наголошувала, що виступає за мир і не хоче підлаштовуватися під очікування аудиторії. У січні 2026 року, за повідомленням українських медіа, вона зробила заяву, у якій стверджувала, що Росія має територіальні інтереси, а українці гинуть за території.
Саме така постановка питання викликає принципові заперечення. Російська агресія — не абстрактна суперечка про кордони. Вона означає вторгнення на територію суверенної держави, окупацію населених пунктів, руйнування житла та загибель людей. Звести причини українських втрат до того, що люди нібито віддають життя за територію, означає залишити поза кадром питання про право громадян жити у власній країні без примусу з боку окупанта.
Територія — це не лише лінія на карті. Це домівки, громади, школи, лікарні, могили предків і люди, які не хочуть опинитися під владою держави, що прийшла зі зброєю. Тому питання не зводиться до того, чи варто «вмирати за землю». Воно також полягає в тому, чи має агресор право визначати, кому і як жити на цій землі.
Водночас було б некоректно стверджувати, що кожна людина, яка говорить про мир, автоматично підтримує Росію. Важливо оцінювати повний контекст її заяв і конкретні пропозиції. Але популярність накладає відповідальність. Коли блогерка має величезну аудиторію, її слова про війну впливають на сприйняття подій далеко за межами особистої сторінки. Тому від неї закономірно очікують не лише загальних фраз про мир, а й чіткої відповіді: хто розпочав війну, хто повинен припинити агресію та як забезпечити, щоб вона не повторилася?
4. Олександр Волошин: відповідальність за слова перед великою аудиторією
Олександра Волошина також згадують у дискусіях про публічні заклики до миру та реакцію українських інфлюенсерів на повномасштабну війну. Проте тут особливо важливо не підміняти перевірку конкретних висловлювань загальним ярликом.
Для оцінки його позиції необхідно встановити, які саме заяви маються на увазі: чи йдеться про припинення бойових дій, про територіальні поступки, про відмову від певних безпекових союзів або про ширші оцінки війни. Це різні речі, які мають різні наслідки.
Проте загальний принцип залишається незмінним. Людина, яка має велику аудиторію та виступає перед суспільством із пропозиціями завершення війни, повинна пояснювати не тільки бажаний результат, а й шлях до нього. Хто забезпечить дотримання домовленостей? Якою буде відповідь на новий напад? Що станеться з українцями на окупованих територіях? Чи залишиться Україна здатною самостійно визначати власний зовнішньополітичний курс? Саме такі запитання відділяють відповідальну дискусію про мир від гасел, які обіцяють швидке полегшення, але залишають невизначеними його ціну та наслідки.
5. Максим Бужанський: переговори — не індульгенція на будь-які поступки
Позицію народного депутата Максима Бужанського також слід оцінювати за конкретними висловлюваннями, а не лише за тим, що його ім’я з’явилося в переліку публічних діячів, які активно дискутують про завершення війни з російським агресором.
Сам факт підтримки дипломатії не дає підстав називати людину прихильником капітуляції. У дипломатії держави постійно обговорюють умови припинення вогню, механізми контролю, обміни полоненими, безпеку судноплавства та інші практичні питання.
Проте принципова різниця полягає в тому, чи спрямовані домовленості на зміцнення безпеки України, чи змушують її відмовитися від власних прав під тиском агресора. Тому в дискусії про позицію Бужанського важливо розглядати конкретні цитати в повному контексті: що саме він пропонував, за яких умов і які гарантії вважав необхідними. Без такої перевірки звинувачення в закликах до капітуляції залишатиметься неповним.
Це не скасовує права суспільства вимагати відповідей від народних депутатів. Навпаки, парламентарі мають пояснювати, як запропоновані ними компроміси співвідносяться з Конституцією, міжнародним правом і довгостроковими інтересами держави.
6. Ганна Скороход: ціну компромісу потрібно називати вголос
Ще одна постать у переліку — народна депутатка Ганна Скороход. Її можливі пропозиції щодо завершення війни варто аналізувати за тим самим критерієм: не за самим словом «мир», а за конкретним змістом пропонованих рішень.
Для будь-якого політика, який закликає до поступок, є кілька обов’язкових запитань. Чи передбачає пропозиція взаємні кроки Росії? Чи зберігає Україна право на власну оборону? Чи буде забезпечено повернення полонених і депортованих дітей? Чи матимуть люди на окупованих територіях реальний захист? Чи існуватиме механізм реагування на порушення угоди? Без відповідей на ці запитання словосполучення «припинити війну» залишається лише бажаним результатом, а не повноцінним планом.
Публічна дискусія про поступки не повинна бути забороненою. Але вона має бути предметною. Якщо пропонується відмова від певних зовнішньополітичних цілей або зміна територіальних домовленостей, суспільство повинно знати, що саме пропонується, на яких правових підставах і з якими наслідками.
7. Данило Гетманцев: переговори як пріоритет — але на яких умовах?
Голова парламентського комітету з питань фінансів Данило Гетманцев відкрито виступає за активізацію переговорів. На початку жовтня 2026 року він пов’язував досягнення миру з можливістю планувати економічне відновлення, залучати інвестиції та повертати людей до нормального життя. У його позиції є важлива відмінність від безумовної вимоги поступитися Росії. Гетманцев заявляв, що переговори мають сформувати прийнятні для України умови, передбачити гарантії безпеки та відновлення, а остаточне рішення щодо домовленостей, на його думку, може бути винесене на референдум.
Отже, називати його заклики до дипломатії доказом вимоги капітуляції було б некоректно. Водночас його підхід порушує складні запитання: що саме означатимуть «прийнятні умови», як оцінюватимуться безпекові гарантії та чи можна вважати референдум достатнім інструментом легітимації домовленостей, якщо вони стосуватимуться територіальної цілісності й конституційного устрою держави?
Економічний аргумент зрозумілий. Війна руйнує виробництво, ускладнює інвестиції та забирає людський капітал. Але економічне відновлення потребує не просто припинення стрілянини, а передбачуваної безпеки. Якщо Росія збереже можливість відновити агресію в будь-який момент, інвестори й громадяни не отримають тієї стабільності, заради якої пропонуються переговори.
Тому найважливіше питання до прихильників якнайшвидшого миру — не чи хочуть вони завершення війни. Цього хоче українське суспільство. Питання в тому, як забезпечити, щоб завершення бойових дій не стало початком підготовки до наступної війни.
Мир без безпеки — це не розв’язання проблеми
Усі сім імен із цієї дискусії об’єднує не однакова політична позиція, а ширше суспільне питання: як говорити про мир у країні, проти якої ведеться повномасштабна війна, не підміняючи пошук рішення одностороннім тиском на жертву агресії.
Публічна дискусія про переговори необхідна. Україні потрібні дипломатичні канали, пошук союзників, домовленості про припинення ударів, обміни полоненими та гарантії безпеки. Але дипломатія не може зводитися до вимоги, щоб Україна поступилася, а Росія лише пообіцяла не нападати.
Досвід попередніх років показує, наскільки небезпечно покладатися на декларації без реальних механізмів стримування. Тому будь-яка мирна угода має оцінюватися не за урочистістю підписання, а за здатністю захистити людей і державу після того, як увага світу перемкнеться на інші кризи.
Не менш важливе питання — доля українців на окупованих територіях. Припинення вогню не повинно автоматично означати забуття людей, які живуть під російським контролем, ризикують зазнати репресій або позбавлені можливості вільно визначати власне майбутнє.
Тут проходить межа між відповідальною дипломатією та небезпечним самообманом. Перша визнає складність ситуації, шукає реалістичні рішення й одночасно зміцнює здатність України захищатися. Другий підхід пропонує повірити, що достатньо відмовитися від певних вимог — і агресор раптом стане передбачуваним та миролюбним.
Хто насправді визначатиме умови миру?
Найнебезпечніша пастка полягає в тому, що суспільству пропонують обирати між двома крайнощами: нескінченною війною без жодної дипломатії або негайним миром через поступки. Насправді відповідальна державна політика повинна поєднувати військову стійкість, дипломатію, міжнародну підтримку та підготовку до різних сценаріїв.
Україна має право шукати шлях до припинення кровопролиття. Але вона також має право вимагати, щоб будь-які домовленості враховували її суверенітет, безпеку громадян і здатність захистити себе в майбутньому.
Тому до кожного політика, блогера чи колишнього посадовця, який говорить про необхідність поступок, варто ставити прості запитання: що конкретно пропонується віддати, що Україна отримає натомість, хто гарантуватиме виконання домовленостей і що станеться, якщо Росія знову порушить їх?
Відповіді на ці запитання важливіші за гучні ярлики, емоційні виступи й обіцянки швидкого миру. Бо справжня мета України — не просто домогтися паузи у війні. Це зберегти державу, захистити людей і не допустити, щоб сьогоднішня домовленість стала передумовою нового вторгнення завтра.